Тягар пристрастей людських

87

Минуло десять днів, і Торпа Ательні, котрий тепер почувався досить добре, виписали зі шпиталю. Він дав Філіпові свою адресу, і той пообіцяв пообідати з ним о першій годині наступної неділі. Ательні повідомив, що живе в будинку, збудованому Ініґо Джонсом; він оспівував стару дубову балюстраду так само палко, як усе інше. Спустившись відчинити гостеві двері, чоловік одразу змусив його оцінити елегантну різьбу на одвірку. Це був занепалий будиночок, котрий давно вже слід було побілити, утім він зберіг гідність своєї епохи. Будівля стояла на вузенькій вуличці між Ченсері-Лейн та Гольборном; колись цей район вважали вишуканим, а тепер він майже нічим не відрізнявся від нетрів. Будинок збиралися знести, і на його місці мали з’явитися симпатичні офісні будівлі, а тим часом комірне було невеликим, тож Ательні винаймав два горішніх поверхи за ціну, яка його влаштовувала. Раніше Філіп бачив чоловіка лише у лікарняному ліжку, тож здивувався його невисокому зросту: Ательні був п’ять футів та п’ять дюймів заввишки. Убраний чоловік був химерно: у сині полотняні штани (у Франції такі носять робітники) і старезний коричневий оксамитовий піджак; він був підперезаний яскраво-червоним кушаком, а під низьким комірцем замість краватки зав’язав пишний бант, як той, що їх малює французький комік на сторінках журналу «Панч». Чоловік енергійно привітався з гостем. Він одразу почав розповідати щось про свій будинок і, крокуючи ним, любовно торкався рукою билець.

— Лише подивіться, торкніться, м’якенькі, наче шовк. Яка дивовижна грація! А вже за п’ять років його знесуть і перетворять на дрова.

Ательні наполіг на тому, щоб Філіп зайшов до однієї кімнати на другому поверсі, де чоловік без піджака, гладка жінка та трійко дітей їли недільний обід.

— Я привів цього джентльмена, щоб показати йому вашу стелю. Ви колись бачили щось таке надзвичайне? Як ся маєте, місіс Годжсон? Це містер Кері, він лікував мене, коли я лежав у шпиталі.

— Заходьте, сер, — запросив чоловік. — Ми завжди раді друзям містера Ательні. Містер Ательні показує цю стелю всім своїм друзям. Байдуже, що ми робимо — лежимо в ліжку чи миємося, він однаково приходить.

Філіп зрозумів, що сусіди вважають Ательні диваком, та попри це люблять його. А поки він просторікував про красу стелі сімнадцятого століття, слухали, роззявивши роти.

— Справжній злочин зносити таку красу, еге ж, Годжсоне? Ви впливова людина в місті, чому б вам не написати про свій протест у газети?

Чоловік без піджака коротко засміявся і сказав Філіпові:

— Містер Ательні просто жартує. Кажуть, ці будинки такі антисанітарні, що в них небезпечно жити.

— До біса санітарію, дайте мені мистецтво! — вигукнув Ательні. — У мене дев’ятеро дітей, і погана каналізація вкрита цвіллю. Ні, ні, я не збираюся ризикувати. Не потрібні мені всі ці ваші новинки! Якщо я зберуся переїжджати звідси, перш ніж на щось погоджуватися, переконаюся, що каналізація там така ж погана.

У двері постукали, й увійшла маленька світленька дівчинка.

— Татку, мама каже, щоб ти припиняв розмови і йшов вечеряти.

— Це моя третя донька, — пояснив Ательні, драматично тицяючи у неї пальцем. — Її звуть Марія дель Пілар, але вона охоче відкликається на «Джейн». Джейн, тобі треба видути ніс.

— Таточку, у мене немає хустинки.

— Ось, маєш, дитинко, — відповів чоловік, витягаючи видатне велетенське простирадло. — Як ти гадаєш, для чого Всевишній дав тобі пальці?

Вони піднялися нагору, і Філіпа відвели до кімнати, де стіни були прикрашені панелями з темного дуба. Посередині стояв вузький тиковий стіл на перехрещених ногах, які підтримувалися двома металевими поперечинами. В Іспанії такі столи називають mesa de hiraje. Схоже, вони збиралися обідати тут, адже стіл був накритий на двох, а біля нього стояли два глибоких шкіряних крісла з широкими та плоскими дубовими підлокітниками. Вони були строгими, елегантними та незручними. У кімнаті більше не було меблів, окрім bargueno, вигадливо прикрашеного позолоченим металом на еклектичній підставці з дещо грубою, але вишуканою різьбою. У шафці хизувалося кілька майолік[287], добряче побитих, але щедро розмальованих тарелів. На стінах висіли роботи старих майстрів іспанської школи у чарівних, але подертих рамах: попри похмурість сюжетів, шкоду, завдану часом і поганим доглядом, та другосортне виконання, картини дихали пристрастю. У кімнаті не було нічого цінного, але складалося приємне загальне враження. Тут було щось розкішне та водночас аскетичне. Філіп відчував у повітрі дух старої Іспанії.

