Викрадачі

Розділ 49

Під кінець семестру я знову побачилася з Робертом наодинці. Цикл занять завершився невеличкою вечіркою в студії, наприкінці якої викладач чемно проводжав кожного з нас до самих дверей, нікому не надаючи жодних переваг, але даруючи кожному задоволену посмішку. Він визнав, що ми всі досягли успіхів і навчилися малювати набагато краще, ніж він сподівався на початку занять. За кілька днів потому я крокувала до бібліотеки — вже почався заліковий тиждень; я повернула на доріжці, всіяній пелюстками квітів, і мало не зіткнулася з ним.

— Уявіть, як несподівано ми зіткнулися, — вигукнув він, одразу зупинившись і простягнувши руку, наче бажав утримати мене від падіння або від справжнього зіткнення з ним. Він міцно взяв мене за плече. Слова його прозвучали так, немов ми були давніми друзями — втім, я ж ледве його не покалічила.

— У прямому розумінні, — додала я, й він віддячив мені, розсміявшись від душі, чого раніше я не бачила й не чула. Відкинув назад голову й поринув у задоволення, загубився в ньому. Сміх його був такий заразливий і щасливий, що я теж розсміялася. Ми стояли під деревами, вкритими весняним цвітом — старший і молодша, чия робота разом уже закінчилася. З тієї причини сказати один одному не було чого, однак ми стояли й посміхалися, тому що день був теплий, а довга нью-йоркська зима не змусила нас позабути свої мрії (у кожного свої), і тому, що семестр майже закінчився, й ми всі ось-ось мали зробитися вільними, чекали на перепочинок.

— Я зібралася відвідувати додатковий курс живопису влітку, — сказала я, щоб не мовчати. — Дякую вам іще раз за пораду. — І раптом я згадала. — Ой, я ж ходила до галереї на виставку! Мені дуже сподобалися ваші картини. — Не стала уточнювати, що ходила туди тричі.

— Добре, спасибі. — Більше він нічого не сказав. Я довідалася про нього ще одну річ: йому не подобалося відповідати на відгуки інших про його роботи.

— Відверто кажучи, в мене було безліч запитань до вас щодо однієї з них, — поспіхом вимовила я. — Тобто мені було цікаво дізнатися про певні речі, які її стосуються, і я шкодувала, що вас не було поруч і не можна було розпитати одразу.

Тоді на його обличчі промайнув дуже дивний вираз, майже непомітний — легенька, тоненька хмаринка на чистому весняному небі, — я так і не збагнула, чи він здогадався, про яку саме картину йшлося; а може, від моїх слів «я шкодувала, що вас не було поруч», Роберт відчув… що? Дрож застороги? Хіба не кожне кохання починається саме так, несучи в собі одразу зерна розквіту й занепаду — з першого слова, з першого подиху, з першої думки? Він насупився й уважно поглянув на мене. Цікаво, та увага призначалася мені або чомусь, що стояло за моїми словами?

— Можете запитувати, — сказав він трохи різко. Потім посміхнувся. — Хочете, присядемо на хвилинку? — Він подивився навкруги, я так само: на протилежному боці широкого двору, позад студентської кав’ярні, було багато стільців і столиків. — Підемо туди? — запропонував Роберт. — Якраз збирався зробити невелику перерву й випити лимонаду.

Замість того ми з’їли другий сніданок, сидячи на свіжому повітрі серед студентів із сумками: дехто готувався до іспитів, інші просто розмовляли й грілись на сонці, потягуючи каву. Роберт замовив величезний сандвіч з тунцем, а до нього — солоні огірки й гірку чіпсів, я замовила салат. Він наполіг на тому, що розрахується за їжу, а я — на тому, що візьму нам обом по великій картонній склянці лимонаду (з автомата, утім, все одно він був добрий). Спершу ми снідали мовчки. Вже давно я показала йому свою залікову роботу, ми розпрощалися на останньому занятті, і хоча зараз я чекала слушної миті, щоб розпитати про картину «Полотно, олія», мені здавалося, що ми тепер майже друзі, тому що стосунки викладача й студентки скінчилися. Цю думку, однак, я відкинула в ту ж хвилину, коли вона з’явилася, як надто зухвалу: він видатний майстер, а я ніхто — так собі, трошки таланту. До тієї хвилини я не помічала як сліди ані птахів, що повернулися після сніжної зими, ані дерев у яскравих барвах, ані сяючих будинків; вікна їдальні були розчинені, аби впустити всередину весну.

Роберт запалив цигарку, вибачившись заздалегідь.

— Зазвичай я не палю, — сказав, — але цього тижня купив пачку цигарок, щоб відсвяткувати закінчення навчального року. Більше купувати наразі не збираюся. Тільки раз на рік. — Він пішов усередину кав’ярні й приніс попільничку, а потім влаштувався на стільці й запропонував: — Гаразд, давайте свої запитання, тільки майте на увазі: як правило, я не розповідаю про власні картини.

