Тягар пристрастей людських

76

Наступного дня, по обіді, Філіп сидів у себе в кімнаті й розмірковував, чи з’явиться Мілдред. Спав він погано, а ранок провів у клубі медичного інституту, читаючи одну за одною газети. Були канікули, і знайомих у Лондоні майже не залишилося, але хлопець знайшов кілька людей, із якими поговорив і пограв у шахи, марнуючи нудні години. Після обіду він почувався втомленим, і голова так розболілася, що довелося повернутися додому й лягти. Філіп спробував почитати роман. Ґріффітса він не бачив. Коли Кері повернувся напередодні, сусіда не було; він чув, як той прийшов пізніше, але не зайшов, за звичкою, подивитися, чи не спить його друг; рано-вранці Ґріффітс знову кудись пішов. Він, безсумнівно, уникав Філіпа. Несподівано хтось легенько постукав у двері. Хлопець підскочив на рівні й відчинив. На порозі нерухомо стояла Мілдред.

— Заходьте, — запросив Філіп.

Він зачинив за дівчиною двері. Вона сіла, але, вагаючись, не починала розмову.

— Дякую, що дали мені вчора два шилінги, — озвалася нарешті.

— Ох, не варто дякувати.

На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Своїм виглядом вона нагадувала Філіпові налякане улесливе цуценя, якого побили за неслухняність, а тепер воно хоче помиритися з господарем.

— Я обідала з Гаррі, — повідомила вона.

— Справді?

— Якщо ви досі хочете, щоб я поїхала з вами в суботу, Філіпе, я поїду.

Серце переможно й радісно затанцювало в грудях, але лише на мить. На зміну тріумфу прийшли сумніви.

— Через гроші? — поцікавився він.

— Частково, — просто відповіла Мілдред. — Гаррі нічим не може допомогти. Він не платив тут за житло вже п’ять тижнів, винен сім фунтів вам, і швець вимагає від нього гроші. Він заклав би щось, якби міг, але все вже й так у ломбарді. Мені довелося добряче попрацювати, щоб умовити швачку почекати грошей за мою сукню, в суботу треба платити за житло, а я не можу знайти роботу за п’ять хвилин. Завжди доводиться трохи почекати, поки з’являться вакансії.

Усе це дівчина промовила буденним сварливим тоном, наче перераховувала несправедливості долі, без яких не існує природного порядку речей. Філіп не відповів. Він і сам чудово знав те, що вона сказала.

— Ви сказали «частково», — озвався він нарешті.

— Ну, Гаррі каже, що ви були кам’яною стіною для нас обох. Ви були йому справжнім другом, як він запевняє, а для мене робили те, чого, напевно, не зробив би жоден інший чоловік. Ми повинні поводитися чесно, каже Гаррі. А ще він казав те саме, що й ви: у нього мінливий характер, на відміну від вашого; мені не слід бути такою дурепою і міняти вас на нього. Він надовго не затримається, а ви залишитеся, так він сам сказав.

— А ви самі хочете зі мною поїхати? — запитав Кері.

— Я не проти.

Він подивився на неї, і кутики його вуст із гірким розчаруванням поповзли вниз. Насправді він переміг і збирався поводитися як переможець. Філіп іронічно посміювався з власного приниження. Мілдред кинула на нього швидкий погляд, але змовчала.

— Я всім серцем чекав на цю подорож із вами і сподівався, що нарешті, після всіх страждань, стану щасливим… — Він змовк на півслові. І тоді Мілдред несподівано без попередження розридалася. Вона сиділа на тому ж стільці, де сиділа і плакала Нора, і так само відвертала обличчя до спинки, на якій посередині, там, де спочивала голова, залишилося заглиблення.

«Не щастить мені з жінками», — подумав Філіп.

Худорляве тіло Мілдред здригалося від ридань. Кері ніколи не бачив, аби жінка так розпачливо плакала. Дивитися на неї було боляче, і серце краялося від жалю. Сам не розуміючи, що він робить, хлопець підвівся, підійшов до коханої й обійняв її; дівчина не заперечувала, страждаючи, вона радо приймала його спроби заспокоїти біль. Філіп прошепотів їй на вушко кілька втішливих слів. Навіть не розуміючи, що каже, нахилився і кілька разів поцілував її.

