Викрадачі

Розділ 53

Я приділив найбільшу увагу повідомленню Мері про те, що Роберт Олівер уперше зустрів жінку, яка зробилася його маною, у натовпі в музеї «Метрополітен», і тепер розмірковував, чи варто прямо запитати Роберта про цей випадок. Те, що там трапилося, те, що він побачив у жінці, захопило його цілковито — і, напевно, визначило його душевний розлад, з того часу й донині. Якщо він уявив собі ту жінку в натовпі — іншими словами, якщо то була галюцинація, — то потрібно переглянути діагноз Роберта й відповідно змінювати курс лікування. Виходить, він тепер малює її з пам’яті — однаково, чи він спочатку побачив реальну жінку, чи галюцинацію? Або ж він марить і досі? Сам факт того, що він малює вочевидь сучасну жінку, яку побачив одного разу, у вбранні дев’ятнадцятого століття, натякає на певну схильність до вигадок, можливо, підсвідомих. А чи були в нього інші галюцинації? Якщо й так, він їх не малював, принаймні, наразі.

Як би там не було, але на той час, коли вони з Кейт переїжджали до Ґрінхіла, він уже уявляв собі обличчя тієї жінки — принаймні, інколи. Врешті-решт, Кейт же знайшла малюнок у кишені Робертової сорочки якраз тоді, коли вони їхали на південь. Таж якщо запитати Роберта про те, як він уперше побачив ту жінку й згадати при цьому музей, він одразу здогадається, що я розмовляв з кимось дуже близьким до нього. А коло можливих співбесідників має бути дуже обмеженим — можливо, навіть однією особою, він же чув, що мені відоме прізвище Мері. Здається, він довірився Мері, але нічого не сказав Кейт, тож з іншими, вірогідно, взагалі розмовляти на цю тему не буде, хіба що в Нью-Йорку в нього були друзі, з якими він міг поділитися враженнями, коли побачив ту жінку вперше. У розмові з Мері він стверджував, що бачив незнайомку лише декілька разів, але мені важко було в це повірити, особливо після того, як я бачив у Кейт ті могутні картини. Зрозуміло ж, він повинен був знати її близько й вивчити обличчя, звикнути до її присутності за певний час. Роберт запевняв, що не малює з фотографій, але що заважало йому переконати незнайому людину позувати до тих пір, коли він накопичить достатньо матеріалу для майбутніх портретів?

Утім, я не міг наражатися на ризик і ставити Роберту такі запитання: якщо розкрию йому, скільки всього мені вже відомо, то ніколи не завоюю його довіри. Напевно, я вже припустився помилки, сказавши йому, що знаю прізвище Мері. Я наважився лише спитати, під час одного з ранкових візитів до великого крісла в його палаті, де він уперше познайомився з жінкою, що надихала на більшість його творів. Він кинув на мене погляд і повернувся до роману, який тоді читав. За хвилину-другу я сказав йому «на все добре» й пішов. Роберт на той час призвичаївся читати детективи у паперових обкладинках — ці замацані книжки стояли на полицях у вітальні для пацієнтів. Коли він не займався живописом, то читав з таким виглядом, немов то був нудний обов’язок; жував кожну книгу приблизно тиждень, до того ж вибирав завжди найбільш низькосортну халтуру: про мафію, про ЦРУ, про вбивства, які відбувалися обов’язково в Лас-Вегасі.

Мені прийшлося замислитися, чи не відчуває Роберт певної симпатії до злочинців у тих книжках, бо його ж самого заарештувала поліція — з ножем у руці. Кейт сказала мені, що він часом читав трилери (я бачив їх на полицях в його домашньому кабінеті), але також він, за її словами, читав каталоги виставок і книги з історії. У вітальні для пацієнтів були книги набагато кращі, ніж ті детективні романи — між іншим, було кілька біографій художників і письменників (зізнаюся, деякі я приніс зі свого дому й власноручно поклав на полиці, щоб подивитися, чи не візьме Роберт бодай одну з них), але тих книг він навіть не торкався. Мені залишалося тільки сподіватися, що він не плекає думок про нові злочини, черпаючи їх з розповідей про вигадані вбивства; щоправда, ознак такого настрою я в нього не бачив. З усього виходило, що Роберт згоден розповідати мені про свою першу зустріч з улюбленою моделлю не більше, ніж пояснювати, чому він обмежує читання наймізернішим мотлохом з усієї бібліотеки.

