Викрадачі

Розділ 76

Роберт не переїхав до мене, він просто залишився в гостях зі своєю сумкою й рештою того, що захопив із собою: мольбертами, фарбами, чистими полотнами, запасними черевиками й пляшкою вина, яку привіз мені в подарунок. Розпитувати його щодо планів на майбутнє або пропонувати йому знайти власне помешкання? Цього я бажала не більше, ніж самій виїжджати з квартири. Визнаю, я відчувала себе на сьомому небі: прокидаючись, бачила його золотаву руку поперек моєї другої подушки, а вкриту чорними кучерями голову на моєму плечі. Я ходила на заняття, а потім поверталася додому, не залишаючись малювати в коледжі, як раніше, і ми з Робертом проводили решту дня в ліжку.

По суботах і неділях ми вставали близько опівдня й вирушали до одного з парків малювати або відправлялися на прогулянку до Віргінії, а якщо йшов дощ, то до Національної галереї. Я виразно пам’ятаю, що принаймні одного разу ми проходили крізь ту залу, де вивішено «Леду» й ті портрети, й дивовижний натюрморт Мане з келихами вина. Присягаюся, що Роберт більше уваги приділив картині Мане, ніж «Леді», яка його, здається, зовсім не зацікавила — як би там не було, а тоді він поводився саме так, і я це бачила на власні очі. Ми прочитали всі пояснювальні таблички, Роберт висловив свою думку щодо техніки Мане, потім повільно відійшов, хитаючи головою — так він робив завжди, якщо був у захваті, якого не висловити мовою. Вже на другий тиждень нашого спільного життя він суворо зауважив, що я надто мало малюю — на його думку, це через нього. Кожного разу, повертаючись додому, я знаходила приготоване для мене полотно, заґрунтоване сірим або бежевим. Під його керівництвом я почала працювати наполегливо, як ніколи, й підштовхувала себе до більш складних завдань.

Наприклад, я написала портрет самого Роберта: оголений до пояса, в штанах кольору хакі він сидів на стільці в моїй кухні. Він навчив мене, як краще малювати руки, сказав, що зазвичай я приділяю їм надто мало уваги. Привчав не нехтувати квітами і їх розташуванням у натюрмортах, наголошуючи на тому, що багато великих митців вважали це нелегким завданням. Одного разу він приніс мертвого кролика (й досі не уявляю, де він його взяв) і величезну форель, ми склали їх докупи з фруктами й квітами — й намалювали два натюрморти в стилі бароко, кожний на свій смак, а потім сміялися, роздивляючись результат. Потому Роберт здер з кролика шкуру й приготував і його, й форель, дуже смачно. Він розповів, що готувати навчився у своєї матері-француженки. Наскільки я знаю, цим умінням він майже ніколи не користувався. Частіше за все ми задовольнялися тим, що відкривали бляшанки супу й пляшечку вина.

Майже кожного вечора ми також читали разом, траплялося, не одну годину. Він читав мені свого улюбленого Мілоша, поезії французькою мовою, які одразу перекладав для мене. Я прочитала йому деякі зі своїх улюблених романів, класику, яку купувала мені колись Мазі — Льюїса Керрола, Конана Дойла, Роберта Луїса Стівенсона, якого він замолоду й не читав. Ми читали одне одному й одягненими, й зовсім голими, загорнені у мої блакитні простирадла, або витягшись у своїх стареньких светрах на килимі біля канапи. Він користувався моїм бібліотечним абонементом і приносив додому книги про творчість Мане, Морізо, Моне, Сіслея, Піссарро. Особливо любив Сіслея, стверджував, що той краще решти згаданих, зібраних докупи. Час від часу Роберт копіював певні деталі їх творів — на маленьких полотнах, які тримав спеціально задля цього.