— Невже ви така жахливо нещасна? — запитав він нарешті.

— Я б воліла померти, — застогнала вона. — Я б воліла померти під час пологів.

Капелюшок заважав їй, тож Філіп зняв його. Він влаштував зручніше на спинці стільця голову дівчини, повернувся до стола і сів, не відводячи від Мілдред погляду.

— Кохання — жахлива річ, чи не так? — сказав він. — Дивно, що кожен хоче закохатися.

Незабаром жорстокі ридання стихли, Мілдред знесилено сиділа на стільці, відкинувши голову та звісивши руки. Неоковирна поза нагадувала один із тих манекенів, з яких художники малюють ескізи.

— Я навіть не знав, що ви так палко його кохаєте, — зауважив Філіп.

Він розумів Ґріффітсову закоханість, адже уявив себе на його місці й дивився його очима, торкався його руками, він міг опинитися в Ґріффітсовому тілі, щоб цілувати її його вустами й дивитися на неї його веселими синіми очима. Але почуття Мілдред дивували його. Філіп ніколи не вважав її схильною до пристрасті, а це була пристрасть: важко було помилитися. У його серці щось відбувалося, юнакові по-справжньому здалося, наче там щось вийшло з ладу, і він відчув незвичну слабкість.

— Я не хочу змушувати вас страждати. Ви не мусите зі мною їхати, якщо не хочете. Гроші я вам усе одно даватиму.

Мілдред похитала головою.

— Ні, я сказала, що поїду, і поїду.

— Який у цьому сенс, якщо ви помираєте від кохання до нього.

— Так, влучно сказано. Я помираю від кохання. Ми обоє чудово знаємо, що це довго не триватиме, та однаково…

Мілдред змовкла й заплющила очі, наче ось-ось могла зомліти. У Філіпа виникла дивна ідея і він бовкнув, навіть добре не подумавши:

— Чому б вам не поїхати з ним?

— Хіба ж я можу? Ви знаєте, що в нас немає грошей.

— Я дам вам гроші.

— Ви?

Мілдред випросталася на стільці й подивилася на нього. Її очі засяяли, а на щоках заграв рум’янець.

— Напевно, буде краще, якщо все це якнайшвидше минеться і ви повернетеся до мене.

Запропонувавши такий вихід, Філіп мало не помер від муки, але ці тортури додавали якогось дивного витонченого відчуття. Мілдред витріщилася на нього, широко розплющивши очі.

— Ох, хіба ж ми можемо… за ваші гроші? Гаррі ніколи на таке не погодиться.

— Ще й як погодиться, якщо ви переконаєте його.

Заперечення Мілдред зробили Філіпа наполегливішим, хоча насправді йому щиро хотілося, щоб вона рішуче відмовилася.

— Я дам вам п’ять фунтів, і ви зможете поїхати з суботи до понеділка. Ніщо вам не заважатиме. У понеділок він повертається додому і залишатиметься там до свого першого робочого дня у північному Лондоні.

— Ох, Філіпе, невже ви не жартуєте? — скрикнула Мілдред, плеснувши в долоні. — Якби ви просто могли дозволити нам ось так поїхати… я б так вас потім любила і зробила б для вас що завгодно. Кажу вам точно, якщо ви це зробите, мої почуття до Гаррі швидко минуться. Ви справді дасте нам гроші?

— Так, — погодився Філіп.

Після цього Мілдред одразу змінилася. Вона почала сміятися, і Кері бачив, що дівчина нетямиться від щастя. Вона підвелася й уклякла біля нього, взявши його за руки.

— Ми за вами як за стіною, Філіпе. Ви найкращий із усіх, кого я знаю. Не сердитиметеся на мене потім?

Він, усміхаючись, похитав головою, але серце краялося від болю.

— Можна мені просто зараз піти й розповісти все Гаррі? А можна я скажу йому, що ви не заперечуєте? Він не погодиться, поки ви не заприсягнетеся, що це вас не засмучує. Ох, ви навіть не уявляєте, як я його кохаю! А потім я зроблю все, чого ви захочете. У понеділок я поїду з вами в Париж чи куди завгодно.

