Викрадачі

Розділ 87

Пообідали ми за столиком біля стійки бару у вестибюлі, біля відкритої стіни готелю, де чутно було, як гучно б’ються в берег уже невидимі хвилі, й бачити, як тріпоче під поривами вітру довге листя пальм. Легкий денний бриз перетворився на справжній вітер, який тріпав листя, й гучний шелест не поступався шуму океанських хвиль; мені знову згадався «Лорд Джім». Запитав у Мері, що вона наразі читає, й Мері переповіла мені якийсь сучасний роман, про який я навіть не чув — англійський переклад молодого в’єтнамського письменника. Моя увага поділялася між її словами та її затіненими очима — на столі палахкотіла єдина свічка — й вузькими вилицями. Офіціанти біля стійки бару залізли на стілець, щоб запалити вогонь у двох кам’яних чашах над полицями з келихами й пляшками: хтось із дизайнерів вигадав такий театральний ефект, щоб нагадувати про майя та ацтеків.

Помітив, що Мері теж блукає десь думками, хоча вона продовжувала розповідати мені про героїв роману — людей, що мешкають у човнах; іще я помітив, що лише одна пара обідає неподалік нас, а троє дітлахів дражнять папугу — малинового ару, який сидить на жердинці за декілька кроків. Заходили, ховаючись від вітру, інші туристи; чоловік у візку, який штовхала молода жінка, нахиляючись і щось промовляючи йому на вухо, сім’я — волосся у всіх мокре — розглядає неглибокі фонтанчики з бірюзи та набридливого птаха.

Спостерігаючи за всім, що коїться навкруги, я відчув певне роздвоєння: половина мене зосередила свою увагу на Мері: світлих волосинках на її руках (що нижче, то світліше, майже не роздивитися), на її щоку в світлі свічки, — а інша була зачарована новизною місця, його запахами й лункими залами, людьми, які проходили поблизу, прямуючи… куди? До яких утіх? Мені нечасто доводилося бувати в місцях, створених спеціально для насолоди. Мої батьки не заохочували цього, бачили мало користі в тому, щоб витрачати на таке гроші, а коли я зробився дорослим, то життя зосередилося головним чином на професійних справах; лише інколи я дозволяв собі подорож заради загальної освіти або вилазку задля малювання. В Акапулько ж усе було зовсім інакше, починаючи з ніжного теплого вітру, розкішних краєвидів, солоного запаху моря й аромату пальм; але тут також не було ані стародавніх архітектурних споруд, ані заповідника, тобто чогось такого, що можна вивчати, пізнавати — це виправдало б мою присутність тут. Цей готель був призначений суто для відпочинку.

— Це все створено, щоб поклонятися океану, правда ж? — почув я голос Мері й збагнув, що вона перервала свою розповідь про роман, щоб закінчити мою власну думку. Мені забило подих, я не міг вимовити ні слова. Це просто випадковість, що наші думки збіглися, але мені хотілося перехилитися через стіл і поцілувати її, мало не заплакати — а через що, власне? Через тих людей, яких я знав колись, яких не було вже серед живих і хто ніколи не бував тут, або ж через усіх, хто в ту мить не був мною, моїм щасливим єством з усім тим, на що, здається, я міг сподіватися в найближчому майбутньому?

Я кивнув, гадаючи, що це буде сприйняте як розважлива згода, потім ми їли в мовчанні. На кілька хвилин моєю увагою заволоділи смаки гуави, сальси[136] й ніжної риби, але я не припиняв дивитися на Мері й не заважав їй дивитися на мене. Я бачив себе так, немов за стійкою бару було дзеркало, трохи збоку: широкі плечі дещо сутуляться, густе волосся почало сивіти, складки від крил носа до кутків рота видаються в напівтемряві глибшими, тулуб нижче серветки — стрункий, наскільки мені вдавалося тримати форму. У цьому тілі я багато років жив задоволено, невибагливо, вимагаючи лише, щоб воно носило мене до роботи й назад, а кілька разів на тиждень займалося фізичними вправами. Я його одягав, мив, годував, змушував ковтати вітаміни. За годину-другу я віддам його до рук Мері, якщо тільки вона не передумає.