Інколи він робився тихим, задумливим, навіть сумним; я гладила його руку, а він відповідав, що йому бракує дітей, витягав їхні фотографії, але про Кейт не згадував ніколи. Я лякалася того, що він не зможе або не захоче залишитися зі мною назавжди. Сподівалася, що він нарешті знайде спосіб отримати офіційне розлучення, а тоді усталиться в моєму житті. Я й не знала, що він має нову абонентську поштову скриньку в Вашингтоні, поки одного разу не сказав, що виймав там кореспонденцію й одержав заяву Кейт про розлучення. Сказав іще, що надіслав їй повну адресу — на випадок, якщо знадобиться їй терміново. Він вирішив поїхати ненадовго додому, аби подати необхідні документи про розлучення й побачити дітей. Зупиниться в мотелі або в когось із знайомих — гадаю, таким чином він намагався запевнити мене, що не планує повертатися до Кейт. Ця непохитна його рішучість — розірвати з нею назавжди — навіть змусила мене трохи здригнутися. Розуміла ж: якщо він здатний так ставитися до неї, колись може відчути те саме й до мене. Мені більше сподобалося б, якби він відчував жаль, навіть деякі вагання, хоча й не такі сильні, щоб відібрати його в мене.

Але щодо розлучення з Кейт він не вагався анітрохи — говорив, що вона не розуміє найважливішого в ньому; але що то було, так і не сказав. А я не бажала розпитувати, бо тоді виходило б, що й сама не розумію. У Ґрінхілі він провів п’ять днів і повернувся з біографією Томаса Ікінса[128] мені в подарунок (він не раз говорив, що мої роботи нагадують йому творчість Ікінса, тому що в моїх картинах є щось чудово американське). Гаряче розповідав про всілякі дрібні пригоди в дорозі, про те, що діти почувають себе добре, вони такі красиві, привіз багато фотографій, які сам зробив. Про Кейт — ні пари з вуст. А потім потяг мене до кімнати, яку я вже звикла вважати нашою спальнею, й ми кохалися, причому він був таким наполегливим, таким зосередженим, наче весь час розлуки йому страшенно не вистачало мене.

Я жила в тихому раї, й ніщо не віщувало мені про наближення поступових змін у Робертовому настрої. Настала осінь, і Роберт зробився похмурим, мов небо перед зливою. Для мене то завжди була улюблена пора року, я ніби починала все знову: нові туфлі для коледжу, нові студенти, розкішні барви навкруги. А Роберт, навпаки, зробився якимось млявим, він наче зів’яв, засмутився — умерло літо, а з ним і пора нашого першого щастя. Листя дерев гінкго на моїй вулиці пожовкло й скручувалося, мов крепійований папір, у наших улюблених парках всюди були розкидані каштани. Я дістала нові полотна й умовила Роберта зробити серед тижня (у мене був вихідний) коротку поїздку до Манасасу, подивитись на поле битв. Проте Роберт уперше відмовився малювати; замість того він влаштувався під деревом на історичному пагорбі й важко замислився, неначе прислухався до звуків бою, які затихли півтора століття тому, вдивлявся у прадавню різанину. Я на полі писала картину сама, сподіваючись, що він опанує себе, якщо залишити його в спокої, але того вечора він сердився на мене через якісь дрібниці, погрожував побити тарілки, а потім надовго пішов гуляти без мене. Я трошки поплакала мимоволі — не люблю цього робити, вам це відомо. Але мені було боляче бачити Роберта в такому стані, а до того ще відчувати себе покинутою після стількох щасливих днів разом.