Мілдред підвелася і вдягнула капелюшок.

— Куди ви йдете?

— Піду запитаю, чи поїде він зі мною.

— Просто зараз?

— Ви хочете, щоб я залишилася? Я залишуся, якщо вам так хочеться.

Дівчина сіла, але Філіп здушено засміявся.

— Ні, байдуже, краще підіть одразу. Річ ось у чому: зараз я не зможу дивитися на Ґріффітса — мені буде нестерпно боляче. Скажіть, що я добре до нього ставлюся, але хай тримається від мене подалі.

— Гаразд. — Мілдред підскочила і надягнула рукавички. — Я повідомлю вам, що він сказав.

— Пропоную повечеряти сьогодні разом.

— Чудово.

Вона нахилила своє обличчя для поцілунку і, коли Кері припав до її вуст, обхопила його руками за шию.

— Дорогенький мій, Філіпе.

За кілька годин дівчина надіслала йому записку, де повідомляла, що через головний біль не зможе з ним повечеряти. Філіп здогадувався, що так і буде, знав, що вона вечеряє з Ґріффітсом. Він жахливо ревнував, але раптова пристрасть, яка охопила цих двох, здавалася якоюсь потойбічною, наче божественна благодать, і він не міг нічого з цим вдіяти. Їхнє кохання видавалося природним. Кері розумів, які переваги має Ґріффітс, і не приховував, що, опинившись на місці Мілдред, вчинив би так само. Найбільше його образила зрада Гаррі, адже вони були такими близькими друзями, і той знав, як палко він кохає Мілдред; міг би пожаліти його.

До п’ятниці він більше не бачився з Мілдред і мало не вмирав від бажання зустрітися; але коли дівчина прийшла, і Філіп зрозумів, що всі її думки зайняті Ґріффітсом, а для нього там не залишилося місця, раптово зненавидів її. Тепер він збагнув, чому вони з Гаррі покохали одне одного. Ґріффітс був дурнем, ох, справжнім дурнем. Він завжди це знав, але не зважав: Ґріффітс — пустоголовий дурень, а під його привабливістю ховається тільки самозакоханість; аби потішити себе, він був готовий пожертвувати ким завгодно. А яке безглузде життя він вів: тинявся барами, пиячив у м’юзик-холах, пурхав, наче метелик, від однієї коханки до другої! Він ніколи не читав книжок, його цікавили лише легковажні вульгарності, а в голові не з’являлося жодної вартої уваги думки: найвищою оцінкою для чоловіків і жінок у нього було «розкішно». Розкішно! Не дивно, що він сподобався Мілдред. Яке їхало, таке й здибало.

Філіп розмовляв із Мілдред про те, що не цікавило жодного з них. Він знав, що дівчині хочеться побазікати про Ґріффітса, але не давав їй можливості. Про відмову повечеряти з ним позавчора, яка насправді була звичайною відмовкою, Кері не згадував. Він поводився буденно, намагаючись справити враження, що його почуття несподівано минулися; він вправлявся у мистецтві робити невеличкі зауваження, які, безсумнівно, боляче ображали дівчину, але залишалися такими невиразними і витончено жорстокими, що обуритися їй не вдавалося. Урешті-решт Мілдред підвелася.

— Гадаю, мені вже час, — повідомила вона.

— Підозрюю, у вас чимало справ, — озвався Філіп.

Мілдред простягнула руку, хлопець потиснув її, попрощався і відчинив гості двері. Він знав, про що їй хочеться поговорити, і не сумнівався, що його холодна іронічна поведінка змушує її остерігатися. Нерідко через свою сором’язливість Філіп ставав просто крижаним і несвідомо лякав людей, а зрозумівши це, навчився навмисно прибирати такого вигляду.

— Ви ж не забули про свою обіцянку? — нарешті поцікавилася Мілдред, коли Кері відчинив їй двері.

— Яку це?

— Щодо грошей.

— Скільки ви хочете?

