Тягар пристрастей людських

55

Філіпові уявлення про життя студентів-медиків, як і у широкої публіки, ґрунтувалися на картинах, змальованих Чарльзом Діккенсом у середині дев’ятнадцятого століття. Однак хлопець досить швидко збагнув, що Боб Соєр[231], якщо він колись існував, не мав нічого спільного з сучасними студентами-медиками.

Професія лікаря приваблює різноманітних людей, звісно ж, серед них є ледачі та легковажні. Вони уявляють собі легке життя, марнують два роки, а потім (коли гроші закінчуються, а розлючені батьки відмовляються допомогти) кидають навчання в шпиталі. Інші не можуть упоратися з екзаменами: один провал за другим шкодить їхнім нервам, і з переляку вони забувають усе, що вивчили, щойно ввійдуть до будинку екзаменаційної комісії. Рік за роком вони залишаються на тому ж курсі та стають мішенню для доброзичливої зверхності молодших хлопців: комусь вдається витягнути екзамен на фармацевта; інші залишаються асистентами без дипломів і на цій ненадійній посаді цілком залежать від своїх роботодавців; на них чекає зубожіння, пияцтво, і лише Богові відомо, який кінець. Утім, здебільшого студенти-медики — це працьовиті молоді люди, які походять із середнього класу і мають достатньо коштів, аби жити пристойним життям, до якого звикли. Чимало хлопців — сини лікарів і вже володіють якимись професійними навичками; їхня кар’єра визначена наперед: отримавши диплом, вони планують залишитися при шпиталі, а потім (можливо, після роботи корабельним лікарем на Далекому Сході) повернуться до своїх батьків і проведуть життя, практикуючи десь у селі. Кілька студентів наділені блискучим хистом: вони щороку отримуватимуть усі можливі призи та стипендії, отримуватимуть пропозиції від різних лікарень, обіймуть посаду, відкриють консультацію на Гарлі-стрит і зароблять статки, ім’я і титули як спеціалісти з якихось питань.

Медицина — єдина професія, яку можна здобути в будь-якому віці, сподіваючись, що заробиш собі на життя. Серед Філіпових однокурсників було кілька зрілих людей: один раніше служив на флоті, і пліткували, що його звідти звільнили за пиятику; інший був тридцятилітнім чоловіком із червоним обличчям, грубими манерами і гучним голосом. Третій мав дружину та двох дітей і втратив гроші на банкрутстві свого повіреного; він виглядав насуплено, наче світ йому остогид, працював мовчки, і помітно було, що запам’ятовувати щось у його віці вже непросто. Думав він повільно, і боляче було дивитися, як чоловік щосили намагається бути старанним.

У своєму крихітному помешканні Філіп почувався, як вдома. Він розставив книжки і розвісив на стінах свої картини та етюди. Над ним, на поверсі з вітальнею, мешкав п’ятикурсник Ґріффітс, але Кері його майже не бачив — частково через сусідові чергування в шпиталі, а частково через навчання в Оксфорді. Університетські студенти зазвичай трималися одне одного: як властиво молоді, вони знали десятки методів продемонструвати своїм не таким успішним колегам власну значущість, а інших студентів нудило від їхньої олімпійської величі. Ґріффітс був високим юнаком із копицею рудого волосся, синіми очима, блідою шкірою і надзвичайно червоними вустами; він належав до тих людей, кому пощастило подобатися всім навкруги завдяки своїй жвавості та незмінно гарному настрою. Він трохи бренькав на піаніно й завзято співав комічні пісеньки: щовечора, самотньо читаючи в кімнаті, Філіп чув згори крики та вибухи реготу Ґріффітсових друзів. Він згадував приємні вечори в Парижі, коли Лоусон і він, Фланаґан і Клаттон збиралися у студії й теревенили про мистецтво і мораль, сьогоднішні романи і завтрашню славу. У Філіпа щеміло серце. Виявилося, що зробити героїчний жест було значно простіше, ніж миритися з його наслідками. Найгіршим було те, що заняття здавалися Кері нецікавими. Він відвик відповідати на запитання викладача і на лекціях ловив ґав. Анатомія була одноманітною — потрібно було вчити напам’ять незліченну кількість фактів; розтини були нудними — Філіп не розумів, навіщо так ретельно копирсатися в лабораторії у нервах та артеріях, якщо без проблем можна було знайти їх на схемі в підручнику або точно побачити, де вони є, на експонатах у музеї.