Утім, мені здавалося природним, що він запізніло переживає розлучення з Кейт (ще залишалося три місяці до остаточного розірвання шлюбу) й кінець звичного старого життя. Я знала, що він має турбуватися через необхідність знайти у Вашингтоні постійну роботу, хоча жодних ознак таких пошуків не виявляв. Мені здавалося, що в нього або є якесь джерело невеличкого прибутку, або заощадження від продажу попередніх картин, уже добре відомих — але ж колись ці гроші мають закінчитися! Не бажала розпитувати його про заробітки, про джерела прибутку, тільки подбала, щоб витрати наші не змішувалися (за житло я сплачувала, як і раніше, й купувала продукти для нас обох). Він також часто приносив додому продукти, вино, або якусь корисну дрібничку в подарунок мені, тож я не відчувала напруги у фінансових справах, хоча мені й спадало на думку, що колись муситиму просити його вносити свій пай за квартиру й послуги — наприкінці місяця мені приходилося скрутно. Я могла б звернутися по допомогу до Мазі, але вона не дуже раділа, що я живу з художником, який має незабаром розлучитися, це мене й зупиняло. («Мені відомо, що таке кохання», — лагідно сказала вона, коли я приїхала до неї в гості. Це ще трапилося до її жахливої пухлини, до операції, коли вона ще розмовляла самостійно, без приладу. — «Відомо, дитино, більше, ніж ти гадаєш. Але ж ти така талановита. Я завжди мріяла, щоб ти знайшла когось, хто здатен буде піклуватися про тебе»). А Роберту тепер прийдеться сплачувати аліменти, і я не наважилася розпитувати про подробиці, коли він сердито сів на канапу.

Якщо на вихідні було сонячно, його настрій інколи покращувався, і я сповнювалася надій, охоче забувала попередні дні й переконувала себе, що то тимчасові труднощі в наших стосунках. Розумієте, я прагнула не вийти заміж, а забезпечити тривале життя разом з Робертом, життя, в якому ми дійсно були б разом, разом сплачували за квартиру зі своєю студією, об’єднали б свої сили, гроші й плани на майбутнє, поїхали б разом до Греції та Італії (на кшталт медового місяця), щоб там малювати й побачити всі великі скульптури, картини й краєвиди, про які я довго мріяла. Спершу ці бажання були ще туманними, але якось непомітно вони розрослися, мов дракон під ліжком, і знищили попередню романтику буття «наодинці з собою», а я й не встигла помітити, як це сталося. У ті щасливі вихідні, які ще залишалися, ми виходили на короткі прогулянки, здебільшого завдяки моїй наполегливості, брали із собою їжу, щоб заощадити гроші. Найліпшою була подорож до Харперс-Феррі,[129] де ми зупинилися в дешевому готелі й довго блукали містом.

Одного вечора на початку грудня я прийшла додому й не побачила там Роберта, кілька днів потому не знала, де він, що з ним. Повернувся він з навдивовижу свіжим виглядом і сказав, що завітав до старого друга в Балтиморі — було схоже на правду. Іншого разу він поїхав до Нью-Йорка. Після цієї поїздки він здавався не просто свіжим, а бадьорим, як ніколи. Того вечора був надто заклопотаним, щоб кохатися — такого раніше не траплялося: він стояв перед мольбертом у вітальні й робив начерки вуглем. Я помила посуд, який залишився після обіду, тамуючи роздратування: хіба Роберт гадає, що посуд сам себе миє кожного дня? — й намагалася не заглядати через стіл, який розділяє мою крихітну кухоньку й мою крихітну вітальню, а Роберт із запалом малював обличчя, якого я не бачила після несподіваної подорожі до Ґрінхіла на виставку в його коледжі. Вона була красуня, кучеряве чорне волосся так нагадувало його власне, таке чудове квадратне підборіддя, мрійлива посмішка.

Я одразу впізнала її. Насправді, коли я її побачила, тільки тоді здивувалася: як це я не помічала її відсутності протягом усіх тих щасливих місяців? Я не мала сумніву, що поки Роберт жив зі мною, він цілком припинив малювати й писати фарбами цю жінку. Він ніколи не зображував навіть ті віддалені постаті матері й дитини, що я їх бачила раніше на його пейзажах — наприклад, на тому, який він зробив під час нашого семінару в штаті Мен. Повернення цієї жінки того вечора справило на мене-дивне враження: всередину заповзав страх, неначе хтось стиха, непомітно ввійшов до кімнати й зупинився в мене за спиною. Я переконувала себе, що той страх — не перед Робертом. Але якщо я боялася не його, тоді кого ж?