Викрадачі

Розділ 92

Задля того, щоб прогнати примар, які мене переслідували, а ще й побачити, чим він займається, я вирішив відвідати Роберта зайвий раз. Того ранку, в п’ятницю, я вже був у нього. Коли повернувся до палати після обіду, то побачив його перед мольбертом, що я йому подарував. У мене був важкий тиждень, до того ж я й спав погано. Шкода, що Мері приходила до мене не так часто: в її обіймах я завжди добре відпочивав. Заходячи до Робертової палати, я завжди мріяв про неї. Якщо говорити відверто, я не розумів, як це Роберт дивиться на мене й не бачить, що мені відомі його таємниці. Через це я усвідомлював, як мало насправді ще знаю про нього. Про його життя мені нічого не розповідали добре випраний старий одяг, вицвіла жовта сорочка й заплямовані фарбами штани, теплий колір обличчя й рук під засуканими рукавами, кучері волосся зі сріблястими нитками, що виблискували в них. Навіть почервонілі стомлені очі, які поглядали на мене, нічого мені не розповідали. А не знаючи як слід, як я можу виписати його з лікарні? Якби ж і виписав, то все одно мене хвилюватиме питання: чому він закохався в жінку, яка померла аж у 1910 році?

Сьогодні він писав її портрет (із цього боку — жодних сюрпризів), а я сів у крісло подивитися. Він не відвернув мольберта від мене. Я вирішив, що то прояв його гордості, як і мовчанка. Обличчя ще не було написане, Роберт працював над її сукнею рожевого кольору й чорною канапою, на якій сиділа героїня. Його майстерність, як я усвідомив, полягала й у цьому вмінні писати людину, не маючи перед собою натурниці. Можливо, цей дар — від неї?

Раптом я не витримав. Рвучко підвівся з крісла й зробив крок до нього. Він продовжував писати, не опускаючи руки, не зупиняючи пензля, не звертаючи уваги на мене.

— Роберте!

Він не відповів, тільки на одну мить кинув на мене оком і повернувся до роботи. Я досить високий на зріст, досить сильний фізично, хоча й не заповнюю простір так відчутно, як Роберт.

А що, якби я дав йому стусана? Кейт цього дуже бажала б. Мері теж. Я міг би сказати: «Я зробив це за неї. Можете всім про це розповісти».

— Роберте, погляньте на мене.

Він опустив пензель і поглянув на мене — спокійно, з деяким викликом, так само, як я навмисне дивився на батьків, коли був ще підлітком. У мене не було дітей-підлітків, але той вираз, за яким щось, напевно, ховалося, розлютив мене більше, ніж будь-який спалах агресивності з його боку. Поза сумнівом, він очікував, коли минеться це неприємне втручання в його справи й він зможе повернутися до картини.

Я відкашлявся, опанував себе.

— Роберте, ви розумієте, що я бажаю допомогти вам? Невже ви не хочете повернутися до нормального життя — життя поза стінами клініки? — Я помахом руки вказав на вікно, вже усвідомлюючи, що програв цей раунд, тому що вжив слово «нормального».

Він повернувся до мольберта.

— Я хочу вам допомогти, але в жоден спосіб не зможу цього зробити, якщо ви самі не захочете собі допомогти. Знаєте, заради вас я завдав собі певного клопоту, тож якщо ви досить здорові, щоб малювати, то й для розмов ви теж досить здорові, це ясно.

Вираз обличчя в нього був лагідний, але наразі він замкнувся в собі.

Я почекав. Що може бути гірше, ніж кричати на пацієнта? (Хіба що спати з його колишньою коханкою). Я відчув, що мимоволі кричатиму на нього знову. Більше за все мене дратувало відчуття того, що Роберт розуміє: допомогти йому я хочу не тільки заради нього як такого.

— Біс із вами, Роберте, — промовив я замість того, щоб кричати, але голос мій затремтів. За багато років навчання й роботи лікарем я ніколи й ні з ким так не поводився — жодного разу! — й розуміння цього пригнічувало мене. Виходячи з палати, я все дивився на нього. Боявся не того, що він накинеться ззаду або пожбурить у мене чимось — боявся, що сам можу таке вчинити. Пізніше шкодував, що в ту хвилину не зводив з нього очей, тому що через це побачив вираз його обличчя. Роберт не відповів мені поглядом, він підняв очі на портрет, на губах грала ледь помітна посмішка. Посмішка переможця. Перемога була дрібненька, але інших він тепер не одержував.