Тягар пристрастей людських

79

За кілька днів до початку семестру Філіп вирушив до Лондона, щоб знайти собі житло. Спочатку пошукав квартиру на вуличках поблизу Вестмінстер-Бридж-роуд, але відчув огиду до їхньої вбогості, і врешті-решт винайняв помешкання у Кеннінґтоні, де було спокійно й старомодно. Цей район трохи нагадував Лондон із протилежного боку Темзи, яким його знав Теккерей; а на Кеннінґтон-роуд, якою колись проїжджало просторе ландо, везучи родину Ньюкомів[270] до Західного Лондона, на платанах розпускалися листочки. На вулиці, котра сподобалася Філіпові, стояли двоповерхові будиночки і майже в кожному вікні було оголошення про оренду кімнат. Він постукав у двері будинку, де здавали кімнати без меблів, і сувора мовчазна жінка показала йому чотири крихітних приміщення, в одному з яких була кухонна стінка й умивальник. Коштувало все дев’ять шилінгів на тиждень. Стільки кімнат було Філіпові ні до чого, але коштувало це небагато, а йому кортіло чимшвидше десь оселитися. Він поцікавився у господині, чи може вона прибирати і готувати йому сніданок, але вона повідомила, що й так має вдосталь роботи. Його це навіть утішило, адже жінка натякала, що її цікавить тільки комірне. Вона порадила Кері звернутися в продуктову крамничку за рогом, яка водночас слугувала поштовим відділенням, можливо, там вдасться знайти жінку, яка «обслуговуватиме» його.

За своє життя Філіп назбирав трохи меблів: крісло, придбане в Парижі, стіл, кілька картин і невеличкий перський килимок — подарунок Кроншоу. Дядько запропонував йому забрати розкладне ліжко, яке йому самому тепер було ні до чого, адже в серпні він більше не здавав кімнати, а витративши ще десять фунтів, хлопець придбав собі все необхідне. У кімнаті, де мала бути вітальня, Кері за десять шилінгів наклеїв шпалери пшеничного кольору і повісив на стіни один із етюдів Лоусона з Quai des Grands Augustins[271] та фотокопії «Одаліски» Енґра й «Олімпії» Мане, якими він весь час милувався в Парижі, поки голився. На згадку про те, що колись він сам займався живописом, Кері почепив на стінку виконаний вуглиною портрет молодого іспанця Міґеля Астурії. Це була його найкраща робота: оголений натурник стояв, зчепивши руки і міцно впершись ногами в землю, а на його обличчі застиг вираз вражаючої рішучості. Тепер, коли минуло стільки часу, Філіп ясно бачив недоліки малюнка, але картина викликала стільки асоціацій, що він пробачив їй будь-які вади. Він розмірковував, що сталося з Міґелем Астурією. Найстрашніше, коли люди, позбавлені хисту, хочуть займатися мистецтвом. Можливо, виснажений голодом, холодом і хворобами, хлопець помер у якомусь шпиталі чи, піддавшись розпачу, вкоротив собі життя, стрибнувши у води каламутної Сени; але, зважаючи на мінливість мешканців Півдня, найімовірніше, він добровільно відмовився від боротьби й тепер працює службовцем у якомусь мадридському бюро, витрачаючи свою палку красномовність на політику чи бій биків.

Філіп запросив Лоусона і Гейворда подивитися на його нове помешкання, і вони прийшли: один із пляшкою віскі, а другий із pâté de foie gras[272]. Кері задоволено слухав, як вони захоплюються його гарним смаком. Він залюбки запросив би ще й шотландця-брокера, але мав лише три стільці, тож мусив обмежити кількість гостей. Лоусон знав, що Філіп був близьким із Норою Несбіт, і розповів, що бачив її кілька днів тому.

— Вона запитувала про вас.

Філіп почервонів, почувши її ім’я (йому так і не вдалося побороти звичку шарітися, знітившись), і Лоусон зачудовано подивився на нього. Тепер він здебільшого жив у Лондоні і, підлаштовуючись під тих, хто його оточує, коротко постриг волосся та носив акуратний саржевий костюм і котелок.