Він промовив це крижаним тоном, від якого слова здалися ще образливішими. Дівчина зашарілася. Філіп знав, що в цю мить вона ненавидить його, і здивувався самовладанню, яке не дозволило їй накинутися на нього.

— Завтра я мушу заплатити за сукню й комірне. Оце й усе. Гаррі не поїде, тож гроші на поїздку нам не потрібні.

Філіпове серце болюче загупало в грудях, і він випустив клямку. Двері захряснулися.

— Чому ні?

— Він сказав, що ми не можемо розважатися за ваші гроші.

Філіпом заволодів диявол, диявол самокатування, який давно причаївся всередині. Попри те що йому смертельно не хотілося, аби Ґріффітс їхав кудись із його коханою, він не міг нічого з собою вдіяти і почав переконувати його через неї:

— Не бачу нічого, що заважало б вам, якщо я сам цього хочу, — зауважив він.

— Я йому так і сказала.

— Я б навіть сказав, що якби йому справді цього хотілося, він не вагався б жодної миті.

— Ох, річ не в цьому. Він неабияк хоче поїхати. І поїхав би, якби мав гроші.

— Якщо він такий уразливий, я можу дати гроші вам.

— Я казала Гаррі, що він може позичити, якщо йому вже так хочеться, а потім ми все віддамо.

— Це, мабуть, щось новеньке для вас: плазувати перед чоловіком на колінах, аби він провів із вами вихідні.

— Атож, хіба ні? — сказала Мілдред і, анітрохи не соромлячись, захихотіла.

Від її сміху у Філіпа мороз пішов поза шкірою.

— І що ж ви тоді збираєтеся робити? — поцікавився він.

— Нічого. Завтра він їде додому. Мусить поїхати.

На Кері чекав порятунок. Коли Ґріффітс йому більше не заважатиме, Мілдред повернеться назад. У Лондоні вона нікого не знала, їй доведеться спілкуватися з ним, а коли вони залишаться вдвох, він попіклується про те, щоб вона швидше забула своє захоплення. Якби він змовчав, усе було б гаразд. Але ним заволоділо лиходійське бажання зламати їхній супротив; хотілося знати, наскільки підступно ця парочка може з ним поводитися; якщо він продовжить їх спокушати, вони незабаром погодяться, і від думки про їхнє безчестя Філіп сповнювався лиховісною радістю. Кожне сказане слово різало його на шматки, але ці муки дарували жахливе задоволення.

— Схоже, нагодою можна скористатися зараз або ніколи.

— Саме так я йому й сказала, — погодилася Мілдред.

У її голосі почулася пристрасна нотка, яка боляче зачепила хлопця. Він нервово гриз нігті.

— А куди ви збиралися поїхати?

— Ах, до Оксфорда. Знаєте, він там учився. Обіцяв показати мені коледж.

Філіп пригадав, як запропонував якось поїхати на день до Оксфорда, але Мілдред чітко дала зрозуміти, що сама думка про огляд пам’яток наганяє на неї нудьгу.

— Та й із погодою вам пощастило. Зараз там мусить бути просто казково.

— Я зробила все можливе, щоб переконати його.

— Чому б вам не спробувати ще раз?

— Може, мені слід сказати, що ви хочете, щоб ми поїхали?

— Я б не вдавався аж до таких крайнощів.

Дівчина змовкла на кілька хвилин, не відводячи від нього очей. Філіп змушував себе дивитися на неї з дружнім виразом обличчя. Він ненавидів її, зневажав і водночас кохав усім серцем.

— Знаєте, що я зроблю? Я піду і спробую вмовити його. Якщо Гаррі погодиться, завтра я прийду за грошима. Коли ви будете вдома?

— Після обіду повернуся сюди й чекатиму.

— Гаразд.

— Гроші за сукню й комірне я дам вам зараз.

Філіп підійшов до стола й дістав усі гроші, що мав. Сукня коштувала шість гіней, а ще ж потрібно було заплатити за комірне, їжу й утримання дитини за тиждень. Він дав Мілдред вісім фунтів і десять пенсів.

— Красно дякую, — озвалася вона.

І пішла.