Викрадачі

Розділ 15

Роберт мешкав у західній частині Ґрініч-віліджу, в найманій квартирі, разом з двома іншими студентами — коли ми прийшли, їх не було вдома. Двері до їх спалень були розчинені, по підлозі розкидані одяг, книжки — немов у гуртожитку. У неприбраній вітальні висіла репродукція Поллока,[42] в кухні стояла на столі пляшка бренді, а в раковині повно немитих тарілок. Роберт провів мене до своєї спальні, де теж усе було догори ногами. Ліжко, зрозуміло, було не застелене, по підлозі розкидана брудна білизна, проте два светри акуратно повішені на спинку стільця. Книжки лежали високими стосами — деякі французькою мовою, що справило на мене неабияке враження, — книги з мистецтвознавства, можливо, й романи. Я спитала Роберта про книги, він пояснив, що його мати — француженка, вона приїхала з батьком до Сполучених Штатів після війни, тож він виріс у двомовній сім’ї.

Та найбільше вражало, що всюди, де тільки можна, розкладені малюнки, акварелі, листівки з репродукціями картин. Стіни завішані, напевно, власними роботами Роберта: малюнками олівцем, вугіллям — часом одна й та сама модель знов і знов, — етюдами рук, ніг, носів і безкінечних долонь. Я гадала, що його кімната виявиться храмом сучасного мистецтва, повним кубів, ламаних ліній, репродукцій Мондріана.[43] Зовсім ні — звичайна робоча кімната. Він стояв і спостерігав за мною. Я достатньо розуміла в живописі, щоб побачити: його роботи приголомшуючі, технічно досконалі й водночас повні життя, таємниці, руху.

— Я намагаюсь вивчати тіло, — сказав він розсудливо. — Мені й досі важко дається малюнок. Решта мене не бентежить.

— Ви пишете у традиційній манері, — здивувалась я.

— Так, — коротко відповів він. — Насправді мені байдуже, що там за напрямки. Повірте, цих нісенітниць мені вистачає на заняттях.

— Але мені здалося… ну, там, у барі, коли ви розповідали про всіх великих сучасних художників… мені здалося, що ви в захваті від них.

Він кинув на мене якийсь незрозумілий погляд.

— Не сподівався, що це справить на вас саме таке враження.

Ми стояли й дивились один на одного. В кімнаті висіла суцільна тиша, таке відчуття спорожнілого куточка під час «мертвого сезону» — і це в серці заклопотаного нічного великого міста. А ми, здається, були десь на Марсі, й нікого навколо. Іще — відчуття таємниці, немов ми грали в хованки й нікому не було відомо, де ж ми є. Майнула коротка думка про матір, яка зараз давно вже спить на своєму широкому ліжку, де колись спав і батько, в ногах у неї кицька; вхідні двері дбайливо замкнені на ключ і двічі перевірені, а в кухні на першому поверсі, під спальнею, цокає настінний годинник. Я обернулася до Роберта Олівера.

— То що ж вас таки захоплює?

— Відверто? — Піднялись його важкі брови. — Виснажлива праця.

— Ви малюєте, мов янгол. — Це вирвалося в мене, але так могла б сказати матуся, а цього я й бажала.

Раптом у нього з’явився задоволений вигляд — він не очікував від мене добрих слів.

— Критики нечасто так кажуть. Насправді вони взагалі ніколи так не кажуть.

— Після всього, що ви розповіли, мене зовсім не тягне на факультет мистецтв, — зауважила я. Він не запросив мене сісти, тому я ще раз обійшла кімнату, розглядаючи його малюнки. — Напевно, ви й олією пишете?

— Так, звичайно, але то на заняттях. Як на мене, живопис — це найголовніше. — Він прибрав зі столу два чи три аркуші. — Оце етюди з моделі, які ми робили в студії. Для великої картини олією на полотні. Мені довелось помарудитись із цим завданням. Цей чоловік, модель, для мене виявився дуже нелегкою справою. Він вже старий, чесно кажучи, але вражає: високий, з гривою сивого волосся, м’язи — мов канати; втім, потроху вже провисають. Хочете випити?

— Дякую, ні. — Я вже сама собі дивувалася: чого, власне, я очікувала від цієї зустрічі? Чи не час мені збиратися додому? Було вже так пізно, що я змушена буду взяти таксі, аби не наражатися на небезпеку, коли опинюсь на своїй вулиці у Брукліні. А на це підуть усі гроші, які вдалося заощадити цього тижня. Може, у Роберта є власний банк, і він такого не розуміє? Мені також було незрозуміло, куди поділася моя гордість. Роберт Олівер, напевно, дбав тільки про себе й про свій живопис, а я йому сподобалася лише як уважний слухач — принаймні, спочатку. Це підказувала мені інтуїція, гостра інтуїція, яка розвивається у дівчат щодо хлопців, у жінок щодо чоловіків.

