Викрадачі

1879 рік

Кохана!

Пробач мені слабкість, через яку я не писав до тебе й ганебно уникав зустрічі з тобою. Спершу, моя відсутність дійсно була абсолютно звичайною — як і говорив тобі, я поїхав приблизно на тиждень (можливо, дещо більше) на південь, щоб відпочити після легкого нездужання. Але можна вважати це лише приводом: я поїхав з Парижа не тільки заради того, щоб одужати від застуди й написати краєвид, якого не бачив багато років, а й для того, щоб вилікуватися від куди серйознішої хвороби, на яку натякав тобі нещодавно. В цьому я не досяг успіху, про що свідчить моє привітання. Зі мною постійно була ти, моя музо, я бачив тебе перед своїми очима з дивовижною ясністю — не тільки твою красу й доброзичливість, а й твій сміх, кожний найменший рух, кожне слово, що ти мені сказала з того часу, коли я почав турбуватися про тебе більше, ніж належить; я відчуваю твою любов, незалежно від того, поряд ми або далеко один від одного.

Тож я повернувся до Парижа так само хворий, як і тоді, коли залишав його, й після повернення вирішив спробувати навіть тут заглибитися в роботу, а тобі дати спокій. Не приховуватиму те щире задоволення, яке я отримав від твоєї записки, від самої думки, що тобі, можливо, не так уже й сильно хочеться, аби я залишив тебе в спокої, що ти, може статися, теж сумувала за мною. Ні, ні, мені немає за що ображатися на тебе — хіба що я міг образити тебе через свою нерозумність. Мені залишається тільки жити неподалік тебе, скріпивши серце.

Як недоречно, гадатимеш ти, щоб стара людина так закохалася — хоча через своє добре серце й не скажеш цього прямо. Звичайно, ти матимеш рацію. Але в такому разі ти недооціниш своєї влади, люба моя — влади, яку має наді мною твоя присутність, твоя сприйнятливість до життя, твої думки, що зворушують мене. Я залишу тебе в спокої, наскільки це можливо, але більше не утримуватиму себе від того, щоб узагалі тебе бачити, оскільки ти, здається, прагнеш уникати цього не більше, ніж я сам. Спасибі за це тим пихатим напіврозваленим богам, яких я бачив в Італії.

Утім, усе попереднє — лише початок того, що я хочу тобі розповісти. Зараз мені потрібно глибоко вдихнути й хвилину-дві перепочити від написання листа, щоб зібратися із силами, які мені конче потрібні. Весь час, коли знаходився далеко від тебе, я відчував, що не маю права (якби навіть ти сама того вимагала) повернутися до тебе ні особисто, ні через листи, доки не виконаю тієї важкої обіцянки, яку дав тобі.

Як ти пригадуєш, я обіцяв, що колись розповім тобі про свою дружину. Не було такої години, коли б я не шкодував про ту обіцянку. Я досить великий егоїст і гадаю, що ти не можеш насправді знати щось певне про мене, якщо не знаєш про неї, до того ж така розповідь навіть може (як ти справедливо здогадалася) принести мені невеличке полегшення. А доки я живу, ніколи не порушу жодної обіцянки, що даю тобі. Якби в моїх силах було віддати тобі все моє минуле, поділивши з тобою й твоє майбуття, можеш бути впевненою, що я це зробив би. Оскільки ж це не в моїх силах, то можу тільки без упину сумувати про такий стан речей. Бачиш, який безмежний мій егоїзм — мрію, начебто ти могла бути щасливою разом зі мною, а у тебе ж і зараз є всі підстави жити щасливо.

У той же час я глибоко відчуваю, якої помилки припустився, давши таку обітницю, тому що розповідь про мою дружину — не те, про що я охоче дозволив би тобі довідатися, беручи до уваги твою цнотливість і сподівання на те, що світ влаштований гарно. (Я розумію, що мої слова розсердять тебе, й буде вже надто пізно, коли ти збагнеш сумну справедливість моєї оцінки). Як би там не було, я благаю тебе відкласти наступні сторінки до тієї години, коли ти відчуєш себе здатною слухати розповідь про події жахливі, і все ж цілком реальні; ще прошу тебе усвідомлювати: я шкодую про кожне слово, яке мушу сказати. Коли ти прочитаєш усе до кінця, то знатимеш дещо більше, ніж відомо моєму братові, й набагато більше, ніж знає мій племінник. І, зрозуміло, куди більше, ніж відомо решті людей. Ти також пересвідчишся, що ця справа пов’язана з політикою, тому від тебе певною мірою залежатиме і моя безпека. Навіщо мені робити таку річ — розповідати те, що здатне лише засмутити тебе? Що ж, такою є сама природа кохання: воно жорстоке в своїх вимогах. У той день, коли ти сама усвідомиш жорстокість кохання, ти згадаєш минуле й зрозумієш мене ще краще, а відтак і пробачиш. Напевно, мене тоді вже не буде на цьому світі, але де б я не був, благословлю тебе за це розуміння.

