Викрадачі

Розділ 16

Кейт підвелася з канапи й почала міряти кроками свою затишну вітальню, немовби я спіймав її та замкнув у клітці. Вона ходила до вікна й назад, а я дивився на неї з жалем, бо це через мене вона опинилася в такому становищі. У своїй розповіді вона ще не наблизилася до тих речей, які мені конче потрібно було знати, але наразі я не бажав тиснути на неї.

Мене вразило, якою ж доброю дружиною вона могла бути — ні, напевно, була — жінка, яка нагадувала мою власну матір своєю чесністю, дисциплінованістю, ненав’язливою гостинністю (про останнє я вже не вперше подумав). Утім, їй бракувало деяких інших рис, притаманних моїй матері: спокійної впевненості в собі, почуття гумору з нахилом до іронії. А можливо, почуття гумору зникло в Кейт після розлучення з чоловіком. Вона тимчасово, як я сподівався, втратила здатність втішатись життям. Скільки ж мені довелося побачити жінок, в яких розлучення буквально вбивало всі почуття! Дехто (щоправда, небагато) так і не зміг одужати після цього — в тому розумінні, що вони поринали в хронічну депресію й тугу, особливо якщо розлучення накладалося на якусь попередню емоційну травму або на вже існуюче захворювання. Проте я ніколи не припиняв дивуватися тому, які ж сильні здебільшого жінки, й ті з них, хто спромігся залікувати свої негаразди, зазвичай жили пізніше більш насиченим життям. Розумна й витончена Кейт, чиє гладко зачесане волосся так м’яко освітлювалося зараз променями з вікна, обов’язково знайде собі щось краще (або когось кращого), буде цим утішена, і це прояв мудрості.

Вона обернулась, перервавши мої роздуми.

— Ви не вірите, що все насправді могло бути так погано! — вона начебто звинувачувала мене.

Я дивився на неї, не в змозі приховати свою розгубленість.

— Не зовсім так, — заперечив я, — але ви майже не помиляєтесь. Я не сумніваюся, що було дійсно погано, а міркував я про те, якою сильною людиною ви виглядаєте.

— Тобто я зможу все подолати?

— Упевнений у цьому.

Вона подивилась так, неначе збиралася знов мені докоряти, але нарешті сказала лише:

— Що ж, ви бачили стількох хворих — гадаю, вам краще знати.

— Не можу стверджувати, буцімто я знаю бодай щось про людську натуру, якщо говорити серйозно, але ви маєте рацію: я спостерігав багато людей. — То було зізнання, якого я б не зробив жодному пацієнтові.

Вона обернулася знов, світло падало тепер їй на плечі.

— І що ж, подобаються вам люди, докторе Марлоу, — після того, як ви бачили їх так багато?

— А вам подобаються? Ви, здається, дуже спостережлива людина.

Вона розсміялася — вперше з тієї миті, як я переступив поріг її вітальні.

— Не потрібно нам грати один з одним. Давайте я покажу вам робочий кабінет Роберта.

Ця пропозиція мене здивувала з двох причин: по-перше, що у нього взагалі був робочий кабінет, а по-друге, що вона, попри своє горе, виявилася такою гостинною. Напевно, той кабінет правив йому й за домашню студію.

— Дійсно?

— Авжеж, — наполягала вона. — Приміщення не дуже велике, до того ж я щойно розпочала там прибирати — хочу використати стіл, щоб заповнювати рахунки й розбиратися з моїми власними паперами. У студії теж потрібно буде прибрати пізніше.

Отже, вона, живучи в цьому будинку з Робертом, не мала ані робочого кабінету, ані студії, у нього ж усе це було. Роберт Олівер займав у її житті чимале місце, в повному розумінні слова. Я мав надію, що студію вона мені теж покаже.

— Дякую вам, — сказав я.

— Немає за що, — тут же заперечила вона. — У його кабінеті повний розгардіяш. Мені знадобилося чимало часу, аби просто відчинити двері тієї кімнати, але коли я заходилася наводити там лад, то стала краще почуватися. Можете роздивлятися там усе, що забажаєте. Кажу це спеціально, тому що мені тепер байдуже до всього, що там є. Дійсно байдуже.

Кейт зібрала наші філіжанки, обернулась через плече до мене.

— Ходімо.