Коли Ательні демонстрував гостю, як виглядає bargueno всередині, з усіма своїми прекрасними візерунками та потаємними шухлядками, до кімнати увійшла висока дівчинка з двома блискучими каштановими косами.

— Мати каже, що вечеря готова і чекає. Я принесу її, щойно ви сядете за стіл.

— Ходи потиснеш руку містерові Кері, Саллі. — Чоловік повернувся до Філіпа. — Хіба вона не височенна? Це моя найстарша донька. Скільки тобі років, Саллі?

— У червні виповниться п’ятнадцять, батьку.

— Я охрестив її Марія дель Соль, адже вона моя перша дитина, і я присвятив її величному сонцю Кастилії, але її мати називає її Саллі, а брат — Мармиза.

Дівчина сором’язливо усміхнулася (зуби в неї були рівні та білі) і зашарілася. Вона мала гарну поставу, хоча й була зависока, як на свій вік, приємні сірі очі, високе чоло і рум’яні щічки.

— Піди скажи матері, хай прийде потиснути руку містерові Кері, перш ніж він сяде.

— Мати сказала, що прийде після вечері. Вона ще не вмилася.

— Тоді ми самі до неї підемо. Наш гість не може їсти йоркширкський пудинг, поки не потисне руку, яка його приготувала.

Філіп рушив за господарем до маленької захаращеної кухні. Там було галасливо, але щойно увійшов незнайомець, усі змовкли. Посередині стояв великий стіл, а навколо нетерпляче юрмилися, чекаючи вечері, діти Ательні. Біля пічки стояла жінка і виймала одну за одною печені картоплини.

— Це містер Кері, Бетті, — відрекомендував гостя Ательні.

— Що за примха приводити його сюди? Що він про нас подумає?

Бетті була вбрана в брудний фартух, рукави бавовняної сукні були закасані вище ліктів, а у волоссі стирчали папільйотки. Місіс Ательні була кремезною жінкою, на добрих три дюйми вищою за свого чоловіка, світловолосою, з синіми очима і добрим обличчям; колись вона була красунею, але пережиті роки і народження дітей зробили її огрядною й гладкою; сині очі вицвіли, шкіра загрубла й почервоніла, волосся втратило свій колір. Жінка випросталася, витерла руку об фартух і простягнула її.

— Ласкаво просимо, сер, — повільно вимовила вона, і її акцент видався Філіпові навдивовижу знайомим. — Ательні казав, що у шпиталі ви були до нього дуже добрим.

— Тепер час познайомити вас із нашим поголів’ям, — озвався Ательні. — Це Торп, — чоловік вказав на хлопчика з круглими щічками і кучерявим волоссям, — мій старший син, нащадок усіх титулів, статків та боргів родини. Це Етельстан, Гарольд, Едвард, — перерахував господар, вказуючи пальцем на трьох менших хлопчиків, рум’яних, здорових та усміхнених, хоча всі вони знічено опустили погляди на тарілки, коли Кері, усміхаючись, подивився на них. — Тепер по порядку дівчатка: Марія дель Соль…

— Мармиза, — пояснив один із молодших хлопчиків.

— Твоє почуття гумору недорозвинене, синку. Марія де лас Мерседес, Марія дель Пілар, Марія де ла Концепціон, Марія дель Розаріо.

— Я називаю їх Саллі, Моллі, Конні, Розі та Джейн, — додала місіс Ательні. — А тепер, Ательні, йди собі до своєї кімнати, обід принесуть туди. Потім я трохи вмию дітей і дозволю їм зазирнути до вас.

— Люба, якби я обирав ім’я тобі, назвав би тебе Марія Мильна Піна. Ти завжди знущаєшся над цими бідолахами зі своїм милом.

— Йдіть уперед, містере Кері, інакше я ніколи не змушу його сісти і з’їсти вечерю.

Ательні та Кері влаштувалися у велетенських монастирських кріслах, і Саллі принесла їм дві тарілки з ростбіфом, йоркширський пудинг, печену картоплю і капусту. Ательні дістав з кишені шестипенсовик і відправив дівчинку за глечиком пива.

— Сподіваюся, ви не накривали тут стіл через мене, — озвався Філіп. — Я б залюбки пообідав разом із дітьми.