Свою дружину я зустрів досить пізно: мені було вже сорок три роки, їй — сорок. Звали її, як ти могла почути від мого брата, Елен. Походила вона з міста Руан, зі шляхетної родини. Вона ніколи не виходила заміж — не через якісь особисті вади, а тому, що доглядала свою матір-вдову; мати померла лише за два роки перед тим, як ми зустрілися з Елен. Після смерті матері вона переїхала до сім’ї своєї старшої сестри, яка мешкала в Парижі, і незабаром зробилася для родичів такою самою незамінною, якою була для матері. Вона була сповнена почуття власної гідності й поваги до людей, зазвичай серйозна, але добре розуміла гумор. З першої зустрічі мене привабило те, як вона себе тримає, і те, як піклується про інших людей. Елен цікавилася живописом, хоча їй бракувало освіти в галузі мистецтва, вона більше розумілася на літературі. Читала німецькою мовою й трохи латинською, тому що батько вважав за потрібне надати донькам освіту. Була вона побожною, що змусило мене соромитися своїх легковажних сумнівів. Я був у захваті від тієї наполегливості, з якою вона робила все, до чого бралася.

Чоловік її сестри, мій старий приятель, усіляко допомагав мені у сватанні (незважаючи на те, що знав про мене багато такого, що здатне було зашкодити моїй репутації) й надав своячці щедрий посаг. Ми обвінчалися в церкві Сен-Жермен-л’Оксеруа в присутності небагатьох друзів і родичів та оселилися в невеликому будиночку в районі Сен-Жермен. Жили ми спокійно: я займався живописом і виставками, а вона чудово вела господарство, й мої друзі завжди були бажаними гостями. Незабаром я вже любив її дуже сильно, хоча в тій любові було більше глибокої поваги, ніж кипучої пристрасті. Ми вже були надто старими, щоб сподіватися мати дітей, але нас задовольняла взаємна близькість, а я відчував, як під її впливом моя власна натура стає глибшою, в той же час вона приборкувала деякі мої нахили, котрі вважала наслідком попереднього безладного життя. Завдяки її твердій вірі, в мене поглибилось і моє захоплення живописом, зросла моя майстерність.

І так щасливо ми могли б жити завжди, якби наш імператор не вирішив втягнути Францію у вкрай безнадійну війну,[106] вдершись до Пруссії — ти, моя мила, була тоді ще зовсім дитиною, проте звістка про поразку в битві при Седані могла закарбуватися й у твоїй пам’яті. За тим німецька армія вдалася до своєї страхітливої помсти, взяла Париж в облогу, яка спустошила наше нещасне місто. А тепер мушу зізнатися тобі, що я був серед тих, кого ці події розлютили понад усяку межу. Щоправда, я не брав участі у варварських діях натовпу, але був серед тих помірних, хто вважав, що Париж і Франція вже зазнали достатньо страждань з вини нерозважливого й марнотратного деспотичного режиму, тож ми піднялися проти того режиму.

Тобі відомо, що багато останніх років я провів у Італії, але я ніколи тобі не розповідав, що був вигнанцем, який уникав безсумнівної небезпеки, доки не з’явилася можливість поновити спокійне життя в моєму рідному місті; я поїхав з Франції в горі й розчаруванні. Фактично я був прихильником Паризької Комуни, і, чесно кажучи, не соромлюся цього й тепер, хоча й тужу за своїми товаришами, яким держава не простила їхніх переконань.[107] Та чому взагалі будь-який житель Парижа повинен був утримуватися від революційного повстання — принаймні, від висловлення палкого обурення тим, насамперед, що нас укинули в страждання, навіть не спитавши нашої думки? Такого переконання я ніколи не зрікався, але коштувало воно мені так багато, що я, можливо, й не брав би участі в активних діях, якби знав заздалегідь, якою саме буде ціна.

Комуну було проголошено 26 березня, й у мого підрозділу не було серйозного клопоту аж до початку квітня, коли розпочалися сутички на тих вулицях, де нас було розташовано. Ти на той час мешкала в передмісті й була в безпеці — я знаю, тому що після повернення розпитував Іва. Він розповів мені, що познайомився з твоєю родиною вже пізніше, але знав, що тобі вдалося уникнути жахів тієї колотнечі, якщо не враховувати певних нестач, уникнути яких не міг ніхто. Можливо, ти скажеш, що чула віддалену стрілянину на вулицях, а можливо, й того не чула. Коли розпочинали стріляти, я зазвичай доставляв накази й повідомлення з однієї бригади до іншої, попутно роблячи замальовки історичних подій, якщо була нагода малювати без того, щоб наражати на небезпеку моїх товаришів.