Час від часу Філіп знайомився з людьми, але близьких друзів не мав, бо не міг знайти цікавої теми для розмови з ними. Намагаючись цікавитися їхніми справами, відчував, що студентам його тон здається батьківським. Кері був не з тих людей, хто може розпинатися про власні інтереси, попри те що співрозмовник нудьгує. Один чоловік, почувши, що Філіп вивчав у Парижі мистецтво, і пишаючись своїм смаком, спробував поговорити з ним на цю тему, але Філіп вороже ставився до поглядів, які не збігалися з його власними, і, швидко помітивши банальність чоловікових ідей, обмежувався короткими відповідями. Йому хотілося стати популярним серед інших, але він не міг змусити себе не переоцінювати інших. Філіп боявся видатися нав’язливим і розмовляв мало, а свою сором’язливість досі ховав під маскою відстороненості. Він знову переживав шкільні негаразди, але тепер незалежне життя студентів-медиків дало змогу йому більше часу проводити на самоті.

З Дансфордом, рум’яним огрядним хлопцем, із яким вони познайомилися на початку занять, без проблем вдалося подружитися. Він прив’язався до Кері просто тому, що той був його першим знайомим у шпиталі Святого Луки. У Лондоні він не мав інших друзів, тож вони взяли собі за звичку навідуватися суботніми вечорами на гальорку м’юзик-холу чи театру. Дансфорд був недалеким, але доброзичливим і ніколи не ображався; він завжди виголошував очевидні речі, а коли Філіп сміявся з нього, просто усміхався у відповідь. Хоча Кері й постійно глузував із товариша, той подобався йому своєю щирістю і спокійним характером: Дансфорд мав ту привабливість, якої йому самому так не вистачало.

Частенько вони ходили випити чаю в кафе на Парламент-стрит, оскільки Дансфорду сподобалася тамтешня офіціантка. Філіпові вона не здавалася привабливою — висока, худорлява, з вузькими стегнами і маленькими грудьми.

— У Парижі на неї ніхто б навіть не подивився, — зверхньо повідомив він.

— У неї гарненьке личко, — заперечив Дансфорд.

— Хіба річ у личку?

Риси обличчя у неї були дрібні й звичайні, очі сині, а чоло широке та низьке; вікторіанські художники — лорд Лейтон[232], Альма Тадема[233] та сотні інших — переконали своїх сучасників, що це еталон грецької краси. Волосся дівчина, схоже, мала густе — вигадливо викладені пасма спускалися на чоло, і вона називала цю зачіску «чубчик королеви Олександри»[234]. Схоже, офіціантка страждала від анемії — тонкі губи були блідими, мало не прозора шкіра відливала зеленим, а рум’янець ніколи не торкався щік. Зате зуби в неї були чудові. Дівчина докладала чимало зусиль, аби не зіпсувати роботою руки, тож кисті залишалися маленькими, вузькими й білими. Свої обов’язки офіціантка виконувала зі знудженим виразом обличчя.

Дансфорд страшенно соромився в присутності жінок, тому ніяк не міг заговорити з нею і невідступно просив Філіпа допомогти.

— Мені потрібно, щоб ти просто завів розмову, — пояснював він, — а далі я впораюся самостійно.

Філіп, бажаючи допомогти другові, кілька разів звернувся до дівчини, але вона здебільшого відповідала коротко, бо добре знала, хто вони такі. Юнаки, як здогадалася офіціантка, були студентами. Який із них зиск? Дансфорд помітив, як дівчина приділяє увагу чоловікові з солом’яним волоссям і щетинистими вусиками, схожому на німця; варто йому було з’явитися в кафе, як охочим зробити замовлення доводилося кликати її кілька разів. До незнайомих клієнтів офіціантка ставилася з крижаною байдужістю, а розмовляючи з друзями, не зважала на тих, хто поспішав. Із жінками, які заходили, бажаючи випити чогось, вона поводилася з точно розрахованою нахабністю — клієнтки дратувалися, але не мали причин пожалітися керівнику. Одного дня Дансфорд повідомив, що дівчину звуть Мілдред — він чув, як до неї звернулася інша офіціантка.