Однак, розповідь Мері про першу зустріч Роберта з тією жінкою наштовхнула мене й на іншу ідею; можливо, саме через те, що вона жартома згадала про Шерлока Холмса, я знову й знову повертався до аналізу того маленького епізоду. Одного дня я навіть зателефонував до Мері й попросив її повторити ту розповідь саме так, як Роберт описував їй у коледжі Барнетт. Вона так і зробила й переповіла все майже тими самими словами. А чому я запитую? Вона ж пообіцяла, що пізніше розповість більше, тож напише обов’язково. Я чемно подякував їй за листи, які вона надсилала, й був дуже обережним, щоб не наполягати на будь-якій зустрічі.

І все одно, я не міг позбутися в ту хвилину своїх сумнівів щодо цієї історії, до того ж мене захопила ідея в дусі Шерлока Холмса — місце пригоди потрібно оглянути самому. Це ж було не так далеко — музей «Метрополітен», за багато років я відвідував його безліч разів, але мені кортіло відшукати місце, на якому Роберт почав галюцинувати, а може, відчув натхнення — чи ж закохався? Навіть якщо на місці пригоди не буде револьвера, не звисатиме зі стелі мотузка, нічого такого, що можна роздивитись під збільшувальним склом — що ж, нехай це виглядає нісенітницею, але я поїду туди: заодно зроблю важливішу справу — побачуся з батьком. Уже майже рік минув з того часу, як я востаннє був у Коннектикуті, а зазвичай я бував там кожні півроку; батько ж, хоча голос його завжди лунав по телефону бадьоро, такими ж були невеликі листи, що він надсилав мені на бланках своєї парафії (бо потрібно ж їх використовувати, казав він, до того ж не терпів електронної пошти), все одно нічого не скаже в такий спосіб, якщо почуватиметься погано, і я побоювався того. Погано було б, якби він занепав духом, а про це він ніколи не скаже.

Розмірковуючи про це, я обрав наступні вихідні й купив два квитки на потяги: один до Нью-Йорка й назад до Вашингтона, а інший — з Нью-Йорка до мого рідного міста й назад до Нью-Йорка. Я остаточно розщедрився й замовив номер у дещо сумнівному, але дуже приємному готелі на площі Вашингтон-сквер у Нью-Йорку — колись у тому готелі я провів вихідні з молодою жінкою, і ледь з нею не одружився. Якщо замислитися, як давно то було, я вже й забув її, жінку, з якою обіймався на ліжку в готелі, з якою сидів на лаві в парку біля Вашингтон-сквер, а вона тим часом розповідала мені про всі види дерев, які там росли.

І гадки не маю, де вона тепер: напевно, вийшла заміж за когось іншого й стала бабусею.

Грайливо подумав, чи не запросити Мері здійснити мандрівку до Нью-Йорка вдвох, але так і не зміг відповісти собі: що саме я маю на увазі та як вона сприйме таке запрошення, надто ж — як вирішити або навіть поставити перед нею питання про номер у готелі. Звичайно, піти з нею разом до музею було цілком слушно, тому що минуле Роберта Олівера захопило її навіть більше, ніж мене самого. Але проблема поїздки в цілому виявлялася занадто складною. Кінець кінцем я не сказав їй нічого про свої плани: однаково вона не дзвонила мені приблизно два тижні, і я сподівався, що вона надішле мені продовження своєї розповіді про Роберта, щойно буде готова. Зателефоную їй одразу як повернусь — так я вирішив. У клініці попередив, що пропущу один робочий день, щоб завітати до свого батька, а потім дав звичайні розпорядження щодо особливого нагляду за Робертом і деякими іншими пацієнтами, які викликали певну тривогу.

З Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку я одразу переїхав на вокзал Гранд-Сентрал, щоб сісти там на потяг до Нью-Хейвена:[109] матиму змогу провести з батьком увесь вечір і ніч, перш ніж повернуся до Нью-Йорка. Їхати було приємно, мені завжди подобався цей потяг — у ньому можна й почитати, й помріяти. Цього разу я трохи почитав книгу, що захопив із собою — «Червоне й чорне», а потім спостерігав, як за вікном вагона пропливають пейзажі початку літа, прикро пошкоджене серце Північно-Східної магістралі: цегляні склади, занехаяні двори в районах, прилеглих до залізниці, у маленьких містах і на околицях великих міст — он жінка, мов у повільній зйомці, розвішує білизну, діти граються на шкільному подвір’ї, а онде величезне звалище, над яким кружляють чайки, немов ті стерв’ятники, там і тут з-під землі зблискують уламки металу.

Напевно, я задрімав, тому що сонце вже мерехтіло на солоних водах Атлантики — ми досягли узбережжя Коннектикуту. Мені завжди дуже подобався той перший погляд на Лонг-Айлендську протоку, на острови Тімбл, на старі палі, на пристані з яскравими новенькими човнами. У певному сенсі я виріс на цьому узбережжі — моє місто розташоване майже за двадцять кілометрів від моря, але багато років ми щосуботи виїжджали з батьками на пікнік, на пляжі приморського Ґрантфорду, або прогулювалися парками поблизу коледжу Лайм, а то й просто поміж боліт до площадки на самісінькому березі океану, звідки у матусин бінокль можна було побачити дроздів з червоними крилами. В дитинстві я завжди відчував запах солоної води або річок, що впадають в океан.

Власно, наше місто було побудовано на березі річки Коннектикут. У 1812 році англійський флот мало не спалив його,[110] але найповажніші громадяни міста поспішили на берег і почали перемови з англійським капітаном. Незабаром капітан з’ясував, що мер доводиться кузеном його батькові — тоді вони обоє почали мирно розкланюватися й обмінюватися родинними новинами. Мер запевнив, що наш командувач охоче визнає владу короля, капітан вирішив не звертати уваги на очевидну нещирість такої заяви двоюрідного дядька, тож вони розпрощалися друзями. Того вечора все місто зібралося в церкві (не в тій, де пізніше служив мій батько, а в старій, яка стоїть майже на воді) — подякувати Богу. Всі міста в окрузі англійці підпалили, а наш мер прийняв і прихистив їхніх жителів, виявивши великодушність, а можливо, і з відчуття певної провини. Наше місто є гордістю місцевих любителів пам’яток історії: у нас церкви й старий готель, і найстаріші будинки збереглися з часів заснування першого поселення — чиста деревина, уціліла завдяки повазі до предків. Батько полюбляв розповідати ту історію; мені вона набридла ще в дитинстві, але я її завжди пам’ятаю й відчуваю душевне піднесення, коли бачу знову води річки й старі споруди колоніальних часів у центрі міста — у багатьох з них тепер розташовані магазини з дорогими старовинними канделябрами й сучасними сумками.

Залізницю побудували всього за тридцять років після візиту шляхетного англійського капітана, але пролягла вона до протилежного краю міста. Тієї першої станції не залишилося, а на її місці споруджено приблизно у 1895 році прекрасний новий вокзал. У залі очікування (мідь, мармур, темне дерево) і досі стоїть той самий запах лаку для меблів, що й тоді, як ми з батьками чекали на потяг до Нью-Йорка, щоб подивитися різдвяні вистави в мюзик-холі Радіо-Сіті[111] в 1957 році. Зараз двоє-троє пасажирів читали газету «Бостон глоб», сидячи на дерев’яних лавах, які я любив, коли ще ногами не діставав до підлоги.