— Я вже краще піду. Мені потрібно буде спіймати таксі, аби їхати додому.

Він стояв переді мною, посеред своєї неохайної кімнати без вікон, показний, а в той же час зніяковілий, вразливий. Руки безвольно повисли. Щоб подивитися мені в обличчя, він змушений був нахилитись.

— Перш ніж ви підете — можна, я вас поцілую?

Я була приголомшена — не так його бажанням поцілувати мене, як тим, що він спитав про це, та ще й так невміло. Мені раптом стало шкода цього чоловіка, який зовнішністю нагадував завойовника-гуна, але так несміло просив мене про… Я зробила крок уперед і поклала руки йому на плечі, міцні й надійні, плечі бика, трударя, сповнені впевненості в собі. Зблизька його обличчя розпливлося у мене перед очима, тільки мінилися кольорами очі. І тоді він доторкнувся своїми рішучими губами до моїх губ. Губи в нього були такі само, як і плечі — теплі, сильні, але невпевнені. Він, здається, якусь мить чекав на мою відповідь, доки я знов не зглянулася на нього й не поцілувала його сама.

Раптом він схопив мене в обійми — я вперше не побачила, а відчула, який він великий, міцний та високий — і, мало не відірвавши мене від підлоги, почав цілувати мене з несамовитою пристрастю. Врешті-решт виявилося, що зовсім він не боязкий. Схоже, він просто не розумів, як можна не бути собою. Я відчула, що його особистість, його впевненість захопили мене всю, мов спалах блискавки — а я ж завжди була такою нерішучою, завжди вагалась і щохвилини розмірковувала! Я почувалася так, немов випила зілля, не здогадуючись, що зілля взагалі існують. Крапля за краплею весь той чарівний трунок ударив мені в голову, розлився грудьми, заколов у ногах. Мені кортіло відкинутися — не з переляку! — й знову подивитись у його очі. Скоріше то було здивування, що хтось може виявитися одразу й таким складним і таким простим за суттю. Рука Роберта ковзнула нижче талії і притисла мене тісніше до нього — він так притискав мене, як діти притискають до себе пакунок з давно жаданим подарунком. Відірвав мене таки від підлоги й буквально тримав у своїх руках.

Я очікувала, що після цього клацне замок у дверях спальні, я відчую запах і дотик простирадл, які потребували прання, й подумаю, чи не лежала тут нещодавно якась під Робертом, а він перериє шухляди тумбочки в пошуках презервативів (саме тоді піднялася перша хвиля паніки у зв’язку з епідемією СНІДу), і я віддамся йому, одразу й з острахом, і з жагою. Натомість він поцілував мене ще раз і поставив на підлогу, притискаючи легенько до свого светра.

— Яка ж ти красива!

Стояв, погладжуючи моє волосся. Незграбно взяв мою голову в свої долоні й поцілував у лоб. То був такий ніжний дотик, так повіяло домівкою, що я відчула клубок у горлі. Він що, нехтував мною? Аж ні, його руки лягли мені на плечі, пестували шию.

— Я не бажаю тебе квапити. І себе теж. Хочеш, зустрінемося завтра ввечері? Пообідаємо разом — я знаю гарне місце тут неподалік, там дешево й немає такого гамору, як у барі.

З тої миті я належала йому — беззастережно. Нікому й ніколи ще не спадало на думку не квапити мене. І я знала, що коли прийде час — нехай наступної ночі, за дві ночі або й за тиждень, — я відчуватиму його на собі не як небажаного гостя, а як чоловіка, якого можу покохати. Або й уже покохала. І все в ньому було таким природним — як тільки йому вдалося зберігати невимушеність поряд з моєю збентеженістю? Він спіймав таксі, ми ще й ще цілувалися на вулиці, мені аж у животі щось залоскотало, а він сміявся — здається, зі щирою радістю — й обіймав мене міцно, а таксі тим часом стояло й чекало.

Наступного ранку він не подзвонив, хоча й обіцяв, що одразу зателефонує мені на роботу, щоб розповісти, як знайти той ресторан. Ближче до обідньої перерви радісне збудження почало згасати. Те, що він не переспав зі мною, було тільки м’якою формою відмови, лагідною формою. Він узагалі не збирався зі мною обідати. Мені потрібно було виправляти довгу статтю про техніку проведення пункції спинного мозку, й мене від тієї статті трохи занудило, немов повернулася та сама нудота, яку я відчувала під час нашої першої зустрічі з Робертом — таке тихеньке нагадування про неї. У перерву я поїла за робочим столом.

Телефон задзвонив о четвертій, я нетерпляче схопила слухавку. Крім Роберта, номер мого телефону знала лише матуся, так що це міг бути лише один з них двох. То був Роберт.

— Вибач, не міг раніше, — сказав він без жодного пояснення. — Ти ще не передумала побачитися зі мною?

І це був другий вечір з наших п’яти років у Нью-Йорку.