— О, ні, я завжди їм на самоті. Мені подобається ця старовинна звичка. Не думаю, що жінкам слід сидіти за столом із чоловіками. Це заважає розмові, до того ж, переконаний, це шкодить їм самим. Потім у них у голові з’являються ідеї, а ідеї ніколи не дають жінкам спокою.

І гість, і хазяїн їли з неабияким апетитом.

— Ви колись куштували такий йоркширський пудинг? Ніхто не вміє готувати його так, як моя дружина. Ось у чому перевага шлюбу з простолюдинкою. Ви ж помітили, що вона не леді.

Це було незручне запитання, і Філіп не знав, як на нього відповісти.

— Я про це не замислювався, — пробелькотів він.

Ательні розреготався. Сміх у нього був дивовижно радісний.

— Ні, ніяка вона не леді навіть близько. Її батько був фермером, а вона ніколи не переймалася тим, що не знає літературної мови. Ми мали дванадцятеро дітей, дев’ятеро з них вижили. Я казав цій жінці, що час зупинитися, але вона вперта, та й уже звикла до цього. Думаю, вона не зупиниться, поки не народить двадцять душ.

У ту мить повернулася Саллі з глечиком пива, налила склянку Філіпові, а потім обійшла стіл, щоб налити трохи батькові. Ательні обійняв її за талію.

— Ви колись бачили таку гарненьку міцну дівчинку? Їй лише п’ятнадцять, а виглядає на двадцять. Подивіться на її щічки. За ціле життя жодного дня не хворіла. Той, хто з нею побереться, буде справжнім щасливчиком, чи не так, Саллі?

Саллі вже звикла до батькових виявів почуттів і слухала його з легкою повільною посмішкою, не надто соромлячись, але її стриманість була дуже привабливою.

— Батьку, зараз обід вистигне, — сказала вона, випручавшись із його обіймів. — Покличете, коли захочете пудинг, гаразд?

Саллі залишила чоловіків наодинці, й Ательні, піднісши до рота олов’яний кухоль, зробив великий ковток.

— Присягаюся, на світі немає нічого кращого за англійське пиво, — сказав він. — Подякуймо Богові за прості насолоди — ростбіф, рисовий пудинг, гарний апетит і пиво. Колись я був одружений з леді. Господи! Ніколи не одружуйтеся з леді, мій хлопчику.

Філіп засміявся. Ця сцена його розважала: маленький чоловічок у химерному одязі, кімната з панелями на стінах та іспанськими меблями, англійська їжа — в усьому цьому була якась вишукана невідповідність.

— Ви смієтеся, мій хлопчику, і не можете уявити собі шлюб із гіршою за вас дівчиною. Ви хочете, щоб дружина була вам інтелектуальною рівнею. Ваша голова напхом напхана ідеями про дружбу в подружжі. Брехня і дурниці, мій хлопчику! Чоловік не хоче говорити з дружиною про політику, гадаєте, мене обходять погляди Бетті на диференційні рівняння? Чоловік хоче дружину, котра готуватиме йому вечерю і виховуватиме дітей. Я був одружений із різними жінками і знаю це з власного досвіду. Давайте попросимо пудинг.

Він ляснув у долоні, й незабаром до кімнати увійшла Саллі. Коли дівчинка забирала тарілки, Філіп спробував підвестися, щоб допомогти їй, але Ательні зупинив його.

— Залиште цю справу їй, мій хлопчику. Вона не хоче, щоб їй заважали, чи не так, Саллі? І вона не вважатиме нечемністю, якщо ви сидітимете, поки вона стоїть і чекає. Їй начхати на все це лицарство, еге ж, Саллі?

— Так, батьку, — скромно озвалася дівчина.

— Ти розумієш, про що я кажу, Саллі?

— Ні, батьку, але я знаю, що мамі не подобається, коли ти лаєшся.

Ательні божевільно розреготався. Саллі принесла тарілки з рисовим пудингом, соковитим, жирним і запашним. Ательні з апетитом накинувся на нього.

— Один із законів цього будинку каже, що недільний обід у нас незмінний. Це наш ритуал. Ростбіф і рисовий пудинг п’ятдесят неділь на рік. У Великодню неділю ягнятина з зеленим горошком, а на Михайлів день смажена гуска з яблучним соусом. Так ми бережемо народні традиції. Коли Саллі вийде заміж, вона забуде безліч премудростей, яких я її навчив, але ніколи не забуде, що слід щонеділі їсти ростбіф і рисовий пудинг, аби бути щасливим і в гарному гуморі.

— Покличете, коли захочете сиру, — байдуже кинула Саллі.

