Викрадачі

Розділ 51

Наступного ранку після нашого обіду з Мері Бертисон потік машин на вулицях був нескінченним — можливо, тому, що я виїхав запізно. Мені подобається встигати ще до того, як почнеться штовханина, приїжджати на роботу раніше за співробітниць реєстратури, вільно їхати дорогою, вільно паркуватися, йти ще порожніми коридорами «Ґолденґров», а потім хвилин двадцять присвятити спокійній роботі з паперами. А цього ранку я спізнився, дивлячись на сонячне світло, що заливало мій самотній стіл і сніданок, потім підсмажуючи друге яйце. Після приємного обіду я посадив Мері в таксі (вона відмовилася від моєї обережної пропозиції підвезти її додому), але вранці квартира, до якої вона не повернулася — моя квартира — здавалася сповненою її присутності. Я бачив, як вона сидить на моїй канапі, занепокоєна, ворожа, довірлива — всього по черзі, зі швидкими змінами.

Я налив собі другу чашку кави, усвідомлюючи, що пізніше про це шкодуватиму. Визирнув з вікна на вулицю, поглянув на дерева, що стояли вже зовсім зелені, вкрившись листям на літо. Згадав, як Мері змахнула довгою рукою, відмітаючи якесь моє зауваження й підкреслюючи своє власне. За обідом ми розмовляли про книжки й живопис — вона ясно дала зрозуміти, що для одного вечора їй досить розмов про Роберта Олівера. Але й уранці я не міг забути, як тремтів її голос, коли вона сказала, що краще напише, ніж розповідатиме про нього.

На півдорозі до «Ґолденґров» я вимкнув свій улюблений на той час запис, який зазвичай роблю гучнішим саме в цьому місці — декілька «Французьких сюїт» Баха у виконанні Андраша Шиффа:[102] величний потік звуків, потім немов спалах світла, й знову невпинний потік, наче стрімка ріка. Запевняв себе, що вимкнув музику, бо неможливо водночас зосередитися на складнощах дорожнього руху й насолоджуватися музикою: перед в’їздами на пандуси водії намагалися випередити один одного, натискали щосили на гудки, гальмували без попередження.

Але, з іншого боку, я не був упевнений, чи вистачить у салоні автомобіля місця одразу для Баха й для Мері. Бачив знову, як за обідом вона, забувши ненадовго про Роберта Олівера, палко розповідає про свої недавні картини, серію портретів жінок у білому. Я шанобливо запитав, чи можна мені колись на них подивитися — вона ж, урешті-решт, бачила мій краєвид маленького міста, а я навіть не вважав його своєю кращою роботою. Вона завагалася, невпевнено погодилася, тримаючи між нами дистанцію. Ні, в салоні вочевидь не було місця для «Французьких сюїт», буяння зелені обіч доріг і сторожкого, чистого обличчя Мері Бертисон. А може, то для мене не було місця? Ніколи ще моя машина не видавалася такою маленькою, ніколи не потребувала відкидного верху.

Коли я завершив ранковий обхід і пішов до Роберта, то побачив, що його в палаті немає. Я залишив його на кінець, а його немає на місці! Коридорна сестра сказала, що він прогулюється надворі під наглядом іншої сестри. Я вийшов чорним ходом, перетнув веранду, але ніде його так і не побачив. Я, здається, вище не згадував, що «Ґолденґров», так само, як і мій кабінет на Дюпон-серкл, є пам’яткою славетних днів: колись, в епоху Гетсбі[103] й МГМ,[104] у цьому особняку влаштовувалися великі бали. Я часто ставлю собі запитання: а що, хіба тих пацієнтів, які переступають з ноги на ногу в коридорах нашого будинку, не підносить (а можливо, й лікує певною мірою) та вишуканість, що їх оточує — стиль ар деко,[105] стіни сонячного кольору, псевдоєгипетські фрески? За кілька років до того, як я почав тут працювати, будинок реставрували й усередині, й назовні. Особливо мені подобалася веранда, оточена звивистою глиняною стіною й високими діжками, в яких росте здебільшого біла герань (не в останню чергу завдяки моїй наполегливості). Звідти відкривається чудовий вид на всю садибу, а вдалині бовваніють дерева вздовж Малого Шерідану, невеличкої притоки ріки Потомак. Було також відроджено деякі первісні сади, хоча ми не могли дозволити собі відродити все повністю. Спорудили клумби й великий сонячний годинник, якого спершу в садибі не було. В яру поміж садами утворили невеличке мілководне озерце (надто мілке, щоб у ньому втопитися) з альтанкою на протилежному березі (надто низькою, щоб стрибнути з даху, а крокви всередині прикрили підвісною стелею, щоб не можна було повіситися).