Слідом за нею я пішов до їдальні, такої ж охайної та затишної, як вітальня: стіл аж сяє чистотою, навкруг нього розставлені стільці з високими спинками. На стінах знов акварелі, тільки на цей раз гірські краєвиди, а також два естампи з птахами — кардиналами й сойками — у стилі Одюбона.[44] Жодної картини Роберта Олівера. Кейт швидко провела мене в залиту сонцем кухню, поклала в раковину посуд, а з кухні ми потрапили до кімнати, ненабагато більшої за велику вбудовану шафу. Майже цілком її займали письмовий стіл, полиці та стілець. Письмовий стіл був антикварним, як і більшість меблів, що я бачив у Кейт, — величезний, з висувною кришкою, яка й була висунута, а під нею комірки, доверху набиті паперами; розгардіяш, як вона й попередила.

У цій кімнаті я набагато більше, ніж у вітальні, відчув присутність Роберта Олівера: я уявляв, як рухаються його сильні руки, розподіляючи по комірках рахунки, квитанції, непрочитані статті. На підлозі лежали два пластикових кошики з акуратно наклеєними ярликами — це, здається, Кейт розбирала папери. Ніде я не побачив картотеки, та й місця тут уже не було ні для чого, хоча Кейт могла засунути картотеку кудись в інше приміщення.

— Як же мені не хочеться усім цим займатися, — зауважила вона, але не стала розвивати свою думку.

На полицях стояли словник, довідник кіно, детективні романи (декілька з них французькою мовою) і багато праць, присвячених мистецтву. «Пікассо і його світ», Коро, Буден, Мане, Мондріан, постімпресіоністи, портрети Рембрандта, вражаюча кількість книг про творчість Моне, Піссарро, Сера, Дега, Сіслея — переважала Франція дев’ятнадцятого століття.

— Роберт більш за все любив імпресіоністів? — запитав я.

— Здається, так, — вона знизала плечима. — Час від часу йому найбільше подобалося то одне, то інше. Я не встигала поділяти його нові захоплення. — В її голосі вчувалися нотки відрази, і я повернувся в бік столу. — Будь ласка, дивіться, що хочете, тільки зберігайте порядок. Порядок… — Вона закотила очі, запізно збагнувши мимовільну іронію. — Все одно, нехай речі лежать так, як зараз: я намагаюсь розібратися в усіх фінансових документах — вони можуть колись знадобитися для перевірок.

— Ви дуже люб’язні.

Я мав пересвідчитися, що вона надала мені дозвіл. Не бажав думати про те, що ритися в паперах живого пацієнта без його власної згоди — це серйозний крок, навіть якщо його колишня дружина заохочує мене, майже наполягає, щоб я подивився. Особливо серйозний саме тому, що вона мене заохочує. Втім, Роберт же сказав, що я можу розмовляти з ким заманеться.

— Як ви гадаєте — може тут знаходитися щось таке, що дійсно стане мені у пригоді?

— Навряд чи, — сказала вона. — Може, саме тому я така щедра до вас. У Роберта не було дійсно особистих паперів — він не записував своїх вражень, не було в нього щоденника, взагалі нічого такого не було. Мені подобається писати, а він говорив, що не може по-справжньому збагнути світ за допомогою слів, йому потрібно було дивитися на світ, замальовувати кольори, писати фарбами. Я тут насправді нічого не знайшла, хіба що властивий для нього грандіозний безлад.

Вона коротко розсміялася, чи то пирхнула, немов їй сподобалося власне визначення — «грандіозний».

— Можливо, це не зовсім так — що він взагалі нічого не записував. Він робив якісь маленькі нотатки для себе, списки, а потім вони губилися у цьому безладі. — З відкритої комірки вона витягла аркушик паперу. — «Мотузка для краєвиду, — читала вона вголос, — замок для хвіртки в саду, купувати алізарин[45] і дошку, заскочити в четвер до Тоні». Він однаково все забував. А як вам це сподобається: «Незабаром мені сорок — поміркувати про це»? Ви можете в таке повірити? Нагадувати собі самому, що потрібно поміркувати про таку важливу подію! Коли я бачу цей мотлох, я радію, що не мушу більше мати справу з рештою… тобто мати справу з ним. Але прошу, погляньте самі! — Вона посміхнулася мені. — А я піду приготую нам ленч, щоб ми спокійно поїли, перш ніж мені йти за дітьми. І, зрозуміло, у нас є ще завтра. — Вона вийшла, не чекаючи моєї відповіді.