— Знаєте легенду про зимородка? — поцікавився Ательні; Філіп уже звик, що чоловік увесь час перестрибує з однієї теми до іншої. — Коли самець летить над морем і стомлюється, самичка підхоплює його знизу і несе на своїх міцних крилах. Саме цього чекає чоловік від дружини — щоб вона була самичкою зимородка. Із першою дружиною я прожив три роки. Вона була справжньою леді, мала п’ятнадцять сотень фунтів на рік, і ми частенько влаштовували вечірки в нашому маленькому будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні. Вона була чарівною жінкою; усі так казали — адвокати та їхні дружини, що приходили до нас на вечерю, вчені, біржові брокери і багатообіцяючі молоді політики; ох, яка це була чарівна жінка! Вона хотіла, щоб я ходив до церкви у фраку й шовковому капелюсі, водила мене на концерти класичної музики і полюбляла пообідні суботні проповіді. Щоранку вона снідала о пів на дев’яту, а якщо я запізнювався, мені сніданок подавали холодним. Вона читала правильні книжки, захоплювалася правильними картинами і обожнювали правильну музику. Господи, як мені було нудно з цією жінкою! Вона досі така ж чарівна, живе в будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні, де на стінах листи Морріса[288] і Вістлерові[289] гравюри, та влаштовує ті самі прекрасні вечірки, на яких подають телятину з соусом і морозиво з кафе «Гюнтер»[290], що й двадцять років тому.

Філіп не запитав, як розпався цей невдалий шлюб, але Ательні сам розповів:

— Ми з Бетті неодружені, розумієте; моя дружина ніколи не розлучилася б зі мною. Усі мої діти незаконні, кожен із них, та хіба їм від цього гірше? Бетті була служницею у будиночку з червоної цегли в Кенсінґтоні. Чотири чи п’ять років тому я не мав ані шеляга і семеро дітей, тож пішов до своєї дружини і попросив допомоги. Вона сказала, що платитиме мені, якщо я покину Бетті та поїду за кордон. Можете уявити, щоб я покинув Бетті! Натомість нам довелося трохи поголодати. Моя дружина каже, що я завжди любив нетрі. Так, я деградував; опустився перед усім світом, заробляю три фунти на рік, працюючи рекламним агентом текстильної фабрики, але щодня дякую Богові, що не живу в будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні.

Саллі принесла чеддер, і Ательні продовжив свої багатослівні просторікування.

— Найбільша на світі помилка думати, що без грошей неможливо виростити дітей. Гроші потрібні, щоб виховати їх джентльменами та леді, але я не хочу, щоб мої діти були леді та джентльменами. Мине ще рік, і Саллі сама зароблятиме собі на життя. Піде вчитися до кравчині, правда ж, Саллі? А хлопці служитимуть своїй країні. Я хочу, щоб вони всі пішли на флот; там життя веселе і здорове, смачна їжа, гарна платня і пенсія до кінця життя.

Філіп запалив люльку. Ательні палив самокрутки з гаванського тютюну. Саллі вийшла з кімнати. Юнак був стриманим і соромився того, що йому так відкривають душу. Ательні зі своїм громоподібним голосом у миршавому тілі, зі своєю пихою, зовнішністю іноземця і рвучкими жестами був дивовижним створінням. Він неабияк нагадував Філіпові Кроншоу. Мав таку ж незалежну думку, таку ж схильність до богемного життя, але значно жвавіший темперамент і не такий витончений розум, тому не цікавився абстрактними матеріями, які робили розмови із Кроншоу такими захопливими. Ательні страшенно пишався родиною, з якої походив; він показав Філіпові світлини маєтку єлизаветинської епохи і сказав йому:

— Родина Ательні жила тут сімсот років, мій хлопчику. Ах, якби ви лише бачили каміни і стелі!

У стінній панелі була шафка, з якої Торп дістав аркуш зі своїм генеалогічним деревом, і продемонстрував його Філіпові з дитячим задоволенням. Родина була і справді поважна.

— Бачите, як змінювалися наші родинні імена — Торп, Етельстан, Гарольд, Едвард; я дав своїм синам родинні імена. А дівчаткам, як бачите, я теж дав іспанські імена.

У Філіпа з’явилося дивне відчуття, що вся ця історія, можливо, була хитромудрою вигадкою, розказаною без жодної ницої причини, а просто через бажання справити враження, здивувати, зачудувати. Ательні казав, що навчався у Вінчестері, однак хлопцеві, що тонко відчував різницю у поведінці, не вірилося, що його новий знайомий закінчив одну з найкращих приватних шкіл. Коли чоловік наголошував, які видатні шлюби укладали його предки, Філіп замислився, чи Ательні часом не син якогось крамаря з Вінчестера, аукціонера чи торговця вугіллям. Можливо, схоже прізвище було його єдиним зв’язком зі стародавнім родом, чиє генеалогічне дерево демонстрував чоловік.