Усе це справляє велике враження на родини, які віддають до цього, відносно спокійного притулку, своїх близьких. Я не один раз бачив, як родичі пацієнтів утирають сльози на веранді, запевняючи один одного: «Ти поглянь, як тут красиво, та й лікування ж не візьме багато часу». Дійсно, в більшості випадків лікування не потребує багато часу. Жодна із цих родин, напевно, ніколи не побачить муніципальних лікарень, куди бідняків без копійки за душею привозять, щоб ті боролися зі своїми жахами: там немає садів, ніде не побачиш свіжої фарби, часом туалетного паперу — й того не вистачає. Ще інтерном я побачив деякі з таких лікарень, і мені й досі важко їх забути, хоча тепер я працюю в приватній клініці, й звільняти мене ніхто не збирається. Утім, ніхто не усвідомлює, коли зупиняється на місці, втрачає наснагу й бажання працювати по-новому, але з усіма це трапляється, рано чи пізно. Можливо, й мені потрібно працювати наполегливіше. Але відчуваю себе потрібним людям — таким, як є.

Зійшовши з веранди на іншому боці будинку, я побачив Роберта на галявинці, не так далеко. Він не гуляв. Натомість писав картину, влаштувавши подарований мною мольберт на краю лужка, щоб бачити звідти всю довгу алею, яка доходила майже до річки. Сестра неподалік прогулювала іншого пацієнта, який наполіг, аби йому дозволили залишитися в купальному халаті — а багато з нас одягалися б інакше, якби був вибір? Я із задоволенням побачив, що персонал виконує мій наказ: пильно наглядати за Робером Олівером, але так, щоб не набридати. Йому взагалі не подобалося, що за ним наглядають, але він не міг не оцінити, що йому надають хоч видимість свободи.

Я стояв і дивився на Роберта Олівера, а він пильно вдивлявся в пейзаж. Я готовий був побитися об заклад, що він вибере дуже високе незграбне дерево справа й не зверне уваги на силосну башту ферми, яку можна було побачити за деревами зліва, на тому березі Шерідану. Його плечі (у вицвілій сорочці, яку він носив мало не щодня, не вдягаючи декількох інших, а я ж їх спеціально для нього розшукав) були розпростані, голова трохи нахилена до полотна — втім, я здогадався, що він витяг стійки мольберта на всю висоту. Ноги його у безформних штанах кольору хакі були стрункі; він трохи змінив позу, обмірковуючи свій намір.

Надзвичайно цікаво було спостерігати, як він малює. Я робив це й раніше, але завжди в палаті, де він усвідомлював мою присутність. Тепер же міг спостерігати потай, хоча самого полотна й не бачив. А що дала б Мері Бертисон за декілька хвилин такого спостереження? Ні, вона ж мені сказала, що більше не хоче бачити Роберта. Якщо я допоможу йому вилікуватися, й він повернеться у світ, знову буде викладачем, художником, чиї картини потрапляють на виставки, розлученим чоловіком, батьком, який з любов’ю опікується своїми дітьми, людиною, яка купує овочі, відвідує тренажерний зал, сплачує оренду за маленьку квартиру у Вашингтоні, у центрі Ґрінхіла, у Санта-Фе — чи ж він усе ще забажає залишатися з Мері? Ще важливіше — а чи збережеться її злість на нього? А якщо я сподіваюся, буцімто збережеться — це дуже погано з мого боку?

Я без поспіху покрокував до нього, заклавши руки за спину, і мовчав, поки не опинився за два-три кроки від Роберта. Він швидко обернувся, хижо поглянув на мене — лев у клітці, краще не торкатися ґрат руками. Я схилив голову, щоб показати: моє вторгнення не має на меті нічого поганого.

— Доброго ранку, Роберте!

Він повернувся до роботи — принаймні, то був певний вияв довіри; можливо також, що він надто заглибився в роботу й не бажав звертати увагу навіть на психіатра. Я зупинився поряд з ним і відверто розглядав полотно, сподіваючись, що це викличе у нього хоч якусь реакцію, але він продовжував роздивлятися, перевіряти й наносити швидкі мазки. То він піднімав пензель і націлював його на далекий обрій, то опускав погляд на полотно, нахилявся так, щоб краще бачити скелю, яка стояла на краю намальованого ним озера. Він, безсумнівно, працював над тим краєвидом уже години дві, не менше — хіба що він малює надприродно швидко. Все зображене майже набуло остаточних форм. Я був у захваті від гри світла на водній поверхні — на передньому плані картини — й від того, якими ніжними й живими були дерева вдалині.

