Викрадачі

Розділ 55

Коли я прокинувся, батько стояв, посміхаючись, у дверях спальні, і я збагнув, що будильником мені послужило рипіння сходів під його повільними кроками.

— Мені відомо, що ти не любиш надто довго спати вдень, — вибачився він.

— Дійсно не люблю, — я підвівся на лікті. Годинник на стіні показував пів на шосту. — Хочеш, підемо прогуляємося? — Мені подобалося ходити з батьком на прогулянки, коли я приїжджав до нього, й батько просяяв.

— Авжеж, — відповів він. — Підемо по Дак-лейн?

Це означало — до матусиної могили; у мене був сьогодні не той настрій, але заради батька я погодився без вагань, сів на ліжку й взув черевики. Чув, як батько спускається сходами, тримаючись за поручні, переступаючи повільно й обережно. Мене заспокоювала ця обережність, хоч я не міг не пригадувати, як він швидко спускався до сніданку, переплигуючи через сходинки, або збігав нагору за молитовником, який забув узяти, йдучи до церкви. Вулицею ми з ним теж ішли повільно, він спирався на мою руку, поважно йшов у капелюсі, а я всюди бачив ознаки літа, ще прохолодного й непевного: на болотах шумлять очерети, з них злітають ворони, надвечірнє сонце ще світить з-понад дахів сусідніх будинків, над дверима яких написані роки: 1792, 1814 (цей, подумалося, ледь не встиг стати свідком вторгнення англійців і зрозумілого небажання мера бачити своє місто палаючим у вогні).

Як я передбачав, батько зупинився перед брамою цвинтаря, що залишається відчиненою до темряви, і ледь чутно стис мені руку. Разом ми пішли повз укриті мохом камені з вибитими на них іменами забутих засновників міста. Декілька були увінчані характерними для тодішніх пуритан черепами з крильми, аби нагадувати кожному, що всіх нас чекає один кінець, грішні ми чи ні. Потім підійшли до відносно недавніх могил. Мама була похована поряд з родиною на прізвище Пенроуз, яких ми ніколи не знали; місця за огорожею залишалося досить, щоб і батько приєднався до мами, коли настане час. Уперше я замислився, чи не придбати й собі клаптик землі тут: на відміну від батьків, я заповів своє тіло науці, після чого воно підлягатиме кремації — але можливо, що урну можна буде вмістити сюди, між могилами батьків. Я уявив, як ми всі троє спимо вічним сном на цьому ліжку королівських розмірів, а те, що залишиться від мене, спочиває під захистом їхніх тіл.

Уявна картина була не досить яскравою й не дуже мене засмутила. Що дійсно вплинуло на мене, так це погляд на мамине ім’я й дати, вибиті простими літерами на граніті — так швидко проминули роки… Як там в сонеті Шекспіра? Зараз, зараз… «І літа мить мигне лиш над землею».[112]

Я вголос процитував цей рядок батькові, який нахилився прибрати з могили гілку, він усміхнувся й похитав головою.

— На цей випадок є кращий сонет. — Він неквапливо, але точно закинув гілку в кущі біля паркану. — «Та лиш тебе побачу я на мить, І сум засне, і серце не щемить».[113]

Я відчував, що він має на увазі не тільки маму, а й мене, єдиного друга, якого ще міг побачити, і був вдячний йому. Я все частіше намагався згадувати маму в спокої, а не в ті останні хвилини, коли вона боролася зі смертю. І знов замислився, як уже не раз, що гірше: те, що їй випало померти у віці п’ятдесяти чотирьох років, чи ж те, як саме вона помирала. Ці дві речі насправді були нерозривними, але я невтомно намагався їх якось розрізнити, перекрити одне нещастя іншим. Поки ми стояли там, я не міг змусити себе взятися за батькову руку або обійняти його, і був дуже зворушений, коли це зробив він, поклавши свою тонку старечу руку мені на спину.

— Я теж сумую за нею, Ендрю, — сказав він просто, — але ти ще зрозумієш, що вона зовсім не так далеко — зрозумієш, коли доживеш до моїх років.

