Тягар пристрастей людських

20

Філіп перейшов у шостий клас, але тепер усім серцем ненавидів школу; він втратив усі свої амбіції й більше не переймався тим, вчиться добре чи погано. Зранку він просинався з важким серцем: попереду чекав черговий нудний день. Хлопець стомився від необхідності робити, що йому кажуть; і заборони дратували його не своєю безглуздістю, а тим, що були заборонами. Він мріяв про свободу. Стомився від безкінечних повторень того, що вже знав, і від вбивання в голови через якогось віслюка того, що сам розумів із першого слова.

У містера Перкінса можна було вчитися чи ні — як тобі заманеться. Він був водночас завзятим учителем і роззявою. Кабінет шостого класу розташовувався на території відреставрованого абатства і мав готичне вікно: Філіп намагався перемогти нудьгу, знову і знову малюючи його, а часом із пам’яті виринала велична вежа собору або ворота, що вели до парку. У хлопця був хист до малювання. Замолоду тітка Луїза малювала акварельними фарбами і мала кілька альбомів з ескізами церков, старих мостів і живописних котеджів. Ці картини нерідко демонстрували на прийомах у будинку вікарія. Якось вона подарувала племіннику на Різдво коробку з фарбами, і він узявся копіювати її картини. Хлопчику вдавалося це краще, ніж можна було сподіватися, і незабаром він уже малював власні картини. Місіс Кері підбадьорювала його. Це був гарний спосіб змусити племінника гарно поводитися, та й пізніше його етюди могли стати в пригоді на благодійних ярмарках. Дві чи три Філіпових картини вставили в рами й повісили у нього в спальні.

Та одного дня після ранкових занять, коли хлопчик виходив із класу, його зупинив містер Перкінс.

— Кері, я хочу поговорити з тобою.

Філіп чекав. Директор куйовдив тонкими пальцями бороду і дивився на нього. Здавалося, він розмірковує над тим, що хоче сказати.

— Що з тобою, Кері? — різко кинув він.

Філіп зашарівся і швидко глипнув на чоловіка. Однак тепер він уже знав його і не відповідав, чекаючи на продовження.

— Останнім часом я незадоволений тобою. Ти став ледачим і неуважним. Схоже, навчання тебе більше не цікавить. Ти працюєш недбало і погано.

— Мені страшенно шкода, сер, — озвався хлопчик.

— І це все, що ти можеш сказати на свій захист?

Філіп похмуро опустив очі. Хіба він міг відповісти, що смертельно нудьгує?

— Знаєш, у цьому семестрі ти опустився замість того, щоб вирости. Я не зможу видати тобі табель із відмінними оцінками.

Хлопчик замислився, що сказав би директор, якби знав, як удома поводяться з його табелем. Пошта приносила його до сніданку, містер Кері кидав на табель байдужий погляд і передавав його племіннику.

— Ось твій табель. Краще ти подивись, що там написано, — пропонував він, погладжуючи пальцями обкладинку букіністичного каталогу.

Філіп читав папірець.

— Оцінки добрі? — цікавилася тітка Луїза.

— Я заслуговую на кращі, — усміхався хлопчик і передавав їй табель.

— Я прочитаю його пізніше, коли матиму окуляри, — казала жінка.

Але після сніданку з’являлася Мері-Енн, повідомляла, що прийшов м’ясник, і тітка забувала про табель.

Містер Перкінс вів далі:

— Ти мене засмучуєш. І я не можу зрозуміти, бо знаю, що ти можеш впоратися з усім, якщо захочеш, але, здається, ти більше нічого не хочеш. Я збирався в наступному семестрі призначити тебе старостою, але, гадаю, краще трохи зачекати.

Філіп знову почервонів. Думка про те, що хтось буде кращим за нього, йому не подобалася. Хлопчик стиснув губи.

— І ще дещо. Тобі вже час починати думати про стипендію. Якщо не візьмешся серйозно за роботу, не отримаєш нічого.

Ця лекція роздратувала Філіпа. Він гнівався на директора і на себе самого.

— Не думаю, що вступатиму до Оксфорду, — озвався він.

— Чому ні? Мені здавалося, ти хочеш прийняти сан.

— Я передумав.

— Чому?

Кері не відповів. Містер Перкінс, як завжди, стояв якось дивно, наче постать на якійсь із картин Перуджино[34], і замислено посмикував пальцями бороду. Він розглядав Філіпа, немов намагався зрозуміти, а потім раптово відпустив його.

