Викрадачі

Розділ 70

Вони зняли кімнати в невеликому пансіоні. Її кімната виходить вікнами на море. Його кімната розташована на тому ж поверсі, у протилежному кінці коридора, тож вікна мають виходити на місто. Меблі в кімнаті простенькі, старенькі, зібрані поодинці звідусіль. На туалетному столику лежить відполірована мушля, мережані завіси закривають ніч. Господар запалив для неї лампи й канделябр і залишив тацю, накриту серветкою: тушкована птиця, салат із цибулею-пореєм, скибка яблучного пирога. Вона миє руки над тазиком і жадібно накидається на їжу. В каміні немає полум’я, напевно, в цей сезон його не запалюють або ж заощаджують паливо. Можна замовити опалення, але для цього доведеться потурбувати Олів’є, а їй приємніше згадувати їхній цілунок на зупинці фіакрів, ніж бачити зараз його стомлене обличчя.

Вона знімає свою дорожню сукню, черевики — задоволена, рада, що не взяла із собою покоївку. На цей раз вона все робитиме сама. Стоячи біля холодного каміна, вона знімає запони корсета, розшнуровує його і вішає на стілець — нехай поки повисить тут. Струшує із себе сорочку й нижні спідниці, висковзає з них, надягає через голову просторий пеньюар, вдихаючи його звичний аромат, почуваючи себе звично, затишно, неначе вдома. Починає застібати ґудзики на шиї, потім зупиняється й знову розстібає, знімає пеньюар, розкладає його на ліжку, а сама в одних панталонах сідає до туалетного столика. В кімнаті холодно, й тіло Беатриси одразу вкривається «гусячою шкірою». Вже більше року вона не сиділа так, розглядаючи власне тіло, оголене до пояса. Шкіра в неї молодша, ніж вона звикла вважати (зараз їй двадцять сім років). Не може пригадати коли Ів востаннє цілував їй соски — чотири місяці тому чи вже шість? За довгу весну вона навіть забула просити його кохатися в найкращі дні місяця. Мріяла про інше. А він до того ж весь час подорожує або надто стомлений, а може, отримує все потрібне десь в іншому місці?

Вона прикладає руку до кожної з грудей, помічає, як відбивається світло від її каблучок. Вона тепер знає більше про Олів’є, ніж про чоловіка, з яким разом живе. Десятки років, прожиті Олів’є, лежать перед нею відкриті, а Ів — це загадка, яка то з’являється в її домівці, то зникає, киває головою й висловлює їй своє захоплення. Вона стискає на грудях обидві руки. У дзеркалі видно її довгу шию, бліде після тривалої подорожі обличчя, дещо квадратне підборіддя, важкуваті кучері. Їй немає чого додавати до своєї краси, думає Беатриса, й виймає з волосся шпильки. Розв’язує важкий тугий вузол на потилиці, волосся вільно спадає по її плечах, спині, поміж грудей. Вона бачить себе немов очима Олів’є й почуває захват: автопортрет оголеної натури — те, чого вона ніколи не напише.