Викрадачі

Розділ 64

Як би мені хотілося розповісти, що з того дня ми з Робертом Олівером зробилися справжніми друзями, що він був моїм наставником, давав мені розумні поради й пропагував моє мистецтво, що він допомагав мені робити кар’єру в живописі, а я в свою чергу була в захваті від його картин, і все йшло добропристойно, допоки він не помер у віці вісімдесяти трьох років, залишивши мені у спадщину дві свої роботи. Втім, нічого такого не трапилося: Роберт і досі живісінький, а наше дивне спільне з ним життя минуло й залишилося позаду. Не уявляю, чи багато з того, що було між нами, він пам’ятає досі. Якби мала вгадувати, то сказала б: не все, не нічого, а так — дещо. Здогадуюсь, що він трохи пам’ятає мене, трохи — нас разом, а решту змив час, як повінь змиває верхній шар ґрунту. Якби він пам’ятав усе-усе, ввібрав у себе, у самісіньке серце, як зробила я, то наразі не мала б розповідати про наше життя психіатру, який його лікує, — взагалі жодному психіатру, тому що Роберт, напевно, не був би божевільним. Можна використати це слово — божевільний? Він і раніше був божевільним у тому сенсі, що не був схожим на інших, через це я й закохалася в нього.

Увечері після тієї першої вправи з пейзажу, на обіді, я сіла поряд з Робертом. Френк, зрозуміло, сів поряд зі мною, у своїй розстебнутій сорочці; мені хотілося сказати йому, щоб застебнувся й так ходив завжди. Роберт багато розмовляв із сусідкою з іншого боку, поважною старенькою викладачкою, але мало не щохвилини обертався й посміхався до мене, здебільшого дещо відсторонено, а одного разу — прямо; це мене приголомшило, потім тільки збагнула, що він дивився водночас і на Френка. Здається, йому сподобалося, як Френк передав на своєму полотні воду й виднокруг — краще, ніж це зробила я. Що ж, якщо Френк гадає, нібито може випередити мене в живописі — в очах Роберта, — він жорстоко помиляється. Це я собі так пообіцяла, слухаючи, як Френк, мало не лігши на моє плече, намагається заволодіти Робертовою увагою. Коли Френк закінчив свої вихваляння у формі запитань про технічні проблеми, Роберт знов обернувся до мене — врешті-решт, я ж була майже під його підборіддям. Доторкнувся до мого плеча.

— Щось ви мовчите й мовчите, — сказав і посміхнувся.

— Френк робить багато галасу, — відповіла я ледь чутно. Збиралася сказати це вголос, аби й Френка провчити, але голос мій хрипів і лунав тихо, немов розрахований на те, щоб його почув лише Роберт Олівер. Він подивився на мене зверху вниз — Роберт, як я вже казала, майже на всіх так дивиться. Вибачте, що вживаю заяложений вислів, але наші очі зустрілися. Вони зустрілися вперше за весь час нашого знайомства — щоправда, у цьому знайомстві була перерва в багато років.

— Він же тільки-тільки розпочинає свою кар’єру, — відповів Роберт, від чого мені полегшало. — А ви краще розкажіть мені, як просуваються ваші справи. Ви вчилися на факультеті мистецтв?

— Навчалася, — сказала я. Щоб він чув мене краще, я схилилася мало не до самого його вуха, порослого м’якими чорними волосками.

— Це погано, — сказав він, трохи притишуючи свій гучний голос.

— Там було зовсім не погано, — зізналась я. — У глибині душі мені дуже подобалося.

Він обернувся обличчям до мене. Я відчувала, що небезпечно дивитися йому прямо у вічі, тому що він набагато яскравіший, ніж звичайні люди. Він сміявся; зуби у нього великі, міцні, але почали жовтіти — вік, нічого не зробиш. Було так чудово, що він через такі речі не бентежився — навіть не усвідомлював, що зуби в нього жовтіють. Френк, ще не досягши тридцяти, почне відбілювати свої рази два на місяць. У цьому світі повно Френків, а повинно бути куди більше Робертів Оліверів.

— Мені теж дещо подобалося, коли я вчився, — сказав Роберт. — Я чув і бачив там речі, які мене розлючували.

Я насмілилася знизати плечима.

— А хіба може мистецтво когось розлютити? Мені, наприклад, байдуже, що роблять інші.

Я копіювала його власну байдужість, але його вразила думка, яка видалася йому незвичною. Він спохмурнів.

— Можливо, ви маєте рацію. Але в будь-якому разі, той етап ви вже проминули, так? — Насправді він не запитував, а ділився досвідом.