Я утримався від того, щоб наголошувати на розбіжностях у наших поглядах: мені возз’єднання з матір’ю бачилося як змішування за кілька мільйонів років атомів, з яких складалися наші тіла.

— Я дійсно відчуваю, що вона десь неподалік — коли дуже стараюся. — Більшого сказати я не міг через клубок, який застряг у горлі, тож і не намагався. Чомусь згадав Мері — як вона сиділа в моїй вітальні у білій блузці й синіх джинсах і казала, що не бажає більше бачити Роберта Олівера. За різних обставин горе сприймається у різний спосіб. Моя мати ніколи не залишала мене — до тієї хвилини, коли мимоволі мусила розпрощатися навіки.

Ми пройшли з батьком трохи далі по Дак-лейн, потім він, перепочивши на шляху й переступивши з ноги на ногу, сказав, що досить погуляв, тож ми повернулися додому, крокуючи ще повільніше. Я висловив думку, що наш район залишився тихим і спокійним, незважаючи на бурхливий розвиток міста в західному напрямку. Батько відповів на це, що він вдячний нашій близькості до річки — саме це не дозволило прокласти федеральне шосе через наш район. Але саме тиша району мене непокоїла: з ким тут батькові спілкуватися якщо ми від початку прогулянки не зустріли жодного сусіда? Батько кивнув, наче тиша, що панувала навкруги, була йому корисною. Вже на алеї перед нашим будинком я зупинився, щоб висловити, чого не міг сказати на цвинтарі, хоча й думав про це — не про те, як мені не вистачає мами, а про інший привид, який не відпускав мене й тут.

— Тату! Я не впевнений, що роблю так, як слід. Ну, щодо пацієнта, про якого розповідав тобі.

Він зрозумів одразу.

— Тому, що розпитуєш близьких йому людей?

Я поклав руку на стовбур туї. З дитинства пам’ятав її лускату й волохату кору, під якою ховалася тверда деревина.

— Саме так. Він надав мені словесну згоду, але…

— Що тебе непокоїть: те, що він не знає про твої дії? Чи те, що ти сам не впевнений у мотивах своїх дій?

Коли б я не завів з батьком розмову про щось важливе, він неодмінно приголомшував мене своєю проникливістю. Я ж йому не сказав ані про одне, ані про інше.

— Гадаю, й те, й це.

— Тоді розберися спершу в собі. Думаю, після цього решта питань вирішиться сама.

— Так я і зроблю. Спасибі тобі.

За грою в шахи батько влаштувався на низенькому стільці, запалив камін, підклав туди дрова й продовжив розповідь, яку розпочав ще за вечерею (я наполіг, що вечерю приготую самостійно). Розповідав про свої плани щодо написання книги, а також про жінку, молодшу від нього на десять років, яка один або два рази на місяць приїздила з Ессексу[114] — почитати йому вголос, хоча він досі був спроможний читати самостійно. Про цю жінку він розповідав уперше, тому я, дещо здивований, запитав, яким чином він з нею познайомився.

— Вона колись мешкала тут і відвідувала церкву, ще коли я правив службу. Пізніше вони з чоловіком переїхали в інше місто, проте недалеко звідси, тому приїжджали послухати мою щорічну проповідь — ти знаєш, мені надано таке почесне право. Чоловік помер, а про неї довго не було чути, але нарешті вона надіслала мені листа — ось як вийшло, що ми тепер так приємно зустрічаємося. Зрозуміло, в моєму віці багато з того не вийде, — додав батько, — як і в її віці, але все ж є спілкування. — Мені було зрозуміло й те, чого він не сказав: ніколи вже він не полюбить нікого, крім мами й мене, тому й не перевлаштовуватиме коротке майбуття, яке залишилося в нього. Він потягся був до ферзя, потім передумав. — А з ким ти зараз спілкуєшся, синку? — запитав він.

Про таке він майже ніколи не питав, і мені зробилося приємно.

— Тобі ж відомо, тату, що я старий холостяк, ще впертіший за тебе. Втім, мені здається, хоча й не можу бути певним, що я когось нарешті зустрів.

— Кажи прямо: ту молоду жінку, — лагідно уточнив він. — Я ж не помиляюсь? Ту, яку нещодавно кинув твій пацієнт.

