Викрадачі

Розділ 37

Тут я дещо пропускаю. Промовчу про деякі події, але мені важливо описати, як Роберт повернувся додому. Тієї ж ночі я йому зателефонувала, й він одразу повернувся — на ті шість тижнів, поки життя моєї мами сходило нанівець. Як з’ясувалося, він нікуди не поїхав, залишався в коледжі, хоча так і не зізнався мені, де саме тоді ночував. Можливо, в одній зі студій, а може, в якомусь вільному котеджі. Я ще подумала — а наш старий будинок стоїть порожній? Не виключено, що він лягав спати серед наших колишніх примар, на купі простирадл, постелених просто на підлогу, у тих самих кімнатах, куди ми принесли з пологового будинку спершу Інгрид, а потім Оскара.

Коли він повернувся на той короткий час, щоб допомогти мені наглядати за матусею, то розташувався у своїй студії; поводився спокійно й доброзичливо, інколи вивозив дітей на екскурсії, аби я могла посидіти з мамою: вона приймали знеболюючі засоби й спала, все довше й довше. Я не питала Роберта про його роботу в коледжі. Гадала, що ми разом дочекаємося тієї хвилини, коли за мамою приїдуть сестри з лікарні-притулку. Для цього все було приготовано, мама сама допомагала мені готуватися, а тепер вона лише скаже мені, подасть знак — і я піду до телефону в кухню, наберу потрібний номер.

Але врешті-решт ми залишилися удвох з Робертом, і то був справжній кінець нашого шлюбу, якщо не брати до уваги попередні розлуки, телефонні дзвінки пізніше, які лунали все рідше, його раптовий переїзд до Вашингтону, мою заяву про розлучення, те, що я більше року не торкалася нічого в його кабінеті, а потім все ж почала наводити там лад, а також прибрала всі його картини з пані Меланхолією — називайте її, як схочете. Навіть не беручи до уваги тієї хвилини, коли я почула, що він напав на картину в музеї й був заарештований за це, або коли пізніше я почула про його згоду лікуватись у психіатричному закладі. І того, що я збагнула: потрібно допомогти його матері сплачувати бодай частину рахунків за лікування; я і тепер хочу, щоб він одужав, якщо це можливо. Тоді він зміг би свого часу прийти до дітей — коли вони закінчуватимуть школу, потім коледж, а також на їхні весілля.

Ті, в кого шлюб не розвалився, або чоловік помер, а не залишив їх, не розуміють того, що шлюб нечасто закінчується одразу. Шлюби — як певні книжки: читаєш-читаєш, перегортаєш останню сторінку і, здається, все закінчилося, аж тоді йде ще епілог, а потому ще сидиш і гадаєш, що ж далі сталося з героями, або уявляєш, що їхнє життя продовжується без тебе, шановний читачу. І допоки не забудеш самого сюжету книги, час від часу все гадаєш, що сталося з героями після того, як ти закрила книгу.

Утім, якщо в нас із Робертом і був певний кінець шлюбу, то він стався того дня, коли померла моя мама, тому що померла вона раптово, не так, як ми очікували. Відпочивала на канапі у вітальні, на сонечку. Навіть зажадала, щоб я приготувала їй чаю, і тут в неї відмовило серце. То не медичний термін, просто я сама так про це думаю, тому що моє серце теж відмовило на якусь мить, коли я рвучко потяглася до неї, впустивши тацю на килим вітальні. Я опустилася на коліна, тримаючи її за руки, а наші серця відмовляли нам, це було жахливо, навіть спостерігати було жахливо, але все скінчилося дуже швидко. Було б куди жахливіше, якби я в ту мить не опинилася поряд з нею, не змогла її обійняти — після всіх тих років, коли вона піклувалася про мене.

Коли все скінчилося й вона пішла від мене, я міцніше стисла її в обіймах, і тоді до мене повернувся голос. Я покликала Роберта, волала до нього, хоча все ще хвилювалася, чи не потурбує то матусю. Напевно, він почув мій голос у себе в кабінеті за кухнею, тому що одразу вбіг до вітальні. Мама вже вкрай схудла, і я легко підняла її на руках, притиснувшись до неї щокою — частково тому, що не хотіла в ту мить дивитися на неї прямо. Замість того я дивилася в очі Роберта. Й те, що я побачила, покінчило з нашим шлюбом у ту саму хвилину, коли померла матуся. Очі в нього були порожні. Він не бачив нас: мене з тілом померлої на руках. Він не думав про те, як втішити мене в ті перші хвилини або як вшанувати її пам’ять, або навіть виявити власну скорботу. Я бачила ясно, що він спостерігає когось іншого, щось таке, що викликало жах на його обличчі, щось, чого мені не дано було побачити або збагнути, тому що воно було страхітливіше за ту найгіршу хвилину мого життя. Роберта наче не було в кімнаті.