— Так, — і я наважилася знову поглянути йому у вічі. На другий чи третій раз це було вже не так і страшно.

— Ви пройшли крізь це ще молодою, — розсудливо сказав Роберт.

— Я вже не настільки молода. — Не збиралася говорити так агресивно, але після цих слів він подивився на мене ще уважніше. Його очі пробіглися вздовж моєї шиї, оцінили мої груди — так чоловік зазвичай усвідомлює присутність поряд жінки, автоматично й безжально. Мені хотілося, щоб він приховував той погляд — чужий, відсторонений. Тут я замислилася: а як там його дружина? Зараз, як і в коледжі Барнетт, у нього на руці була широка золота обручка, тож він, напевно, й досі одружений. Але він знову заговорив зі мною, й обличчя в нього було лагідне:

— У ваших роботах помітно, що ви багато розумієте.

Тут його уваги зажадав хтось з інших учасників, і Роберт обернувся до мене потилицею. Він розмовляв з усіма за столом одразу, тому я так і не з’ясувала, принаймні тоді, про яке саме розуміння йшлося. Зосередилася на обіді — однаково в загальному галасі нічого було не розібрати. Через деякий час Роберт знов обернувся в мій бік, і між нами знову запанували спокій і очікування чогось.

— А чим ви тепер займаєтесь?

Я вирішила відповісти правдиво.

— Нічого особливого. Маю дві нудні роботи у Вашингтоні. Кожні три місяці подорожую до Філадельфії — побачитися з мамою, вона вже немолода. А ночами пишу картини.

— Пишете ночами, — повторив він. — У вас були виставки?

— Персональні — ні. Навіть із кимось удвох не було, — повільно вимовила я. — Напевно, я могла б створити слушну нагоду — можливо, на факультеті, але навчальний процес займає весь мій час, тож і поміркувати про виставки немає коли. А може, я ще не почуваю себе готовою до цього. Просто малюю завжди, коли випадає вільна хвилинка.

— Вам потрібна виставка. З такими роботами, як у вас, це завжди можна влаштувати.

Краще б він детальніше пояснив це «такі роботи, як у вас», але дарованому коневі в зуби не дивляться; до того ж, він уже охарактеризував мої роботи як такі, в яких «помітно розуміння». Я переконувала себе, що не варто западати на хвалу, хоча й знала з попереднього спілкування, що Роберт Олівер не схильний роздавати її заради люб’язності. Інтуїтивно я також відчувала, що попри те, як він роздивлявся мене, Роберт не використовуватиме похвали задля того, щоб чогось від мене домогтися. Просто він був надто відданий правдивості щодо живопису — це можна було бачити в кожній рисі його обличчя й плечей, почути в його голосі. Набагато пізніше я довідалася, що то було єдине, у чому на нього можна було цілком покластися — він щиро хвалив або відкидав роботу. Як і той погляд на мене, його думка була відстороненою. У ньому була якась тверезість, холодний погляд під теплою шкірою й посмішкою, і я довіряла цій тверезості, тому що довіряла такому ж своєму погляду. Можна було цілковито довіряти йому, якщо він, знизавши плечима, відкидав чиюсь роботу, тому що вона йому не подобалася. У Роберта щодо цього не було жодних вагань, жодного потягу до компромісу, аби когось не образити. Вдивляючись у картину — чи то чужу, чи свою власну — він не зважав на особи.

На десерт подали полуницю у вазочках. Я пішла взяти собі чашку міцного чаю з вершками, завдяки якому зможу не заснути відразу — це був перевірений спосіб. Однак все, що сталося в той день, схвилювало мене настільки, що я все одно б не заснула швидко. Можливо, я ще сьогодні помалюю. Тут були студії, відчинені всю ніч, неподалік колишніх конюшень — колишні гаражі, в яких, напевно, стояли свого часу перші «форди», а тепер ці гаражі обладнали великими вікнами й скляним дахом. Можна було довго залишатися там і малювати — можливо, зробити декілька варіантів того першого, не завершеного ще пейзажу. А тоді я зможу чесно сказати Роберту Оліверу — за сніданком або коли ми знову зустрінемося на пагорбі: «Я трохи втомилася. Малювала сьогодні до третьої години ранку». Може статися й так, що він прогулюватиметься в темряві й, проходячи повз гаражі, побачить крізь вікно, як наполегливо я працюю. Тоді він увійде всередину й торкнеться мого плеча, посміхнеться й скаже мені, що з цієї роботи видно — я «багато розумію». Це все, про що я мріяла — про його увагу, недовгу й досить невинну, хоча й не те щоб зовсім вже невинну.

