Я від щирого серця бажав узяти Мері із собою до Парижа, але вона мусила проводити заняття в коледжі. Судячи з того, як вона відмовилася від моєї пропозиції, я зробив висновок, що не поїхала б, навіть якби я переніс подорож на час її наступних канікул: після Акапулько вона вважала це надто великим подарунком. Один раз — то була насолода, але два рази — вже борг. Я розшукав альбом про музей д’Орсе, який вона мріяла відвідати, й Мері повільно перегортала сторінки.
І все ж похитала головою; вона стояла в мене в кухні, довге волосся відблискувало під лампою. Рішучо хитала — ні! З її боку то була не стільки відмова, скільки ствердження своєї незалежності. Поки ми розмовляли, вона готувала сніданок — дивовижне виявлення господарчих нахилів. Тоді вона була в мене вчетверте (я ще міг полічити наші ночі). Коли вона залишала квартиру, ще раніше за мене: на заняття або до університетської студії, або до тієї кав’ярні, де любила малювати в сонячні дні, — я залишав ліжко неприбраним і зачиняв двері до спальні, щоб утримати її запах. Тепер же вона перегорнула яєчню з чотирьох яєць і бекон та з посмішкою поставила переді мною.
— Поїхати з тобою до Франції я не можу, але можу підсмажити тобі яєчню, принаймні, цього разу. Втім, не роби з того жодних висновків.
Я налив каву.
— Якщо ти поїдеш до Франції зі мною, то зможеш їсти чудові яйця, зварені натвердо, з хлібом і повидлом, а кава там набагато краща за цю.
— Меrсі. Моя відповідь тобі відома.
— Авжеж. Але якою буде відповідь, коли я запропоную тобі руку й серце, навіть якщо мені й не вдасться затягти тебе в літак до Франції?
Вона заклякла на місці. Я сказав це зненацька, навіть не збирався заздалегідь це казати, аж тепер збагнув, що вже кілька тижнів мені кортіло зробити так. Мері гралася виделкою. Перешкодою на моїй дорозі, запізно подумав я, є Роберт Олівер, постать якого непомітно стоїть десь за моєю спиною. Немає потреби запитувати, у що вона так вдивляється, немає сенсу говорити, що там нікого насправді немає, або що замість того Роберта, якого вона знала, тепер існує лише апатична істота, яка малює, перебуваючи на лікарняному ліжку. Хіба Роберт пропонував їй одружитися, навіть жартома? Гадаю, що відповідь була викарбувана в зморшках навколо її губ, в її очах, у тому, як звисало її волосся.
Потім вона засміялася:
— Якщо я дожила до такого віку неодруженою, докторе, то не потребую цього зараз, — і вже вкотре здивувала мене тим, що знала речі, які (на мою думку) не були відомі нікому з її покоління, процитувала рядок з Коула Портера:[147] «Бо всі чоловіки такі нудні, лиш зайвий клопіт з ними будеш мати».
— «Поцілуй мене, Кейт», — швидко відказав я, ляснувши долонею по столу. — У будь-якому разі ти ще надто молоденька, щоб виходити заміж без маминого дозволу. А я не викрадаю дітей з колиски, я не Гумберт Гумберт,[148] я не…
Вона засміялася й бризнула на мене крапелькою апельсинового соку.
— Годі цих лестощів. — Знову взяла виделку й устромила в яєчню. — Коли тобі, друже, виповниться вісімдесят, мені буде…
— Трохи більше, ніж мені зараз, але подивись — це ще молодість. «Ну, сміливіше, Кейт, поцілуй мене»! — вигукнув я, а вона засміялася природніше, обійшла стіл і влаштувалася в мене на колінах. Але в кімнаті немов звучало дивне відлуння імені — Кейт, дружини Роберта. Ми обоє відчували це без пояснень. Мері поцілувала мене міцно — можливо, щоб приглушити те відлуння. Потім я віддав їй свій останній шматок бекону, отак завершили сніданок: Мері в мене на колінах, і ми відганяємо від себе привидів, тулячись один до одного.
