Викрадачі

Розділ 28

Роберт з кам’яним обличчям погодився піти до лікаря, але не дозволив мені йти з ним разом. До медпункту можна було дійти пішки, у містечку все близько, і я, всупереч собі, стояла на нашому ґанку й дивилася Роберту вслід. Він ішов, опустивши плечі, а ноги ледь переставляв, немов кожний рух завдавав йому болю. Я молилася всім святим, щоб він був у гуморі для детальної розмови або, принаймні, у відчаї, щоб розповісти лікарю про всі симптоми без винятків. Напевно, прийдеться зробити аналізи: можливо, його виснажує захворювання крові — мононуклеоз або (боронь, Боже!) лейкемія. Але це ніяк не пояснюватиме, чому він малює чорняву жінку. Якщо ж Роберт не дуже багато розповість, то мені, напевно, прийдеться самій побачитися з лікарем, пояснити тому все як слід — і це потрібно зробити потай, аби не дратувати Роберта.

Після прийому в лікаря він пішов, як я гадала, на заняття або до студії коледжу, тому що я побачила його знову лише за обідом. Він нічого мені не розповів, доки я не поклала Інгрид спати, а вже тоді мені довелося прямо запитати його: що сказав доктор? Роберт сидів у вітальні — не стільки сидів, скільки розлігся на канапі з книжкою, яку навіть не відкрив. Коли я звернулася до нього, підвів голову:

— Що? — Здавалося, він дивиться на мене звідкись здалеку, а обличчя з одного боку трішки перекосилося, як я вже помічала раніше. — A-а, я не ходив до нього.

У душі в мене здійнялася хвиля суму й гніву, але я глибоко вдихнула.

— Чому?

— Облиш це, гаразд? — вимовив він слабким голосом. — У мене не було настрою. Мені було що робити, я вже три дні не мав часу малювати.

— То замість лікаря ти пішов малювати? — Принаймні, це була бодай якась ознака життя.

— Ти що, перевіряєш мене? — Очі в нього звузилися. Він виставив перед собою книжку, немов щит. Цікаво, подумала я, а чи не кине він тією книжкою в мене? То був фотоальбом про вовків, що Роберт купив на початку року. До речі, це також було щось новеньке: він став почасту купувати нові книги, яких потім не читав. Раніше він завжди був надто ощадливим і купував речі лише у секонд-хендах, узагалі купував небагато, за винятком великих красивих черевиків, які так полюбляв.

— Я тебе не перевіряю, — сказала я обережно. — Але мене непокоїть твоє здоров’я, тому я хочу, аби ти побував у лікаря й розібрався, що з тобою. Я гадаю, як тільки ти побесідуєш з лікарем, то вже почуватимешся краще.

— Гадаєш? — промовив він майже з огидою. — Ти гадаєш, що я буду від того почувати себе краще. А ти взагалі знаєш, як саме я почуваюся? Наприклад, тобі відомо, що то таке — не мати змоги малювати?

— Відомо, звичайно, — відповіла я, стримуючись з усіх сил. — Мені випадає малювати дуже нечасто. Фактично, майже не випадає. Тож це почуття мені відоме.

— А відомо тобі, що то значить — думати про одне й те саме знов і знов, допоки не починає здаватися… гаразд, облишимо це, — обірвав він себе.

— Допоки не починає здаватися що? — намагалася говорити якомога спокійніше, показати йому, що я лише уважний слухач.

— Допоки не припиняєш думати про будь-що інше й нічого більше не бачиш. — Він говорив тихим голосом, а очі щомиті поверталися до дверей. — В історії траплялося так багато жахливого, в тому числі й з художниками, такими, як я, а вони просто бажали жити нормальним життям. Ти можеш собі уявити, що то значить — думати весь час тільки про це?

— Я теж іноді думаю про жахливі речі, — сказала я твердо, хоча мені здавалося, що ми якось непомітно ухилилися від теми розмови, невідомо для чого. — У кожного з нас виникають такі думки. В історії повно жахів. У житті людей повно жахів. І кожна людина, що звикла до роздумів, думає про це — особливо, якщо маєш дітей. Але ж це не значить, що тобі потрібно робитися хворим через це.

— А якщо ти починаєш думати про одну-єдину особу? Весь час!

Шкіра у мене почала братися сиротами — не можу сказати, чи то з переляку, чи то від передчуття ревнощів, чи з обох причин одразу. Ось настала мить, коли він зруйнує наше життя.

— Що ти маєш на увазі? — Вимовити ці слова було для мене не легко.

— Людину, про яку й ти мала б турбуватися, — відповів він, а очі знов забігали по кімнаті. — Але якої не існувало.

— Що? — Я відчула порожнечу у власному мозку й не могла прийти до тями.

— Піду я завтра до лікаря, — сказав Роберт сердито, неначе хлопчик, що підкоряється накладеному на нього покаранню. Погодився він, зрозуміло, лише для того, щоб я більше його ні про що не розпитувала.

Наступного дня він пішов, повернувся, поспав, потім прокинувся й сів за ленч. Я мовчки стояла поряд з ним. Питати не було потреби.

— Він не знаходить жодного фізичного захворювання… ну, взяв кров на аналіз — перевірити, чи немає анемії або чогось там іще. Але він бажає, щоб мене оглянув психіатр. — Роберт кидав слова недбало, не звертаючись прямо до мене, у них вчувалася нотка огиди, але я розуміла: він взагалі сказав мені про це тому, що був наляканий. Тепер він піде до лікарів з власного бажання. Я підійшла, обняла його, погладила по голові, по густих кучерях, по крутому лобі, відчуваючи, який дивний розум криється всередині, яке велике обдарування — у мене воно завжди викликало захоплення й подив. Доторкнулася до його обличчя. Я була закохана в цю голову, в його непокірні кучері.

— Усе буде добре, ось побачиш, — заспокоїла я його.

— Я піду заради тебе, — він вимовив це так тихо, що я ледве почула, а потім він обвив руками мою талію, нахилився й сховав обличчя у мене на грудях.