— Я зрозумів, що між вами все скінчено, — сказав він.

— Я не бачив її кілька місяців.

— Вона чудово виглядала. Була вбрана в елегантний капелюшок із білим страусовим пір’ям. Мабуть, справи йдуть непогано.

Філіп змінив тему розмови, але Нора не йшла йому з голови, і через деякий час, коли всі вже говорили про щось інше, він раптом поцікавився:

— Як вам здалося, Нора гнівається на мене?

— Анітрохи. Вона дуже гарно про вас відгукувалася.

— Схиляюся до думки, що слід її навідати.

— Спробуйте, вона ж вас не з’їсть.

Філіп часто думав про Нору. Коли Мілдред покинула його, думки одразу повернулися до колишньої подруги; юнак із гіркотою збагнув, що вона ніколи б так не вчинила. Йому кортіло побачитися з жінкою; можна було розраховувати на її співчуття, але Кері було соромно, адже вона завжди так гарно до нього ставилася, а він повівся з нею просто жахливо.

«Шкода, що мені не вистачило клепки, щоб залишитися з нею», — подумав він, коли Лоусон і Гейворд пішли, а він востаннє перед сном палив люльку.

Філіп пригадав приємні години, які вони проводили разом у затишній вітальні на Вінсент-сквер, відвідини галерей та вистав і чарівні вечори довірливих бесід. Він пам’ятав, як Нора переймалася його добробутом і як вона цікавилася всім, що стосувалося його. Жінка любила його ніжно й вірно; це почуття було чимось більшим за тілесний потяг, було в ньому щось від материнської любові. Філіп завжди розумів, що її кохання дорогоцінне, і він має дякувати за нього богам. Тепер він вирішив віддати своє життя на милість Нори. Вона, безсумнівно, жахливо страждала, але він відчував: її серцю вистачить доброти, щоб пробачити йому. Вона не здатна на капості. Може, варто їй написати? Ні. Він несподівано увірветься в її життя, впаде до її ніг (Філіп знав, що коли настане час, він засоромиться і не зробить нічого драматичного, але йому подобалося уявляти все саме так) і скаже, що, погодившись прийняти його, Нора завжди зможе на нього розраховувати. Він зцілився від своєї ненависної хвороби, знає, що слід цінувати, і тепер йому можна довіряти. Його уява полинула в майбутнє. Філіп бачив, як у неділю вони вдвох веслуватимуть у човнику на річці; вони поїдуть до Ґринвіча (він ніколи не забуде ту приємну подорож із Гейвордом і красу Лондонського порту; цей спогад був для нього справжньою дорогоцінністю); а теплими літніми днями вони разом сидітимуть у парку й розмовлятимуть. Філіп усміхнувся, пригадавши веселу балаканину Нори, що лилася, наче дзюркотливий потічок серед камінців, — захоплива, безтурботна і сповнена власної гідності. Усе, що він вистраждав, минеться, мов поганий сон.

Однак наступного дня о тій порі, коли подавали чай (він був переконаний, що застане Нору вдома), коли Філіп постукав у двері, хоробрість раптом покинула його. Хіба зможе вона йому пробачити? Справжнє свинство втручатися в її життя. Двері відчинила покоївка (новенька, коли він навідувався сюди щодня, її ще тут не було), і Філіп поцікавився, чи вдома місіс Несбіт.

— Запитайте пані, чи зможе вона прийняти містера Кері, — попросив він. — Я почекаю тут.

Покоївка побігла сходами нагору, і вже за мить повернулася, клацаючи підборами.

— Заходьте, сер. Другий поверх, перші двері.

— Я знаю, — повідомив Філіп, злегка усміхнувшись.

Коли він підіймався сходами, серце заходилося в грудях. Філіп постукав у двері.

— Заходьте, — запросив знайомий радісний голос.

Здавалося, він запрошував його до нового життя, сповненого миру й щастя. Коли Кері увійшов, Нора підійшла до нього і привіталася. Вона потиснула йому руку, наче вони бачилися вчора. Якийсь чоловік підвівся зі стільця.