— Від тебе дійсно нічого не приховаєш. — Я подивився, як він переставив слона від гріха подалі. — Ти вгадав. Але вона насправді надто молода для мене, до того ж надто переживає через те, що трапилося в неї з тим, іншим чоловіком. — Не став пояснювати, що мої стосунки з нею ускладнювалися ще й через її допомогу мені у професійному дослідженні. До того ж вона, нехай наразі й самотня, була колись коханкою мого пацієнта — значить, існували перепони етичного характеру. Все це батько чудово розумів і без моїх пояснень. — З жінками, яких нещодавно кинули, багато клопоту.

— А крім того, вона ще незалежна, незвичайна й дуже красива, — сказав батько.

— Саме так. — Щоб зробити батькові приємність, я зробив вигляд, що побоююсь за свого короля.

Але обдурити батька я не зміг.

— І тебе перш за все непокоїть, що зовсім недавно вона належала твоєму пацієнтові.

— Аякже, хіба це можна не брати до уваги?

— Але тепер вона вільна, самотня, а з ним, кажучи просто, покінчила назавжди? — Батько кинув на мене гострий погляд.

Мені було приємно, що на це запитання можна кивнути ствердно.

— Наскільки я розумію, так воно й є.

— А скільки їй років?

— Трохи більше тридцяти. Вона викладає живопис в університеті, а також багато пише сама. Картин я не бачив, але відчуваю, що скоріше за все вона гарний художник. За яку тільки роботу вона не бралася, аби лише мати змогу серйозно займатися живописом! У неї є цілеспрямованість.

— Твоїй мамі, коли ми одружилися, було трохи більше двадцяти, а я був набагато старшим за неї.

— Знаю, тату. Але у вас різниця була далеко не такою великою. І не всі ж призначені до шлюбу, як ви з мамою.

— До шлюбу призначені всі, — заперечив батько з видимим задоволенням, тому що кидав мені виклик на шахівниці, м’яко освітленій настільною лампою й полум’ям каміна. Він знав, що я нізащо не залишу в небезпеці свого короля, навіть якщо й хочу, щоб він переміг. — Тільки важко відшукати свою пару — почитай Платона. Пересвідчись, що вона здатна підхопити твої думки, а ти — її. Більше нічого не потрібно.

— Знаю, знаю.

— А тоді ти мусиш сказати: «Шановна пані! Я бачу, що Ваше серце розбите. Дозвольте мені допомогти Вам загоїти рану».

— Ніколи не гадав, що ти здатен так висловлюватися, тату.

Він засміявся.

— Зрозуміло, сам би я так ніколи не зміг сказати жодній жінці.

— Але тобі ж і потреби не було, хіба ні?

Він похитав головою, блакитні очі заіскрилися.

— Потреби не було, це правда. Крім того, якби я сказав таке твоїй мамі, вона наказала б мені взяти себе в руки й краще піти винести сміття.

«А, промовляючи це, ще й поцілувала б тебе в лоб».

— Тату, а може, поїдеш завтра до Нью-Йорка разом зі мною? Я збираюся до музею, а в номері готелю є вільне ліжко. Ти вже дуже давно не виїжджав туди.

— Зараз такі мандрівки вже не для мене, — зітхнув він. — Навіть разом з тобою мені важко ходити пішки. Тепер для мене й піти до магазину — то ціла пригода.

— Розумію. — Але я не міг так легко відмовитися, не бажав змиритися з тим, що він більше не побачить світ. — Гаразд, а якщо ти влітку приїдеш до мене у Вашингтон? Я зустріну тебе й відвезу до себе. Хочеш — можна восени, коли буде не так спекотно?

— Дякую, Ендрю. — Він оголосив мені шах. — Над цим я поміркую. — Я розумів, що він цього не зробить.

— Ну, хоча б нові окуляри ти можеш собі придбати, Сіріле? — То був наш старий жарт: я звертався до нього по імені, коли просив про щось, чого мені дуже хотілося.

— Не будь занудою, синку! — Він посміхався, дивлячись на шахівницю, і я вирішив дозволити йому перемогти — все одно він здобув велику перевагу. Принаймні, шахові фігури батько бачив чудово.