Це було для мене новиною. Мала б відповісти, що взагалі нічого не знаю про нього. Роберт, однак, виглядав задоволеним, готувався розважитися, а очі ковзнули по моєму волоссю, коли я закинула його за плечі — тоді волосся в мене сягало талії й було білявим, то мій природний колір. Але він нічого більше не сказав, тож говорити доводилося мені.

— Це означає, що мені краще вас не розпитувати?

— Розпитувати — будь ласка, проте я можу не відповісти, ось і все. На мою думку, в художників немає відповідей на запитання про власні картини. Про картину ніхто нічого не знає певного — хіба що сама картина. І в будь-якому разі картина повинна мати в собі якусь загадку, тільки тоді вона є витвором мистецтва.

Я допила лимонад, збираючись із духом.

— Мені дуже сподобалися всі ваші картини. Пейзажі просто чудові. — У той час я була надто молодою, щоб збагнути, як такі заяви сприймаються геніями, але мені вистачило здорового глузду нічого не сказати про автопортрет. — А запитати хочу про велику картину — ту, де на канапі сидить жінка. Я гадаю, що то ваша дружина, але вона вдягнена в неймовірну старомодну сукню. Яка історія із цим пов’язана?

Він знову поглянув на мене, цього разу був на сторожі.

— Яка історія?

— Так. Бачте, там стільки подробиць: вікно, дзеркало, — картина така складна, а жінка видається абсолютно живою. Вона позувала вам чи ви користувалися фотографією?

Він дивився крізь мене й бачив, напевно, аж кам’яну стіну за моєю спиною — стіну корпусу студентської спілки.

— Це не моя дружина, а фотографіями я не користуюся. — Голос звучав лагідно, хоча й немов здалеку; Роберт затягся цигаркою. Він придивився до своєї іншої руки, що лежала на столі, зігнув і розігнув пальці, сильно потер суглоби (вже пізніше я зрозуміла, що художники повільно, але неухильно просуваються до артриту). Коли він знову підвів погляд, очі були примружені, але дивилися на мене, а не на уявний виднокруг. — Якщо я вам скажу, хто вона, ви обіцяєте зберегти таємницю?

Щось кольнуло мене при цьому — було лячно, як у дитинстві, коли дорослий пропонує поділитися з тобою чимось призначеним для дорослих: розповісти, наприклад, що його засмучує в душі, або про нестачу грошей (ти вже й сама здогадалася, але тобі можна про це не замислюватися ще кілька років, доки не виростеш), або про щось, борони Боже, жахливе, пов’язане із сексом. Чи не збирався Роберт розповісти мені про свої таємні брудні пристрасті, про своїх коханок? У літніх людей такі речі часом трапляються, хоча для такого вони вже застарі й мали б самі це розуміти. Наскільки приємніше бути молодою й вільною та хизуватися чиєюсь любов’ю до тебе й власними помилками, й тілом! Я звикла ставитися зі співчуттям до всіх, кому більше тридцяти, й була досить жорстокою, щоб не робити винятку для Роберта Олівера з його обвітреним обличчям і єдиною цигаркою навесні.

— Авжеж, — відповіла я, хоча серце в мене калаталося. — Я вмію зберігати таємниці.

— Що ж… — Він струсив попіл у попільничку. — Якщо хочете правди, то я сам не знаю, хто вона. — Він швидко заморгав. — Боже мій, — в його голосі бринів відчай, — якби я тільки знав, хто вона була!

Це було настільки несподівано, незрозуміло, настільки дивно, що в мене по спині пробігли мурахи, і я кілька хвилин нічого не могла вимовити, мало не запевнила себе, що останньої фрази він взагалі не сказав. Я просто не могла збагнути, що до чого й як реагувати. Як це могло бути, щоб він когось малював і не знав кого? Я гадала, що коли йому потрібно, він пише з друзів, з дружини, з найманих натурниць, тобто йому позують. Що ж він, просто міг запросити якусь красуню з вулиці, як робив то Пікассо? Не було бажання питати його прямо, виказувати свою розгубленість і необізнаність. Потім я здогадалася.

— Ви хочете сказати, що уявили її собі?

На цей раз його погляд зробився грізним, а я замислилася, чи подобається він мені врешті-решт? Він насправді старий і занехаяний. Можливо, божевільний.

— A-а, ні, вона справжня жінка, у своєму роді. — І він посміхнувся, на моє велике полегшення, хоч я відчувала якусь неясну образу. Роберт витяг з пачки другу цигарку. — Ще лимонаду?

— Ні, дякую, — відмовилась я. Була зачеплена моя гордість: він запропонував жагучу таємницю й не надав глядачеві навіть ниточки, за яку вхопитися. І, здається, не бачив сенсу робити виняток навіть для мене, своєї студентки, яку запросив поснідати з ним разом, для дівчини з таким чудовим волоссям. Був у цьому і якийсь жах: мені здалося, що якби він пояснив мені ті чудернацькі заяви, я б одразу просвітилася щодо природи живопису, незбагненного дива мистецтва, але він вочевидь вирішив, що я не здатна цього зрозуміти. Якась частина моєї душі не бажала дізнатися його дивацьких таємниць, але водночас це мене зачіпало. Я відставила склянку, акуратно поклала на тарілку білу пластмасову виделку, немов сиділа на обіді для друзів Мазі.