До від’їзду потрібно було багато чого зробити, і на папери в лікарні я витратив більшу частину ранку напередодні подорожі до Парижа. Опівдні побачився з Робертом і посидів з ним у звичній мовчанці. Не мав будь-якого бажання розповідати йому, що зібрався відвідати Анрі Робінсона. Відсутність мою він, напевно, помітить, але нехай поламає голову, куди це я зник, тому що розпитувати він нікого не буде.
Потрібно було подбати ще про одну річ. Біля четвертої години я завітав до Робертової палати, коли він малював на лужку, мені це було відомо. На моє полегшення, двері не були зачинені, тож я не мав відчуття незаконного проникнення в чужу хату, хоча раз-другий і озирнувся через плече. Листи я знайшов на верхній полиці тумбочки, дбайливо складені докупи. Приємно було знову тримати в руках оригінали, неначе я сумував за ними, сам того не усвідомлюючи. Потертий папір, вицвілі коричневі чорнила, вишуканий почерк Беатриси. Скоріше за все, Роберт дуже засмутиться, коли довідається про зникнення й здогадається, хто саме їх узяв. Але із цим нічого не вдієш. Я поклав листи до своєї валізки й вийшов із палати.
Мері провела цю ніч у мене. Одного разу я прокинувся й побачив, що вона теж не спить, дивиться на мене в напівтемряві. Я погладив її обличчя.
— Чому не спиш?
Вона зітхнула й поцілувала мої пальці.
— Я спала. А потім мене щось збентежило. І я почала розмірковувати — як ти будеш там, у Франції.
Я притяг до себе локони її шовкового волосся.
— Що саме?
— Здається, я починаю ревнувати.
— Але я ж запрошував тебе їхати разом!
— Я не про це. Не хочу їхати. Але ж, якщо подумати, ти побачиш її, правда?
— Не забувай, я не…
— Так, ти не Роберт. Проте ти навіть не уявляєш, що це значить — жити з ними.
— З ними? — Я сперся на лікоть, щоб бачити її обличчя. — З ким це — з ними?
— З Робертом та Беатрисою. — Голос Мері лунав чітко, ясно, ані сліду сонливої хрипоти. — Гадаю, про це я могла сказати лише психіатру.
— А я міг почути лише від своєї єдиної в житті любові. — У темряві блиснули її зуби. Я взяв її обличчя в руки й поцілував. — Кинь це, люба, давай спи.
— Тільки, будь ласка, дозволь їй, бідолашній, померти як годиться.
— Не хвилюйся про це.
Мері влаштувала свою голівку на моєму плечі, я дбайливо огорнув її волоссям, мов шаллю, потім вона заснула. На цей раз без сну лежав я. Думав про Роберта, який спав (а може, й не спав) у цей час у «Ґолденґров», у ліжку, що було замалим для його великого тіла. Чому він їздив до Франції ті два рази? Не тому, випадково, що хотів довідатись, як і я сам, чия рука писала «Леду»? Чи знайшов відповідь? Можливо в католицькій Франції 1879 року то був дійсно надто сильний сюжет для жінки-художниці? Якщо Роберт вважав, нібито картину написала його Пані Меланхолія, чому тоді він напав на цю картину? Можливо, ревнував з якоїсь незрозумілої мені причини до Лебедя? Подумав, а чи не підвестися мені, вдягтися, взяти ключі від машини й їхати до «Ґолденґров»? Мені ж відомі коди тривоги, формальності в прийомному покої, нічний персонал. Я тихенько пройду до палати Роберта, постукаю в двері, відчиню їх, потрушу його за плече, він прокинеться. А, прокинувшись, почне говорити: «Я взяв ножа, пішов до музею, накинувся на неї, тому що…»
Я притис обличчя до волосся Мері й зачекав, поки минеться той поштовх до дії.