Варто було про це подумати, як я аж здригнувся — перш за все від задоволення: її пальці на моїй шиї, у мене між ніг, мої руки на її грудях, які досі були мені знайомі лише з того, як вони випиналися під блузкою. Потім здригнувся від сорому: мої роки при світлі бра над ліжком, моє довге утримання від кохання, можливе раптове фіаско, її розчарування. Мусив прогнати з уяви думки про Кейт, як і думку про Роберта, який лежав на них обох — Кейт і Мері. Що я роблю тут — разом з його другою жінкою? Але тепер я дивився на Мері по-іншому й бачив її саму. Як міг не бути з нею в цьому чарівному місці?

— Господи Боже! — вимовив я вголос.

Мері від несподіванки застигла, не донісши виделку до рота, поглянула на мене; волосся спадало їй на одне плече.

— Не звертай уваги, — кинув я. Вона випила води — спокійно, без зайвих запитань. Я подумки подякував, що вона не належить до тих жінок, які тільки й роблять, що весь час запитують: «Про що це ти замислився?» Тут спало на думку, що мені непогано платять саме за те, що я протягом кожного дня ставлю пацієнтам якраз це запитання, й мимоволі посміхнувся. Вона спостерігала за мною з відвертою цікавістю, але ні про що не питала. Я з любов’ю подумав, що вона така людина, яка й не бажає дізнатися про все. Навколо неї складалася її власна атмосфера — ореол чудової соромливості.

Після обіду ми піднялися разом на свій поверх, мовчки, неначе забули всі слова — я навіть не міг примусити себе поглянути на Мері в ті короткі секунди, поки відмикав двері нашого номера. Розмірковував: чи варто зачекати в передпокої, коли вона буде в кімнаті або у ванній, і вирішив що не зручніше запитувати її про це, ніж увійти разом. Тому ввійшов слідом за нею на нашу спільну територію та влаштувався на ліжку, не роздягаючись, узяв ще не прочитану газету «Вашингтон пост», а Мері тим часом приймала душ, зачинившись у ванній. Вийшла звідти в халаті, що їх надає готель — білому, товстому, — по якому розкидалося її мокре волосся. Обличчя й шия в неї палали. На хвилину ми обоє застигли, не в силах поворухнутися, дивлячись один на одного.

— Я теж піду прийму душ, — вимовив я, намагаючись спершу скласти газету, а потім покласти її на ліжко так, щоб не впала.

— Добре, — погодилась Мері. Голос у неї був напружений і лунав немовби здалеку. «Вона вже шкодує, — подумав я. — Шкодує, що погодилася приїхати сюди, пов’язавши таким чином себе зі мною. Наразі відчуває себе в пастці». Раптом я відчув злість, це погано. Ми тут удвох, потрібно зробити це й отримати повну втіху. Я підвівся, вже не намагаючись заговорити до неї знову, зняв капці й шкарпетки. На світлому тлі килима мої ноги здавалися надто кістлявими. Витяг з валізи свій туалетний набір, а Мері відійшла в куточок кімнати, щоб не заважати мені. Чому я взагалі гадав, буцімто в нас із нею щось вийде? Я зачинив двері ванної. Людина, що відбивалася в дзеркалі, мала ще одну ваду: то був не Роберт Олівер. Хай йому чорт, тому Роберту Оліверу. Зняв одяг, примушуючи себе не відводити погляд від пасма сріблястого моху на грудях. Принаймні, форму вдалося зберегти, м’язи бігуна, та все одно вона їх так і не відчує. Немає потреби, врешті-решт, робити будь-що. Минулого Мері не змінити. Дурень я був, коли сподівався спробувати.