— Пробачте, мені потрібно повертатися до бібліотеки. Іспити. — Я підвелася зі свого місця, непокірлива, у джинсах і чобітках, уперше вища за свого викладача, тому що він залишився сидіти. — Дуже дякую за сніданок. Вельми люб’язно з вашого боку. — Не дивлячись на нього, зібрала свої речі.

Він нарешті підвівся й зупинив мене, взявши за лікоть своєю великою рукою, так що я знов поставила на місце тарілку.

— Ви сердитеся, — сказав він з деяким подивом. — Чим я викликав ваше невдоволення? Тим, що не відповів на запитання?

— Я не можу дорікати за те, що ви гадаєте, начебто я не зрозумію вашої відповіді, — холодно відповіла я. — Але навіщо зі мною грати? Ви або знаєте ту жінку, або ні, вірно? — Крізь рукав блузки відчувала, яка чарівно тепла в нього рука, хотілося, щоб він ніколи її не забирав. Але за мить він саме це й зробив.

— Вибачте мені. Сказав вам чисту правду — я так і не знаю до кінця, хто насправді та жінка на моїй картині. — Знову сів, і не було потреби запрошувати мене жестом: я сіла теж поряд з ним, повільно. Він похитав головою, дивлячись на стіл, край якого, здається, був забруднений птахами. — Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити, та вона, напевно, й чути про це не забажає. Цю жінку я зустрів багато років тому в музеї «Метрополітен», у залі, заповненому людьми. Тоді я працював у Нью-Йорку над серією живописних картин, присвячених балеринам, деякі з цих балерин були ще дітьми — довершені, мов пташенята. І я став часто відвідувати «Метрополітен», щоб побачити полотна Дега, яких там багато — як взірець, тому що він, безперечно, був одним з найбільших майстрів, які тільки малювали танець, можливо, й найбільший серед них.

Я поважно кивнула: цього разу знала, про що йдеться.

— Її я побачив в один з останніх разів, коли відвідував музей, а незабаром ми переїхали до Ґрінхіла, але я з тих пір не можу забути той образ. Ні на мить. Просто не можу забути.

— Напевно, вона прекрасна, — відважилася вставити я.

— Надзвичайно, — підтвердив він. — І не тільки прекрасна. — Здавалося, подумки він знову блукав по музею, дивлячись на жінку крізь натовп, який за мить зникне. Я відчувала романтику тієї хвилини й не могла позбавитися заздрощів до незнайомки, яка так закарбувалася в його пам’яті. Тільки пізніше я збагнула, що навіть Роберт Олівер не був здатним запам’ятати обличчя людини настільки швидко.

— І що, ви не спробували повернутися до музею, відшукати її? — Я сподівалася, що не спробував.

— А, так, зрозуміло. Я ще рази два бачив її, а більше не довелося.

Роман, якого не сталося.

— Тоді ви почали уявляти її, — підказала я.

На цей раз він мені посміхнувся, і я відчула, як тепло розливається по моєму обличчю й шиї.

— Що ж, я гадаю, перш за все, ви не помилилися. Напевно, так і сталося. — Він підвівся знову, упевнений у собі й заспокоюючий, і ми разом прогулялися до входу в будинок студентської спілки. Він трохи постояв на сонечку, потім простяг мені руку.

— Бажаю вам гарного літа, Мері. І найкращих успіхів у навчанні восени. Впевнений, що з вас вийде гарний художник, якщо наполегливо працюватимете.

— Вам теж, — жалісно відповіла я, посміхаючись. — Тобто успіхів у викладанні… взагалі у вашій роботі. А ви одразу повертаєтеся до Північної Кароліни?

— Так, так, наступного тижня. — Нахилився й поцілував мене в щоку, неначе прощався з усім студмістечком і всіма своїми тутешніми студентами, й з північчю зимовою — з усім разом у зручній формі, в моїй особі. Такий узагальнюючий цілунок забив мені подих. Губи в нього були теплі й приємно сухі.

— Гаразд, бувайте, — сказала я й рвучко обернулася, примусивши себе йти геть від нього. Єдине, що здивувало мене: я не почула, як він пішов у протилежному напрямку; ще довго відчувала, що він стоїть на місці, а мені гордість не дозволяла обернутися й подивитися. Гадала, що він стоїть і роздивляється свої черевики або доріжку, заглиблений у мрію про жінку, яку мимохідь побачив у Нью-Йорку — а може, бачить подумки свою дружину й дітей вдома. Вочевидь він нетерпляче очікував на повернення до своєї сім’ї й звичного життя. Але ж він сказав мені: «Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити». Я отримала рідкісну змогу почути від нього про видіння, яке його переслідує. Він вирізнив мене з-поміж інших. Це відчуття залишилося зі мною, як з Робертом — обличчя незнайомки.