— Містер Кері — містер Кінґсфорд.

Філіп страшенно засмутився, що застав жінку не саму, сів і взявся роздивлятися незнайомця. Він ніколи не чув від Нори його імені, але, схоже було, що той, розкинувшись на стільці, почувається як удома. На вигляд йому було близько сорока, гладенько поголений, з довгим світлим волоссям, охайно прилизаним донизу, червонястою шкірою й вицвілими стомленими очима, які можна побачити у вже немолодих блондинів. Він мав великий ніс, великий рот, чималі вилиці, кремезне тіло й широкі плечі; його зріст був вищим за середній.

— А я вже думала, що з вами сталося, — як завжди жваво, озвалася Нора. — Нещодавно я зустріла містера Лоусона — він вам казав? — і повідомила йому, що вам давно вже час мене навідати.

Філіп не помічав у її поведінці навіть тіні смутку й захоплювався легкістю, з якою жінка поставилася до зустрічі, яка його змушувала почуватися страшенно незручно. Нора налила йому чаю і збиралася покласти цукор, але хлопець зупинив її.

— От я дурепа! — вигукнула жінка. — Геть забула.

Він у це не повірив. Вона не могла забути, що він п’є чай без цукру. Ця невеличка пригода підказала йому, що Норина безтурботність була показною.

Розмова, яку перервав своєю появою Філіп, поновилася, і незабаром юнак відчув себе зайвим. Кінґсфорд не звертав на нього уваги. Розмовляв він вправно й красномовно, не забував про гумор, але залишався дещо педантичним: виявилося, що він журналіст і може розповісти щось цікавеньке про що завгодно. Утім, Кері дратувало, що його витіснили з розмови. Він вирішив залишатися, доки гість не піде. Він замислився, чи упадає журналіст за Норою. Раніше вони частенько говорили про чоловіків, які намагалися фліртувати з нею, і разом із них кепкували. Філіп намагався перевести бесіду на тему, яка була близька лише їм із Норою, але журналіст щоразу втручався і скеровував розмову так, що Кері доводилося мовчати. Він трошки розгнівався на Нору: хіба вона не бачить, що його виставляють на посміховисько? Напевно, вона вирішила провчити його таким чином. Від цієї думки до Кері повернувся гарний настрій. Та ось годинник нарешті вибив шосту, і Кінґсфорд підвівся.

— Мушу йти, — повідомив він.

Нора потиснула йому руку і провела до сходів. Вона зачинила за собою двері й залишалася там кілька хвилин. Філіп замислився, про що вони можуть розмовляти.

— Хто такий цей містер Кінґсфорд? — весело поцікавився він, коли Нора повернулася.

— Ох, він редактор одного з журналів Гармсворта. Останнім часом він чимало мене друкував.

— Я вже думав, він ніколи не піде.

— Я рада, що ви залишилися. Хотіла з вами поговорити. — Нора скрутилася в просторому кріслі, залізши на нього з ногами (маленький зріст дозволяв їй це), і підпалила цигарку. Побачивши знайому позу, яка завжди його смішила, Філіп усміхнувся.

— Ви схожі на кішку.

Нора зблиснула своїми гарними темними очима.

— Мені справді час позбавитися цієї звички. Безглуздо в моєму віці поводитися, як дитина, але мені так зручно сидіти, підібгавши ноги.

— Надзвичайно приємно знову опинитися в цій кімнаті, — зауважив щасливий Філіп. — Ви навіть не уявляєте, як я за цим сумував.

— Чому ж, заради всього святого, ви не приходили раніше? — весело поцікавилася жінка.

— Боявся, — шаріючись, озвався Філіп.

Нора відповіла йому сповненою доброти усмішкою. Її вуста чарівно витяглися.

— Не варто було.

Кері на мить завагався. Серце гупало, мов скажене.

— Пам’ятаєте нашу останню зустріч? Я жахливо з вами повівся… мені страшенно соромно.

