Викрадачі

Розділ 31

Від літію Роберт був сонний. Одного дня він зіткнувся з іншим автомобілем, коли їхав у місто до музею — на щастя, їхав не дуже швидко. Після цього випадку доктор Н. прописав йому інший препарат, поєднавши той з якимись ліками від тривоги. Роберт розповів усе це мені, коли я почала розпитувати про подробиці, а розпитувала я тепер якомога частіше, уникаючи тільки дратувати його.

У середині грудня, завдяки новим лікам, що виявилися досить ефективними, він зміг повернутися до живопису, в той же час встигаючи на заняття — він знову виглядав колишнім енергійним Робертом. У той період він працював у студії коледжу, затримуючись там до пізньої ночі кілька разів на тиждень. Одного разу я разом з Інгрид відвідала його: він заглибився у портрет — тієї жінки з моїх нічних жахів. Вона сиділа в кріслі, схрестивши руки на колінах. То була блискуча картина, завдяки якій він пізніше зміг провести велику персональну виставку в Чикаго, і жінка на цей раз виглядала пожвавленою, але не занадто. Одягнена в жовте, вона посміхалася, немов до себе самої, неначе згадавши щось приємне й суто особисте; погляд лагідний, а на столику біля неї розсипані квіти. Я відчула таке полегшення, коли побачила його за роботою — а до того ж, він писав радісну, світлу картину, — що мені вже було майже не цікаво, хто та жінка.

Тим більше мене приголомшило те, що я побачила за два-три дні потому. Я завітала до Роберта, щоб пригостити його печивом, яке нам з Інгрид вдалося приготувати разом, і побачила, що він пише ту саму картину, але з живої моделі! Виглядала, як студентка, сиділа на складаному стільчику, а не в оточенні пишних тканин. На мить серце в мене захолонуло. Вона була молода й вродлива, а Роберт весело з нею базікав, нібито намагався змусити її сидіти не рухаючись, поки він переписує куточок голови й плеча. Але їй було далеко до тієї його пані з горища. Блондинка з коротко підстриженим волоссям, зі світлими очима, одягнена у футболку з емблемою команди коледжу. Тільки прекрасна фігура й прямокутна форма підборіддя мали бодай дещо спільне з кучерявою жінкою, яку я вперше побачила на етюді, що витягла з кишені Роберта. Більше того, моя поява аж ніяк його не збентежила — він привітав поцілунками Інгрид і мене, представив дівчину як постійну натурницю студії (цю роботу виконували студентки). Сама дівчина здавалася більше захопленою Інгрид і тим, що сесія підходить до кінця, ніж Робертом. Було ясно, що він просто використовує її саме як натурницю, тож нічого нового я так і не дізналася.

Про від’їзд Роберта до штату Нью-Йорк на початку січня в мене залишилися тільки уривки спогадів. Він довго тримав Інгрид, і я збагнула, як вона виросла — вже була здатна майже охопити його довкола стану своїми ніжками. Дитина обіцяла бути схожою на Роберта — високою, з кучерявим темним волоссям. Потім пам’ятаю, як повернулася до будинку, коли його машина зникла з очей — за деревами в кінці вулиці; напевно, так, а може, я відмовилася ще мить постояти на холодному повітрі, щоб побачити, як він поїде. Пам’ятаю, як я увійшла до кухні, щоб прибрати залишки нашого сніданку й спитала себе жорстко, ясно, хоча й не вголос: «Це що — розлучення?» Втім, відповіді на це не було ні в моїй голові, ні в теплій кухні, де пахло яблучним пюре й грінками. Все виглядало таким, як завжди, хіба що безрадісним. Тоді я навіть зітхнула з полегшенням: справлялася доти, справлятимуся й надалі.