Я допивала чай, а Роберт вже підвівся з-за столу, випрямився на весь зріст, його стегна в заяложених джинсах були поряд з моїм обличчям. Він сказав усім «до побачення». Скоріше за все, на нього чекають власні справи — наприклад, нова картина. Мене розсердило, що Френк пішов за Робертом, повертаючи в усі боки свій чеканний профіль і весь час розповідаючи щось Роберту на вухо. Принаймні, Френк через це не зможе йти за мною, ще більше розстібаючи сорочку або пропонуючи мені прогулятися в лісі. Міркуючи про це, я відчула себе на мить самотньою, покинутою одразу двома чоловіками, й спробувала переконати себе у власній незалежності, у романтиці того, щоб залишатися на самоті з собою. Врешті-решт, піду собі малювати замість того, щоб відштовхувати від себе Френка або залучати до себе Роберта Олівера. Буду малювати! Я приїхала сюди задля того, щоб ефективно використовувати час, щоб надати собі нового творчого поштовху, щоб насолодитися цією крапелькою перепочинку від щоденної роботи — тож до біса всіх чоловіків!

Так воно вийшло, що Роберт знайшов-таки мене в гаражі. Був уже такий пізній час, що двоє чи троє інших художників, які працювали в різних куточках великого, вкритого пліснявою, приміщення, вже склали свої речі й пішли спати. Я залишилась, але мені вже паморочилося в голові, замість блакитного я бачила зелене, квапилася додати жовтого, потім зішкрібала й казала собі, що вже час припиняти роботу. Я принесла зі свого стійла в стайні чисте полотно й на ньому переробила пейзаж, виконаний у другій половині дня, внісши до нього деякі зміни. Пригадала маргаритки, що ховалися в траві, тому при денному світлі я їх не помітила одразу; знайшла їм місце на першому плані, на схилі. Намагалася добитися, щоб вони немовби плавали серед трави, натомість вони скоріше тонули. Була й інша відмінність від першого варіанта. Коли Роберт увійшов й зачинив за собою двері, я вже так стомилася, розбираючись в усіх зроблених змінах, що він видався мені втіленням тих мрій, які не відпускали мене за обідом, мого бажання, щоб він з’явився саме тут. Насправді я про нього й думати забула, хоча десь підсвідомо він був зі мною весь час. Коротко кажучи, сама не знаю — тож, коли він з’явився, я дивилась на нього й не бачила.

Він стояв переді мною, схрестивши руки, й посміхався.

— Ви ще не лягали. Працюєте для майбутньої виставки?

Я випросталася, вдивляючись у нього. Він не був для мене реальним, а світильники під стелею, що гойдалися в моїх очах, оточували Роберта чимось наче німб. Мимоволі подумала, що він схожий на архангела з середньовічних триптихів, більший розмірами за людину, з довгим кучерявим волоссям, із золотим німбом навколо, а великі крила складені, щоб не заважали. І приніс він якесь пророцтво з небес. Крила дуже пасували б до його вицвілого золотавого одягу, блискучого чорного волосся, оливкового кольору очей — а якби в Роберта були крила, вони мали бути величезними. Я відчувала, що знаходжуся десь поза межами історії й цивілізованості, на кам’янистому краю світу, який був надто людським, щоб бути реальним — або ж надто реальним, аби бути людським. У моїх відчуттях залишилися тільки я сама, мольберт з картиною (вже не бажала, щоб Роберт на неї поглянув) і цей височенний кучерявий чоловік, який стояв за три кроки від мене.

— Ти янгол? — запитала, й одразу відчула, що це прозвучало фальшиво, недоречно.

Але він почухав підборіддя, яке вже вкрилося чорною щетиною, й розсміявся.

— До янгола мені далеко. Я вас налякав?

Я похитала головою.

— Якусь мить від вас ішло світло, немовби ви одягнені в золото.

Йому вистачило люб’язності вдати, нібито засоромився — а може, то насправді так було.

— З мене поганий янгол, з якого боку не подивись.

Я примусила себе розсміятися.

— Тоді, значить, я перевтомилася.

— Можна поглянути? — Він підійшов ближче — не так до мене, як до мольберта. Я вже не могла відмовити йому, надто пізно. Роберт зайшов мені за спину, а я намагалася не обертатись і не дивитися на вираз його обличчя, але нічого не змогла із собою вдіяти. Він постояв, подивився на мій пейзаж, раптом обличчя в нього зробилося суворим. Схрещені перед тим руки впали вздовж тіла.