Елен не поділяла моїх політичних уподобань. Віра тісно зв’язувала її з поваленим режимом, але вона з повагою ставилася до того, у що вірив я: попросила не ділитися з нею будь-чим таким, що здатне було мені зашкодити, якщо хтось із нас потрапить у полон. Виконуючи це прохання, я не розповів їй, де розташована бригада, в якій я був найчастіше, і зараз не скажу того тобі. То була стара вулиця, дуже вузька. Ми спорудили там барикаду в ніч на 25 травня, усвідомлюючи, що це укріплення є дуже важливим для оборони всього району, якщо (ми цього очікували) самочинний версальський уряд накаже своїм військам піти на штурм наступного дня.

Я пообіцяв Елен, що повернуся додому не пізно, проте вночі виникла потреба доставити низку повідомлень нашим товаришам на Монмартрі, і я зголосився віднести ті повідомлення, оскільки ще не знаходився на підозрі в поліції. І правда, я дістався місця призначення непоміченим і збирався так само повернутися, але цього разу мене схопили й заарештували. Тоді я вперше зіткнувся з поліцією версальського уряду. Допит виявився довгим, кілька разів мені погрожували застосуванням сили, відпустили ж мене тільки наступного дня опівдні. Протягом багатьох годин я гадав, що мене можуть просто розстріляти на місці. Знов-таки, не переповідатиму тобі подробиць допиту, тому що не бажаю, аби ти була причетною до них, навіть вісім років потому. То було жахливе випробування.

Утім, мушу розповісти й розповім тобі про те, що було значно гіршим: Елен, не дочекавшись мене вночі, вельми занепокоїлася і, щойно розвиднилося, почала розшукувати мене, розпитувала наших сусідів, поки її наполегливість не змусила одного з них провести її до нашої барикади. Я тоді ще перебував у в’язниці. Елен з’явилася на барикаді, розпитуючи про мене, в ту саму хвилину, коли підійшли версальські війська з центру міста. Вони почали стріляти в усіх, кого бачили, однаково в комунарів і випадкових перехожих. Зрозуміло, пізніше уряд не забажав визнати, як було насправді. Елен упала з простріленою головою. Її впізнав один з моїх товаришів-бійців, витяг з-під обстрілу й прикрив тіло за купою каміння.

Коли я прибіг туди, спершу заскочивши додому й не знайшовши там нікого, вона вже була холодна. Лежала в мене на руках, а на одязі й волоссі засихав потік крові з рани. На обличчі застиг вираз подиву, хоча очі самі закрилися. Я струшував її, викликав її ім’я, намагався розбудити. Єдина, хоча й гірка розрада полягала в тому, що вона померла миттєво, а ще — якби вона знала, що трапиться далі, то для неї було б природним віддати в ту хвилину душу своєму Богові.

Я поховав її, куди квапливіше, ніж бажав би, на кладовищі Монпарнас. За кілька днів горе моє ще зросло через швидку поразку нашої справи й страту тисяч моїх товаришів, у першу чергу наших провідників. Під час цієї фінальної розправи я втік із Франції завдяки допомозі одного з друзів, який мешкав неподалік міської брами. Сам один дістався Ментони,[108] потім перетнув кордон, усвідомлюючи, що не здатен нічого вже зробити задля країни, яка відмовилася від єдиної надії на справедливість, і не бажаючи жити весь час в очікуванні неминучого арешту.

Мій брат у добу цих випробувань залишився вірним мені, він мовчазно шанував пам’ять Елен, наглядав за її могилою й час від часу писав мені листи з порадами щодо можливого повернення на батьківщину. У драмі, що розігралася, мені випала надто незначна роль, тож я не становив особливого інтересу для уряду, якому належало багато відбудовувати. І повернувся я не з бажання зробити внесок у розквіт Франції, а суто з вдячності до брата й бажання бути йому корисним, коли він захворів. Не від нього самого, а від Іва я довідався, що брат поступово втрачає зір. Невелика допомога, яку я міг йому надати, а ще — вперта звичка до занять живописом, були єдиними моїми втіхами до того часу, коли я зустрів тебе. Я був бідолахою без дружини, без дітей, без батьківщини. Я жив, не плекаючи надій на перевлаштування суспільства, що має бути метою кожної мислячої людини, а ніч була для мене жахом через смерть, яка залишилася на моїх руках тягарем даремної й жорстокої жертви.

Яскраве світло твоєї присутності, твоє природне обдарування, ніжність твоєї любові й дружби мають для мене значення, якого не передати словами. Гадаю, що тепер цього навіть не потрібно тобі пояснювати. Не стану принижувати тебе, наполягаючи на збереженні таємниці — в твоїх руках і без того зосередилося майже все моє щастя. А для того, щоб не відчути себе не здатним або не бажаючим виконати обіцянку й надіслати тобі ці правдиві подробиці мого життя, закінчую швидко й підписуюсь, усім серцем і душею твій

О. В.