Але вголос я не сказав нічого про той свій захват, побоюючись його мовчанки, що загубить найтепліші слова, які я тільки зможу знайти. Мене дуже підбадьорило те, що Роберт пише картину про щось інше, ніж чорноока пані із засмученою посмішкою, особливо ж те, що він пише живу природу. Він тримав у руці одразу два пензлі, і я мовчки спостерігав, як він міняє їх по черзі — звичка, спритність чи досвід половини життя? Сказати йому, що я бачився з Мері Бертисон? Що вона, запиваючи добрим вином порцію запеченої у пергаменті риби, почала розповідати мені історію свого життя, а частково — і його життя? Що вона досі кохає його достатньо, щоб охоче допомагати мені в його лікуванні; що вона не хоче більше його бачити; що її волосся сяє, яким би не було світло, міддю, золотом і пурпуром; що вона неспроможна вимовити його ім’я без тремтіння або виклику в голосі; що мені відомо, як вона тримає виделку, як стоїть, спираючись на стіну, як схрещує руки на грудях, захищаючись від усього світу; що вона, так само, як і колишня дружина, не слугувала моделлю для портрета, який знову й знову виходить з-під його розлюченого пензля; що вона, Мері, якимось чином відає таємницею — хто ж є та модель, хоча й сама того не усвідомлює; і що я обов’язково розшукаю ту жінку, яку він любить понад усе, й дізнаюся, чому вона вкрала не тільки його серце, а і його розум?

Я дивився, як він бере трохи білої фарби, потім сріблясто-жовтої для верхівок дерев, а сам розмірковував: якщо залишити клінічні визначення й брати до уваги лише людське життя, то в цьому й полягає природа психічних розладів. Дозволити іншій людині, ідеї або певному місцю захопити твоє серце — то не хвороба. Але якщо ти дозволяєш тим речам захопити свій розум, відмовляєшся від своєї здатності приймати власні рішення, тоді рано чи пізно це зробить тебе хворим — у тому випадку, коли захоплення тією особою чи річчю вже як таке не є ознакою розладу. Я поглядав то на Роберта, то на його картину, на сірі незаповнені місця на небі, де він, напевно, розташує хмаринки, на не прописане місце на озері, де мають відбиватися ті хмари. Давно вже я не замислювався як слід над хворобами, які щодня намагався лікувати. І про кохання не замислювався.

— Спасибі, Роберте, — сказав я вголос і залишив його. Він не обернувся до мене, а якщо й обернувся, то я вже показав йому спину.

Того вечора Мері мені зателефонувала. Це викликало в мене неабияке здивування — я вирішив сам їй зателефонувати, але спершу вичекати кілька днів, — тож я не одразу збагнув, хто саме зі мною розмовляє. Це контральто, яке за обідом сподобалося мені ще більше, ніж доти, звучало невпевнено — вона сказала, що обмірковувала свою обіцянку написати для мене спогади про Роберта. Вона робитиме це частинами. Це і для неї краще. А мені вона їх надсилатиме поштою. Якщо я забажаю, то можу скласти з них цілісну розповідь, а чи використати, щоб затуляти двері, або здати всю купу на макулатуру. Вона вже розпочала писати. І розсміялася досить знервовано.

Спершу це мене розчарувало й засмутило, бо означало, що я її не побачу особисто. Втім, навіщо мені бажати побачитися з нею? Вона вільна самотня жінка, але також і колишня подруга мого пацієнта. А потім я почув, як вона говорить, що бажає колись знову пообідати разом — тепер її черга запрошувати мене, тому що я наполіг і сплатив весь рахунок за наш перший обід, незважаючи на її заперечення. Можливо, для цього краще дочекатися, поки вона надішле мені свої спогади. Вона не знає точно, скільки часу на це знадобиться, але її квапитиме бажання пообідати — їй було приємно розмовляти зі мною. Це простеньке слово — «приємно» — зворушило мене до глибини душі, не знати й чого. Відповів, що мені це подобається, що я все розумію, що чекатиму на її послання. І поклав слухавку, мимоволі посміхаючись.