Викрадачі

Розділ 66

На другий ранок за сніданком я сповнилася рішучості не дивитися в Робертові очі, якщо ми зустрінемося поглядами, проте, на моє полегшення, його в їдальні не було. Навіть Френк знайшов собі іншу співрозмовницю. Я ж згорбилася над кавою з грінками, отупіла від того, що багато малювала й надто мало спала, неохоче зустрічаючи новий робочий день. Волосся сьогодні я зачесала нагору, щоб не заважало, й одягла сорочку захисного кольору, з плямою фарби спереду — Мазі цю сорочку особливо не любила. Гаряча кава допомогла мені дещо заспокоїти нерви. Зрештою, це нісенітниця — хвилюватися через цього чоловіка, недосяжного, дивного, знаменитого чужака; тож і думати про нього не слід. Ранок засмучував мене: на небі ні хмаринки, чудова погода — тільки на природі й малювати. О дев’ятій годині я знову сиділа в автобусі. За кермом був Роберт, а одна з літніх жінок давала йому вказівки, вдивляючись у карту. Френк, сидячи поряд, підштовхував мене ліктем — минулої ночі нібито й не було.

Цього разу ми працювали на березі озера: на протилежному березі — напіврозвалений котедж, навкруг озера — мереживо білих беріз. Роберт жартівливо попросив нас не вставляти в пейзаж жодного лося. А також жінок у довгих сукнях, додала я подумки крізь головний біль. Свій мольберт я розташувала якомога далі від Робертового, але так, щоб не бути й поряд з Френком. Ні в якому разі не бажала, аби Роберт Олівер вирішив, нібито я його переслідую. За це мені випала нагорода: він уникав дивитися в мій бік упродовж усього дня, навіть не підійшов критично розібрати мою картину, яка в будь-якому разі вийшла надто невдалою. Значить, він усе ще стурбований нашою розмовою минулої ночі, не менше за мене. Якби не це, він обов’язково покепкував би з мене, своєї колишньої студентки. А я зовсім забула все, що знала про дерева, про тіні, про будь-що інше. Здавалося, я малюю якусь брудну калюжу, в якій тиняється моя власна постать, нахиляється, каламутить воду — тобто щось знайоме, але відразливе.

Другий сніданок ми з’їли, порозсідавшись тісно за двома столами (я — не за тим, що й Роберт), а в кінці дня зібралися докупи біля Робертового полотна — як тільки йому вдалося змусити воду виглядати зовсім справжньою? — і він розповів нам про особливості форм берегової лінії й про підбір фарб, який він зробив, щоб зобразити далекі сині пагорби. Труднощі передачі цього краєвиду полягали в його монохроматичності: сині пагорби, синє озеро, синє небо, а ще в спокусі надто підкреслити — заради контрасту — білий колір беріз. Але якщо поглянути уважно, вів далі Роберт, можна побачити, яка безкінечна різноманітність приглушених відтінків ховається тут. Френк потирав пальцем за вухом з таким виглядом, наче хотів сказати: «То все цікаво, але я здатен розповісти вам більше». У мене виникло бажання підійти й ляснути його. Чого це він вирішив, нібито знає більше за Роберта Олівера?

За обідом ситуація погіршилася: Роберт увійшов до переповненої їдальні вже після мене, ковзнув поглядом по моєму столику й відшукував, здається, місце для себе якомога далі від мене. Після обіду на дворі запалили багаття, всі пили пиво, розмовляли, сміялися з помітною невимушеністю, мов зробилися вже близькими друзями. А що здобула я? Вешталася разом з Френком Неперевершеним, сиділа у своїй кімнаті наодинці з собою, уникала геніального вчителя, про якого весь час мріяла — а могла тим часом знайти тут собі друзів. Я міркувала, чи не варто заприятелювати з однією з жінок, що сподобалися мені в нашій групі, принести пива, сісти разом на садовій лаві та й послухати про її життя вдома, про університет, у якому вона навчалася й де пройшла її перша групова виставка, про її чоловіка — чим він займається. Ні, це мене не приваблювало. Я пробігла по натовпу поглядом і розшукала кучеряву голову Роберта: він вивищувався над купкою людей, серед яких було двоє з нашої групи, хоча на цей раз Френк не приклеївся до Роберта, й це мені сподобалося. Я прихопила свій светр і попленталася до своєї стайні, до ліжка, до книги — напевно, в компанії Ісака Ньютона цікавіше, ніж серед усіх цих людей, яким весело разом. А якщо я посплю більше трьох годин, то й сама буду куди веселішою.

Стайні стояли порожні, ряди дверей крихітних спалень зачинені, крім моєї, тому що я її, напевно, залишила відчиненою.

Це необережно, хоча гаманець був зі мною, у кишені джинсів, а про решту речей я не турбувалася. Тут взагалі мало хто замикав двері на ключ. Я увійшла, ледь жива, й мимоволі зойкнула: на краєчку мого ліжка сидів Френк, у чистій білій сорочці, розстебнутій до пояса, джинсах, на шиї — коралі з важких коричневих намистин, які дуже нагадували мої власні. В руці він тримав альбом для замальовок і, схилившись, потирав великим пальцем щойно зроблений малюнок, розмиваючи лінії. Засмага в нього була така, що перехоплювало подих, м’язи на грудях трохи напружені. Ще мить він зосереджено потирав малюнок, потім підвів очі й посміхнувся. Я утрималася від того, щоб уперти руки в боки.