— Ну й огидне ім’я, — зауважив Філіп.

— Чому? — перепитав Дансфорд. — Мені подобається.

— Таке претензійне.

Так сталося, що німця якось не було в кафе, і Філіп, усміхнувшись, зауважив:

— Ваш друг сьогодні не прийшов.

— Не знаю, про що ви, — холодно озвалася дівчина.

— Я маю на увазі того шляхетного чоловіка із солом’яними вусами. Невже він покинув вас заради іншої?

— Декому краще було б пантрувати власні справи, — кинула офіціантка.

Вона відійшла від їхнього столика й, оскільки інших відвідувачів не було, на кілька хвилин сіла і взялася розглядати вечірню газету, залишену кимось із попередніх клієнтів.

— Нерозумно було сердити її, — пожалівся Дансфорд.

— Та мені начхати, що коїться у неї всередині, — озвався Філіп.

Однак ситуація його зачепила. Його непокоїло, що дівчина образилася, хоча він просто намагався бути з нею люб’язним. Попросивши рахунок, він знову спробував продовжити розмову.

— Ви більше з нами не розмовляєте? — із усмішкою поцікавився він.

— Я тут для того, щоби приймати замовлення й обслуговувати відвідувачів. Мені немає про що з ними розмовляти і не потрібні їхні розмови.

Вона поклала перед хлопцями аркуш паперу, на якому написала, скільки вони мають заплатити, і повернулася до стола, де раніше сиділа. Розлючений Філіп залився рум’янцем.

— Це був удар нижче пояса, — зауважив Дансфорд, коли хлопці вийшли на вулицю.

— Невихована хвойда, — кинув Філіп. — Я більше туди й носа не поткну.

Його впливу на Дансфорда вистачило, щоб відтепер пити чай деінде, і незабаром друг уже фліртував із іншою дівчиною. Однак Філіп не забув, як офіціантка образила його. Якби дівчина поводилася з ним ввічливо, Кері не звертав би на неї уваги, але вона відверто зневажала його, і це зачіпало його гордість. Філіп не міг упоратися з бажанням помститися їй. Через це огидне почуття він сердився сам на себе й три чи чотири дні випробовував силу волі, не зазираючи до кафе, але це не допомогло впоратися з бажанням, і він вирішив, що краще буде побачитися з дівчиною знову. Тоді він одразу припинить думати про неї. Соромлячись своєї слабкості, Кері по обіді скасував зустріч із Дансфордом і подався прямісінько до кафе, в яке заприсягся більше ніколи не потикатися. Увійшовши, він одразу помітив офіціантку й сів за один із її столиків. Кері сподівався, що дівчина поцікавиться, куди він зник на цілий тиждень, але вона мовчки прийняла замовлення, хоча раніше хлопець нерідко чув, як вона казала іншим відвідувачам:

— Давненько вас не було.

Тепер вона вдавала, що ніколи його раніше не бачила. Філіп вирішив перевірити, чи справді дівчина забула його, і коли вона принесла чай, запитав:

— Ви сьогодні не бачили мого друга?

— Ні, він не приходив уже кілька днів.

Він збирався скористатися цим зауваженням і зав’язати розмову, але чомусь розхвилювався і не міг вигадати, що сказати. Дівчина не дала йому часу на роздуми й одразу пішла геть. Шансів сказати ще щось не було, тож Філіп попросив рахунок.

— Огидна погода, чи не так? — зауважив він.

Жахливо, що він не вигадав нічого кращого за таку банальщину. Філіп сам не розумів, чому так розхвилювався у присутності офіціантки.

— Мені однаково яка погода, все одно стирчатиму тут цілий день.

Тон у неї був зарозумілий, і це ще більше роздратувало його. Він мало не бовкнув у відповідь щось уїдливе, але змусив себе промовчати.

«От якби вона сказала справжню грубість, — скаженів усередині він, — я б пожалівся, і її б звідси викинули. Так їй, дідько забирай, і треба».