Листи Роберт зазвичай шкрябав на поштових листівках і адресував їх нам з Інгрид разом, телефонував же він досить часто, але нерегулярно. Та зима видалася у штаті Нью-Йорк суворою, проте сніг був чудовий. Імпресіоністський. Одного разу він малював на природі й мало не змерз зовсім. Привітав його сам президент коледжу. Кімнату йому виділили в приміщенні для гостей факультету, звідти відкривався гарний вид на ліси й парадний двір коледжу. Студенти в нього здебільшого необдаровані, хоча й цікаві як люди. У студії замало простору, проте він малює. Сьогодні вранці він ліг спати о четвертій.

Потім невелика перерва, коротке мовчання — і знову надходять листи. Листівки від нього подобалися мені більше, ніж телефонні розмови, в яких відчувалася невисловлена напруга між нами, провалля, подолати яке було тим важче, що ми не бачили очей один одного. Я намагалася телефонувати йому не частіше, ніж він мені. Одного разу він надіслав Інгрид етюд, наче знав, що цю мову вона зрозуміє краще. Я приклеїла етюд скотчем до стіни в дитячій. На ньому Роберт змалював готичні будинки, снігові замети, голі дерева. Якщо Інгрид вночі плакала, я забирала її до себе в ліжко, а вранці ми прокидалися переплетені клубком. Наприкінці лютого Роберт прилетів додому на зимові канікули й на день народження Інгрид. Він багато спав, ми з ним кохалися, але не заводили важких розмов. У нього ще будуть короткі канікули на початку квітня, сказав Роберт, але він вирішив присвятити їх живопису там, на півночі. Я не заперечувала. Якщо влітку він повернеться з більшою кількістю завершених картин, тоді, можливо, з ним буде легше жити разом.

Роберт поїхав, а до мене завітала ненадовго матуся й наказала мені щодня ходити до басейну в студмістечку. Того року я втратила більшу частину зайвої ваги, яка з’явилася після народження дитини, а решти позбулася, розтинаючи воду в басейні, пригадуючи, як гарно було — ще зовсім недавно! — почуватися молодою й веселою. Під час того візиту я вперше помітила, що в матусі трясуться руки, а на щоках з’явилися синці від того, що капіляри потріскалися. До того ж, і коліна почали припухати. І все ж вона допомагала мені зі звичною моторністю: поки вона гостювала, посуд був завжди вимитий і поставлений у сітку сушитися, численні бавовняні костюмчики Інгрид випрані й акуратно згорнуті, а сама Інгрид слухала бабусине читання стільки, скільки забажає.

Утім, матуся почала дещо здавати з погляду фізичного стану, а повернувшись до Мічигану, стала скаржитися, що їй боязко ходити по льоду. Буває, вийде за поріг: чи то за продуктами, чи до стоматолога, чи попрацювати добровільно в бібліотеці, тоді побачить лід — і все, повертає назад, а потім телефонує мені. Одного разу зізналася, що майже тиждень уже не виходить з дому. Я не бажала довго чекати на самоті вирішення того питання, від якого прокидалася тепер рано вранці. Спитала в Роберта по телефону. Він одразу, не вагаючись, погодився: матуся може переїхати жити до нас.

Я повинна була знати Роберта, однак здивувалася. Здається, я вже забула, який він був швидкий на щирість і щедрість, частіше погоджувався, ніж відмовляв, як роздаровував свої куртки друзям і навіть незнайомим людям. У мені знову прокинулась любов до нього, поки я стояла біля телефону, чекаючи, коли він повернеться з того далекого холодного студмістечка у штаті Нью-Йорк. Від душі подякувала йому, сказала, що в нас починають розквітати азалії, всюди розпускаються зелені листочки. Він сказав мені, що незабаром приїде додому, й ми обоє, здається, посміхалися один одному по телефону.

Я зателефонувала матусі, й вона не стала відмовлятися, чого я побоювалася, — замість того сказала, що повинна це обміркувати, але якщо переїде, то допоможе нам купити просторіший будинок. Я ніколи й не знала, що в неї стільки грошей, але вони таки були, а ще рік тому хтось пропонував купити її будинок в Анн-Арборі. Тож вона поміркує про це. Можливо, це слушна пропозиція. А як там застуда в Інгрид?