Тягар пристрастей людських

10

Кері вирішили віддати Філіпа до Королівської школи у Теркенбері. Усі діти сусідських священиків теж училися там. Школа мала давній зв’язок із кафедральним собором: її директор був почесним каноніком[18], а колишній директор — архідияконом. У ній заохочували прагнення хлопчиків отримати священичий сан, а викладали так, аби підготувати добропорядних юнаків прожити життя, славлячи Господа. Школа мала свої підготовчі класи, і Філіпа було вирішено віддати до них. Якось по обіді в четвер, наприкінці вересня, містер Кері повіз племінника до Теркенбері. Цілий день Філіп місця собі не знаходив і трохи побоювався. Про школу він знав небагато — лише те, що прочитав у «Особистому журналі хлопчика»[19]. А ще він читав «Ерік, або Крок за кроком»[20].

У потязі до Теркенбері хлопчика нудило від страху, й усю дорогу до міста він просидів блідий і мовчазний. Висока цегляна стіна перед школою робила її схожою на в’язницю. Коли вони подзвонили, у стіні відчинилися невеличкі дверцята, з них з’явився неохайний незграба і потяг Філіпову олов’яну скриньку та коробку з іграшками всередину. Дядька з племінником відвели до вітальні, захаращеної потворними меблями і стільцями, що вишикувалися по колу під стінами з непривітною жорсткістю. Там містер Кері і Філіп чекали на директора.

— Який цей містер Ватсон? — поцікавився хлопчик трохи згодом.

— Сам побачиш.

Знову запала тиша. Містер Кері розмірковував, чому директор досі не прийшов. Незабаром Філіп знову спробував зав’язати розмову:

— Скажи йому, що я клишоногий, — нагадав він.

Перш ніж дядько Вільям встиг відповісти, двері розчахнулися, і до кімнати величаво увійшов містер Ватсон. Філіпу директор здався гігантом. Це був чоловік заввишки понад шість футів[21], кремезний, із велетенськими долонями і пишною рудою бородою; розмовляв він голосно і жартівливо, але від його надмірної життєрадісності у хлопчика нажахано стислося серце. Директор потиснув руку містеру Кері, а потім узяв маленьку хлопчикову долоньку в свою.

— Гаразд, юний друже, ти радієш, що йдеш до школи? — гримнув він.

Філіп зашарівся і не знайшов слів, аби відповісти.

— Скільки тобі років.

— Дев’ять, — озвався хлопчик.

— Слід казати «сер», — нагадав дядько.

— Бачу, тебе є ще чого повчити, — весело заревів директор і, вирішивши підбадьорити хлопчика, полоскотав його грубими пальцями. Філіп знітився і тривожно скрутився від чоловікових дотиків.

— Поки що я поселив його в невеличкий дортуар… Тобі там сподобається, правда ж? — додав директор, звертаючись до малого. — Там буде всього вісім хлопчиків. Незабаром звикнеш.

Потім двері знову відчинилися, і на порозі з’явилася місіс Ватсон — смаглява жінка з чорним волоссям, розділеним посередині охайним проділом. Вона мала навдивовижу повні губи, ніс-ґудзичок і великі чорні очі. Розмовляла жінка рідко, а всміхалася ще рідше. Містер Ватсон познайомив свою дружину з містером Кері, а потім дружньо підштовхнув до неї Філіпа.

— Це новенький хлопчик, Гелен. Його звуть Кері.

Не промовивши жодного слова, жінка потисла Філіпові руку і мовчки сиділа, поки директор розпитував вікарія, що Філіп знає і за якими книжками готувався. Галаслива сердечність містера Ватсона трохи збивала блекстейблського священика з пантелику, і за хвилину-другу він підвівся.

— Гадаю, краще буде просто зараз залишити Філіпа з вами.

— Гаразд, — погодився містер Ватсон. — Зі мною він буде в безпеці. Житиме, як у Бога за пазухою. Правда ж, юний друже?

Не дочекавшись від Філіпа відповіді, чоловік вибухнув гучним реготом. Містер Кері поцілував племінника в чоло і пішов геть.

— Ходімо, юний друже, — прокричав містер Ватсон. — Я покажу тобі твій клас.

Він перетнув вітальню гігантськими кроками, і Філіп поспішив слідом. Директор привів хлопчика до довгої кімнати з порожніми стінами і двома столами, що простягнулися на всю її довжину; з обох боків від них стояли дерев’яні лави.

— Поки що тут не надто людно, — зауважив містер Ватсон. — Я покажу тобі ігровий майданчик, а потім піду, і ти зможеш оглянути все сам.

Містер Ватсон ішов попереду. Філіп опинився на великому ігровому майданчику, з трьох боків оточеному високими цегляними стінами. З четвертого боку його обмежували залізні ґратки, за якими виднілася широка галявина, а позаду — якісь будівлі Королівської школи. Майданчиком невтішно тинявся самотній хлопчик, підкидаючи ногою вгору камінці.

— Привіт, Веннінгу, — загорлав містер Ватсон. — Ти коли тут з’явився?

Малий підійшов ближче і привітався за руку.

— Це новенький. Він старший і вищий за тебе, тож не зачіпай його.

Директор дружелюбно глипнув на хлопчиків, налякавши їх до смерті своїм громоподібним голосом, а потім розреготався і залишив дітей наодинці.

— Як тебе звуть?

— Кері.

— Хто твій батько?

— Він помер.

— Ох! А твоя мама миє посуд?

— Моя мама теж померла.

Філіп думав, що ця відповідь змусить хлопчика знітитися, але Веннінг був не з тих, хто так просто відмовляється від своїх жартів.

— Гаразд, а раніше вона мила посуд? — не вгавав він.

— Так, — обурено погодився Філіп.

— То вона була посудомийкою?

Малий розреготався, радіючи успіху власного жарту, а потім помітив Філіпові ступні.

— Що в тебе з ногою?

Філіп інстинктивно спробував уникнути чужого погляду і заховав хвору ступню за здоровою.

— Я клишоногий, — пояснив він.

— Як це сталося?

— Так завжди було.

— Покажи-но.

— Ні.

— Ну й не треба. — З цими словами малий щодуху кóпнув Філіпа по гомілці. Кері такого не чекав і не зміг ухилитися. Він задихнувся від болю, але сильнішим за біль було здивування. Хлопчик не знав, чому Веннінг копнув його, і навіть не подумав поставити йому синець. До того ж хлопчик був менший за нього, а Філіп читав у «Особистому журналі хлопчика», що підло бити молодших. Поки Філіп гладив гомілку, з’явився третій хлопчик, і мучитель пішов до нього. Незабаром Кері помітив, що вони розмовляють про нього, і відчув, як обидва витріщаються на його ступню. Від цього йому зробилося спекотно і незручно.

А потім прийшли інші, одразу дванадцятеро хлопчиків, а потім ще кілька, і всі почали розповідати, що робили на канікулах і як чудово грали в крикет. Потім з’явилося декілька нових хлопчиків, і раптом Філіп виявив, що вже розмовляє з ними. Він соромився і нервував. Так хотілося бути приємним співрозмовником, але не вдавалося вигадати, що б такого сказати. Йому задавали безліч запитань, і Філіп охоче відповідав. Один хлопчик поцікавився, чи вміє він грати в крикет.

— Ні, — відповів він. — Я клишоногий.

Хлопчик подивився вниз і зашарівся. Філіп бачив, що його новий знайомий збагнув, що поставив недоречне запитання, але занадто соромився, аби вибачитися, тому просто ніяково дивився на нього.