— Якого біса ви тут робите?

— Ой, не треба так, — він усміхнувся мені й відклав свій альбом. — Ти вже скільки днів уникаєш мене!

— Можу покликати адміністрацію, й вас виженуть звідси.

Він надав обличчю вираз більшої зосередженості.

— Але ж ти цього не зробиш. Ти поклала на мене око так само, як і я на тебе, тож не треба мене залякувати.

— Я зовсім не залякую. Гадаю, правильно сказати: «не звертаю уваги». Я не звертаю на вас уваги, а ви до цього, напевно, не звикли.

— Гадаєш, я не усвідомлюю, що я розбещений хлопець? — Френк схилив набік свою красиву біляву голову й дивився на мене. — А ти яка? — Посмішка в нього була заразлива, й це мене дратувало. Я схрестила руки на грудях. — Ти теж розбещена?

— Якби ви не були розбещеним хлопчиком, то, звісно, не з’явилися б тут у такий недоречний спосіб.

— Годі, — повторив він. — Ти ж сама не розмірковуєш отак: що доречно, що недоречно. Все одно, я прийшов не для того, щоб пом’яти твої кістки. Просто мені здається, що ми могли б бути друзями. Мені здається, що ти могла б поговорити зі мною в чотири ока, коли не потрібно хизуватися перед іншими.

Я бажала розірвати його на шматки, тільки не знала, з чого почати.

— Хизуватися? Я ніколи ще не бачила жодної людини, настільки заклопотаної власним іміджем, як ти, юначе.

— Еге, тепер можна побачити, якого ти кольору насправді. Снобів не любиш. Це добре. Врешті-решт, ти ж сама вчилася на факультеті мистецтв, і я знаю, на якому саме. Непоганий факультет! — Він знов усміхнувся й показав мені свій альбом. — Бачиш, я намагався намалювати автопортрет, дивлячись у твоє дзеркало. Якраз доводив справу до кінця, коли ти ввійшла. То що — хіба я хизуюся?

Мимовільно я поглянула на малюнок. Там було задумливе, спокійне обличчя розумної людини — обличчя, в якому я б не впізнала того Френка, якого досі бачила. І малюнок майстерний.

— Тіні погано накладені, — сказала я вголос. — А рот завеликий.

— Великий — це добре.

— Геть з мого ліжка, пане добродію, — наказала я йому.

— Спершу підійди й поцілуй мене.

Потрібно було дати йому ляпаса, але я засміялася.

— Я ж тобі в матері годжусь!

— Неправда, — заперечив він. Відклав альбом далі, підвівся на ноги (він на зріст і завширшки був такий само, як і я) й поклав руки мені на плечі притискаючи до стіни — такому він навчився з голлівудських фільмів. — Ти молода, красива, ти повинна припинити сердитися, а замість того трохи розважитися. Тут же товариство людей мистецтва!

— Дитинко, я повинна була б викинути тебе із цього товариства!

— Давай підрахуємо — на скільки років ти старша за мене? На вісім? На п’ять? А така поважна! — Він почав гладити мою щоку, так що полум’я перекинулося в мене з плеча до самого волосся. — Тобі що, подобається уявляти себе самодостатньою чи, може, подобається спати самій у цьому стійлі?

— Як би не було, а чоловікам сюди вхід заборонений, — відказала я, прибираючи його руку, яка знову була почала гладити мої скроні. Проти своєї волі я відчула бажання покласти цю файну спритну руку в інше місце, щоб відчувати її всюди.

— Це ж тільки так записано на папері. — Він нахилився до мене, повільно, немов гіпнотизуючи, й не без успіху. Подих у нього був приємний, свіжий. Він не залишив мене, доки я його не поцілувала першою, принижуючи себе, але жадібно, а тоді його губи міцно притислися до моїх, з тією стриманою силою, від якої у мене стислося в грудях. Могло статися так, що я провела б ніч, притискаючись до його шовковистої шкіри, якби він не взяв мій локон і не погладив його. — Яке розкішне волосся! — вигукнув він.

Я вислизнула з-під його засмаглої руки.

— Ти теж розкішний, хлопчику, але зараз це ні до чого.

Він засміявся на подив доброзичливо.

— Гаразд. Скажи мені, якщо передумаєш. Не потрібно бути такою самотньою тут, якщо тобі цього не хочеться. Ми могли 6 трошечки порозмовляти на теми, яких ти так уникаєш.

— Господи, йди вже. Годі.

Він узяв свій альбом і вийшов так само тихо, як Роберт Олівер зі студії минулої ночі. Навіть двері за собою зачинив поштиво, немов бажав показати мені, що я недооцінюю ступінь його дорослості. Коли пересвідчилася, що він залишив будинок, я впала на ліжко, витерла рукавом рота й розревлася. Ридала недовго, але несамовито.