Нора спокійно подивилася на нього, але нічого не відповіла. Філіп втрачав голову; здавалося, він щойно зрозумів обурливість свого візиту. Жінка не допомагала йому, тому не залишалося нічого, як бовкнути:

— Ви колись зможете мені пробачити?

А потім, не змовкаючи, він розповів про те, що Мілдред його покинула, і про страждання, через які мало не вкоротив собі віку. Розповів про все, що сталося: про народження дитини, знайомство Мілдред із Ґріффітсом, про своє божевілля, свою довірливість і величезну брехню. Він зізнався, що часто згадував її доброту й кохання й гірко шкодував, що відмовився від них. Лише з нею він був щасливий і знає, що вона — справжня коштовність. Голос у Кері захрип від емоцій. Подекуди він так соромився сказаного, що прикипав поглядом до землі. Його обличчя спотворювалося від болю, однак зізнання дарувало полегшення. Урешті-решт він змовк. Виснажившись, відкинувся на стільці і чекав на відповідь. Він нічого не приховав і в нападі самовикриття намагався зобразити себе ще нікчемнішим, ніж був насправді. Філіпа здивувало Норине мовчання, і він наважився підвести погляд. Жінка не дивилася на нього. Вона зблідла і, схоже, поринула в думки.

— Ви нічого не хочете мені сказати?

Вона здригнулася й почервоніла.

— Боюся, ви пережили жахливі часи, — сказала. — Мені страшенно шкода.

Здавалося, Нора хотіла ще щось додати, але зупинилася, і Філіп іще трохи почекав. Нарешті жінка змусила себе продовжити:

— Я заручена з містером Кінґсфордом.

— Чому ви одразу не сказали? — вигукнув Філіп. — Навіщо дозволили мені принижуватися?

— Вибачте, я не могла вас зупинити… Я познайомилася з ним невдовзі після того, як ви… — схоже, вона шукала слова, які не зроблять йому боляче, — повідомили мені, що ваша подруга повернулася. Якийсь час я страждала, а він був надзвичайно люб’язним зі мною. Він знав, що хтось зробив мені боляче, але, звісно ж, не знав, що це були ви. Навіть не знаю, що я без нього робила б. Я раптом відчула, що більше не можу працювати, працювати, працювати. Я так стомилася і почувалася хворою. Розповіла йому про мого чоловіка. Він запропонував дати мені грошей на оформлення розлучення, якщо потім я одразу вийду за нього заміж. У нього дуже хороша робота, і я не муситиму нічого робити, якщо сама не захочу. Він так кохав мене і так хотів про мене піклуватися. Мене це страшенно розчулило. І тепер я теж дуже-дуже його кохаю.

— То ви вже розлучилися? — поцікавився Філіп.

— Я отримала decree nisi[273]. У липні вона набуде чинності, і тоді ми одразу поберемося.

Філіп трохи помовчав.

— Даремно я виставив себе на посміховисько, — пробурмотів він нарешті.

Він думав про своє довге принизливе зізнання. Нора зацікавлено дивилася на нього.

— Ви мене ніколи по-справжньому не кохали, — сказала вона.

— Не дуже приємно кохати когось.

Однак Філіп завжди вмів швидко опанувати себе, тож підвівся, простягнув Норі руку і сказав:

— Сподіваюся, ви будете дуже щасливою. Зрештою, це найкраще, що з вами могло трапитися.

Жінка подивилася на нього трохи засмучено і довго тримала його руку в своїй.

— Ви ж прийдете ще зі мною побачитися, правда? — запитала вона.

— Ні, — відповів Філіп, похитавши головою. — Я занадто сильно заздритиму вашому щастю.

Він повільно вийшов із будинку. Зрештою, Нора не помилилася, коли сказала, що він ніколи її не кохав. Він почувався засмученим, навіть роздратованим, однак гідність постраждала більше за серце. Філіп добре знав себе. Незабаром він збагнув, що боги непогано розіграли його, і невесело засміявся. Уміння посміятися над власною абсурдністю не надто може когось заспокоїти.