Батько зустрів мене на вокзалі, тримаючи у висохлій напівпрозорій руці капелюх, і його блакитні очі засяяли від радості, коли він помітив мене. Міцно обійняв, потис мої плечі й трохи відсторонив, щоб краще роздивитися, немов я все ще зростав, а він бажав перевірити, наскільки я зріс. Я посміхнувся: цікаво, чи не бачить він мене з русявим волоссям, яке ще не почало вилазити, або у фланелевих штанах і мішкуватому светрі, в яких я приїжджав на канікули з коледжу. Чи все ж таки бачить чоловіка, якому перевалило за п’ятдесят, усе ще відносно стрункого, у гладких широких штанях, спортивній сорочці з короткими рукавами, легкій куртці для прогулянок? І знов відчув, як приємно бути дорослою дитиною. Мене приголомшило те, що я не бачив його так довго: всі попередні роки я приїжджав значно частіше, і тут же вирішив завітати сюди знову незабаром. У цій людині, яка наближалася до свого дев’яносторіччя, втілювалися мої уяви про безкінечність життя, втілювалося те, що стояло між мною й смертю — безсмертя, як сказав би він сам з лагідним докором: його натура священика урівноважувала мої переконання вченого. У мене не було жодних сумнівів, що коли він залишить цей світ, то потрапить у рай, хоча вірити в існування раю я припинив ще у віці десяти років. Але куди ж іще повинні потрапляти такі люди?

Відчуваючи його обійми, я подумав про те, що мені вже відомо, яким ударом є смерть одного з батьків; усвідомлював також: коли прийде час прощатися з батьком, горе буде ще глибшим від того, що матір я вже втратив, разом з батьком ми поділяли пам’ять про неї, а він залишився єдиним, хто дбав про мене, і йому випало піти другим. Як лікар я допомагав багатьом пацієнтам пережити шок втрати близьких, і знав, що горе буває важким і тривалим. Утративши власну матір, я зрозумів, що навіть тихе, майже непомітне розставання з батьками здатне спустошувати душу. Якщо ж у пацієнта до того були певні симптоми розладу, вже відбувалася боротьба з душевною хворобою, тоді смерть одного з батьків здатна була порушити крихкий баланс і вивести з ладу механізми, які підтримують здоров’я душі.

Утім, будь-які професійні знання не здатні були заздалегідь бодай чимось зарадити неминучій втраті цієї одягненої у легкий плащ лагідної сивої людини, яка ставилася до людства водночас із оптимізмом і скептицизмом; людини, що з року в рік успішно проходила перевірку зору попри неприховану недовіру чиновників з відділу дорожнього руху. І тепер батько, якому восени мало виповнитися вісімдесят дев’ять, стояв переді мною, а я водночас відчував і його присутність, і те, що незабаром уже можу його не побачити. Коли він чекав на мене, одягнений у свій бездоганний костюм, зі зв’язкою ключів від машини й гаманцем у кишенях штанів, я бачив одразу й реальність його присутності, й ту порожнечу, що має посісти його місце. Дивним чином я інколи припускав, що він не буде для мене довершеним, доки не піде з життя — можливо, в тому відбивалась непевність любові до тих, хто вже досяг похилого віку.

Але ж зараз він був тут, і я в свою чергу міцно стис його в обіймах, навіть дуже міцно — це його так здивувало, що від несподіванки він ледь утримався на ногах. Він усихав: я був тепер на цілу голову вищим за нього.

— Привіт, синку, — сказав він, посміхаючись і стискаючи моє плече. — Що, підемо звідси?

— Пішли, тату. — Я закинув на плече дорожню сумку, відмовившись від простягнутої батьком руки. Біля машини я спитав, чи не згодиться він, аби я сів за кермо, і тут же пошкодував: він поглянув на мене суворо, майже сердито, потім витяг з внутрішньої кишені спортивної куртки свої окуляри, протер їх носовичком і надяг. — Коли це ти почав керувати машиною в окулярах? — запитав я, намагаючись приховати свою помилку.

— Та мені вже багато років тому слід було це зробити, але насправді вони не були мені потрібними. Тепер же, мушу визнати, мені дещо легше, коли вони на носі.

Він запустив мотор, і ми солідно виїхали зі стоянки. Я помітив, що батько веде машину повільніше, ніж раніше, і пильно вдивляється в дорогу — окуляри, напевно, були вже слабкими для його очей. Здається, впертість — одна з головних рис, які він передав своїй єдиній дитині. Вона обох нас оберігала, робила сильнішими, проте чи не через неї ми були такими самотніми?