Вочевидь, ця розмова не задовольнила містера Перкінса, і за тиждень, коли Філіп увійшов до його кабінету з якимись документами, він продовжив її, але цього разу обрав іншу тактику: розмовляв із хлопцем не як учитель зі школярем, а як людина з людиною. Тепер здавалося, що його не обходять погані Філіпові успіхи та низькі шанси перемогти своїх старанних суперників й отримати необхідну для вступу до Оксфорду стипендію: важливіше було, що хлопчик змінив свої плани на життя після закінчення навчання. Містер Перкінс поставив за мету повернути йому бажання прийняти сан. Директор надзвичайно майстерно грав на почуттях учня, і це було нескладно, адже він сам почувався збентеженим. Філіпове рішення страшенно засмутило його, і чоловік справді вважав, що хлопчик відмовляється від свого шансу на щасливе життя заради бозна-чого. Голос директора звучав надзвичайно переконливо. Кері швидко піддавався чужим емоціям, попри незворушне обличчя, котре частково від природи, а частково завдяки всім рокам, проведеним у школі, рідко видавало почуття свого господаря (хіба що швидко шарілося); і тепер хлопчик був зворушений директоровими словами. Він був вдячний чоловікові за небайдужість, яку той демонстрував, і від щирого серця розкаювався, що засмутив його своєю поведінкою. Йому трохи лестило, що містер Перкінс, який мав піклуватися про цілу школу, переймався ним, але водночас щось усередині — наче якась інша людина поруч — розпачливо повторювало два слова: «Не буду. Не буду. Не буду».

Хлопчик відчув, що ось-ось здасться. Він не міг протистояти слабкості, яка переповнювала його, наче вода, що підіймається в порожній пляшці, коли її тримають над повною мискою. Зціпивши зуби, він знову та знову повторював подумки: «Не буду. Не буду. Не буду».

Урешті-решт містер Перкінс поклав руку Кері на плече.

— Я не хочу впливати на твоє рішення, — сказав він. — Ти мусиш вирішити сам. Молися, аби Господь Всемогутній допоміг і направив тебе на правильний шлях.

Коли Філіп вийшов із директорського будинку, накрапав дощик. Хлопець пройшов під аркою, що вела до церковного двору; там було безлюдно, і мовчали навіть круки на в’язах. Він повільно обійшов подвір’я. Почувався розпаленим, і дощ приємно освіжав обличчя. Кері обдумав усе, що сказав містер Перкінс; зараз, вирвавшись з-під впливу його пристрасної натури, хлопчик радів, що не піддався вмовлянням.

У темряві примарно виднілися велетенські обриси собору: тепер Філіп ненавидів його через набридливість довжелезних служб, які його змушували відвідувати. Хорали були нескінченними, і поки їх співали, доводилося похмуро стояти; слова монотонних церемоній неможливо було розібрати, а тіло скручували судоми від того, що доводилося нерухомо сидіти, коли хотілося поворушитися. Потім Філіп подумав про дві недільні служби у Блекстейблі. Церква була порожньою й холодною і пахла помадою та накрохмаленою білизною. Одну проповідь читав диякон, а другу — його дядько. З роками Філіп краще вивчив свого родича, і прямий безкомпромісний за характером хлопець не міг зрозуміти, як можна щиро проповідувати людям одне, а самому поводитися по-іншому. Ця хитрість обурювала його. Вікарій був безхарактерним егоїстом і бажав лише одного — уникнути неприємностей.

Містер Перкінс розповідав Філіпу про красу життя, присвяченого служінню Господу. Хлопчик знав, яке саме життя ведуть священики в тому закутку Східної Англії, що був його домівкою. От, наприклад, вікарій у Вайтстоуні, парафії неподалік від Блекстейбла: він був холостяком і вирішив у вільний час зайнятися фермерством. У місцевій газеті весь час писали про його позови до суду графства: то проти найманих робітників, яким він не хотів платити, то проти крамарів, яких звинувачував у шахрайстві. Ширилися чутки, наче він доводить до голодної смерті власних корів, і чимало говорили про те, що слід вжити якихось заходів. А ще був вікарій з Ферне, огрядний бородатий чоловік: дружина вимушена була піти від нього через його жорстокість і збентежила всі околиці розповідями про пороки священика. Вікарія з Сарля — невеликого рибальського селища на узбережжі — щовечора бачили у шинку неподалік від дому, і церковні старости навіть зверталися за порадою до містера Кері. Священнослужителі не мали з ким перекинутися словом, окрім дрібних фермерів та рибалок; довгими зимовими вечорами завірюха безрадісно свистіла у гілках голих дерев і навколо не було нічого, крім голого одноманіття зораних полів; вони були приречені на вбогість і на роботу, що не мала жодного сенсу, кожен недолік їхнього характеру безперешкодно ріс, і врешті-решт священики ставали вузьколобими диваками. Усе це було відомо Філіпу, однак його юна безкомпромісність не пробачала цих людей. Від думки про таке життя хлопець здригався і мріяв вирватися в широкий світ.