Мився під сильним струменем такої гарячої води, що аж боляче було, намилював статеві органи, хоча вона, напевно, до них і не доторкнеться. Старанно поголив своє немолоде підборіддя перед дзеркалом і накинув на себе другий фірмовий халат готелю. («Якщо халат вам сподобався — заберіть такий із собою! Запитуйте в крамниці на першому поверсі», — а слідом за тим ціна в мексиканських песо, від якої завмирало серце). Почистив зуби й розчесав волосся, замотавши його рушником. Неможливо також на схилі життя впустити в нього когось стороннього, якщо мати на увазі серйозні стосунки. З цим і сперечатися не можна. Замислився над тим, як нам обом вдасться заснути після того, як ми не кохатимемося. Можливо, я ще встигну замовити маленький номер для себе — заберу із собою валізу, а їй залишу двомісне ліжко, нехай відпочиває безтурботно й затишно. Сподівався, що ми владнаємо такий розподіл і все з ним пов’язане без чвар, достойно й цивілізовано. У слушну мить я скажу: якщо вона забажає залишити Акапулько раніше, я поставлюся до цього з розумінням. Домовившись про все таким чином із собою, я стис на мить руку, заспокоїв дихання і зміг нарешті відчинити двері, шкодуючи лише про те, що залишаю ванний рай задля такої розмови.

Дивно, але в кімнаті було темно. На секунду я вирішив був, що вона сама все владнала, переїхавши до іншого номера, аж потім побачив в одному кутку білу постать: Мері сиділа на краєчку ліжка, куди не сягало світло з ванної. Темне волосся зливалося з темрявою кімнати, обриси оголеного тіла були ледь помітні. Застиглими пальцями я вимкнув світло у ванній і зробив два кроки до Мері, вже потім здогадавшись скинути свій халат. Кинув його на спинку стільця (принаймні, гадав, що стілець там стоїть), і ще кількома нерішучими кроками підійшов до неї. Навіть тоді ще не набрався сміливості простягти руки, аж тут відчув, що вона підводиться мені назустріч. Тепло її подиху наблизилося до мого рота, її тепла шкіра притислася до моєї. Тут я збагнув, що до того був, як лід. Замерзав роками. Руки Мері ковзнули вниз по моїх холодних оголених плечах, а потім вона почала повільно виправляти мої вади: безмовний рот, порожнечу в грудях, порожні руки.

Малювати елементи анатомії людини я вперше почав на заняттях професора Джорджа Бо в Художній лізі, й за тривалий час прослухав цей курс двічі, а потім ще раз — курс техніки зображення людини в живописі, тому що зрозумів: портрети, що я їх намагався писати олією, ніколи не будуть реальними, якщо я не вивчу всі м’язи обличчя, шиї, плечей, рук. На заняттях ми без кінця малювали різноманітні м’язи, а наприкінці одягали їх у шкіру — зверху всіх отих довгих гладких ліній, усіх м’язів, які змушують нас ходити, нахилятися й тягтися, ми малювали шкіру. Тіло має багато такого, чого не помічає найуважніший спостерігач, дуже багато всього приховано всередині кожного з нас.

І коли я почав вивчати анатомію як художник — за декілька років після того, коли вивчав її як майбутній лікар, — я замислювався, чи не змусить це мене бачити тіло лише з клінічної точки зору. Зрозуміло, цього не сталося. Знання тих м’язів з обох боків основи хребта, які викликають появу ямочок на щоках, не зменшувало мого бажання пестувати ті ямочки, як і самий хребет, що поділяє спину вздовж на дві половини. Я здатний намалювати ті м’язи, які надають талії округлості з обох боків, хоча зазвичай вони не потрібні мені в більшості портретів: я люблю показати свого натурника від грудини й вище, аби зосередити увагу на плечах і обличчі. Цю кістку я також добре знаю, як і всі м’язи, що розходяться від неї, знаю м’який вигин ключиці й ніжну шкіру між ключицями. Коли мені потрібно, я можу зобразити напругу міцного стегна, всю його довжину від коліна до сідниці, поступове стовщення до внутрішнього боку. Живописець зображує м’язи під шкірою, під одягом, але він також зображує й дещо інше, дещо невловиме й незаперечне: ніжність тіла, його тепло й пульсацію життя. А за тим вбачаються рухи, тихі звуки, приплив почуттів, що сповнюють і захоплюють нас, коли хтось так нас кохає, що ми забуваємо себе.

Уже близько ранку Мері поклала голову мені на плече й заснула, а я обійняв її руками, які так довго були порожніми, й теж одразу поринув у сон, відчуваючи щокою її волосся.