— Навіщо ви додали ці фігури?

— Не знаю, — відповіла я тремтячим голосом. — Мені сподобалося, як у вас.

— А ви не подумали, що вони можуть належати мені?

У його голосі, як мені здалося, промайнули погрозливі нотки — утім, я не впевнена. Його запитання було дещо чудернацьким, але я в першу чергу відчувала власну дурість, із глибини піднімалися до очей дурні сльози, хоча наразі я ще їх втримувала. Він що, дійсно збирається мені докоряти? Я опанувала себе.

— Хіба щось може належати виключно одному митцю?

Обличчя Роберта було темним від гніву, але в той же час живим, бо моє запитання його зацікавило. Я тоді ще була досить молодою і не уявляла, як люди здатні удавати, немов зацікавлені чимось, крім себе самих.

— Напевно, ні, — зрештою відповів Роберт. — Ви маєте рацію. Просто я звик до того, що ці образи належать мені, тому що я живу з ними так довго.

Умить я повернулася думками на багато років назад, до студмістечка: певною мірою, то була та сама розмова, зараз я запитаю його, хто та жінка на його полотнах, а він відповість: «Якби я тільки знав, хто вона!»

Натомість я взяла його за руку — можливо, надто сміливо з мого боку.

— Пам’ятаєте, одного разу ми вже про це розмовляли?

— Правда? — Він був похмурим.

— Правда. На лужку в коледжі Барнетт, коли я ще навчалася там, а ви виставили той портрет жінки — за спиною в неї висіло дзеркало.

— То вам цікаво, чи це не та сама жінка?

— Саме це мені й цікаво.

Світло у великому приміщенні студії різало очі, а тіло моє аж гуло від утоми, пізнього часу й близькості цього дивного чоловіка, який приваблював мене за минулі роки дедалі більше. Мені майже не вірилося, що після стількох років, стількох подій в моєму власному житті, він все ще існує й навіть повернувся знов у моє життя. А він тим часом грізно дивився на мене.

— А навіщо вам?

Я завагалася. Багато чого могла 6 відповісти, проте недоречність цього часу й місця, нереальність усього, що оточувало нас, створювали враження, нібито немає майбуття, ніщо не матиме жодних наслідків. І я сказала не те, про що міркувала, а те, що лежало в мене на серці.

— Інтуїція мені підказує, — повільно вимовила я, — якби я знала, чому стільки років ви все ще малюєте ту саму жінку, то я б зрозуміла вас самого. Збагнула б, хто ви.

Мої слова лунали в приміщенні, я відчувала всю зухвалість того, що сказала, й мала б розгубитися й засоромитися — але чого не було, того не було. Роберт Олівер закляк на місці, не зводячи з мене погляду, неначе слухав лише для того, щоб побачити мою реакцію на його заяву. Проте жодної заяви він не робив, просто стояв і мовчав. Я навіть здалася собі в ту мить вищою на зріст за нього, принаймні, досить високою, щоб торкнутися його підборіддя. Нарешті він замість відповісти погладив моє волосся. Взяв великий локон, що лежав на плечі, й розгладив самими кінчиками пальців, майже не торкаючись мене.

Щось мов штовхнуло мене зсередини: то був звичний жест Мазі. Я згадала материні руки, тепер вже такі старі — а коли я була ще підлітком, вони гладили моє волосся й мати говорила, яке воно блискуче, шовкове, ніжне, а потім лагідно відпускала мої локони. Правду кажучи, то був її найласкавіший жест, мовчазне прохання пробачити їй всі жорсткі вимоги, тиск, проти якого я повставала, й ми сперечалися, доки не втрачали голос. Я стояла не ворухнувшись, боячись, що можу затремтіти, і сподіваючись, що Роберт не буде гладити мене далі — тоді я точно затремтіла б відверто, з голови до ніг. А він підвів обидві руки й закинув моє волосся назад, пригладив його за плечима, немов готував мене для портрету. Обличчя в нього було задумливе, сумне й здивоване. Потім знову опустив руки й постояв так трохи, наче збирався щось сказати. Потім різко розвернувся й пішов геть. Зі спини виглядав великим і рішучим; двері зачинив повільно, чемно; ані слова на прощання.

Коли він зник, я помила пензлі, поставила в куток мольберт, вимкнула сяючі лампи й пішла зі студії. Ніч пахла густою росою.

У небі ще яскраво сяяли зірки — напевно, у Вашингтоні цих зірок не бачити. У темряві я перекинула наперед свої кучері й поцілувала їх — там, де торкалися його руки.