Тягар пристрастей людських

41

Філіп прогулявся бульваром Монпарнас. Це був зовсім не той Париж, який він бачив навесні, коли приїжджав робити облік у готелі «Сент-Джордж», — про цей період свого життя він згадував здригаючись, — а якесь провінційне, як йому здавалося, місто. Було в ньому щось легковажне, а сонячний простір наповнював свідомість мріями. Стрункість дерев, сліпуча білизнá будинків, широкі погляди, і Філіп уже почувався тут, як удома. Він тинявся вуличками і розглядав людей: навіть у найпересічніших — робітниках у широких штанах, підперезаних червоними поясами, та невисоких солдатах у вкритих пилюкою, але вишуканих мундирах — Філіп бачив прояви елегантності. Незабаром він дійшов до авеню дель Обсерватор, і від побаченого величного, та все ж витонченого краєвиду у хлопця вирвалося задоволене зітхання. Він зайшов до Люксембурзьких садів: діти гралися, няньки з довгими стрічками повільно прогулювалися парочками, заклопотані чоловіки поспішали кудись, затиснувши під пахвою портфелі, молодь була якось дивно вбрана. Пейзаж був офіційним і витонченим, природа упорядкованою та приведеною до ладу, але з такою вишуканістю, що невпорядкована та не приведена до ладу природа здавалася варварством. Філіп був зачарований. Його збуджувала думка, що він стоїть на місці, про яке так багато читав; тут для нього була свята земля, і юнак відчув таке ж благоговіння і задоволення, як старий викладач, що вперше побачив усміхнену долину Спарти.

Прогулюючись, він наштовхнувся на міс Прайс, яка самотньо сиділа на лавиці. Спочатку він завагався — не хотілося нікого бачити, до того ж її непривабливість так не пасувала до щастя, яке панувало навколо; але Філіп здогадався, що дівчина дуже болюче сприймає обрáзи, і, оскільки вона його помітила, вирішив ввічливо підійти й поговорити з нею.

— Що ви тут робите? — поцікавилася міс Прайс, коли він наблизився.

— Насолоджуюся. А ви хіба ні?

— Ох, я приходжу сюди щодня з четвертої до п’ятої. Не думаю, що працювати цілий день без відпочинку корисно.

— Можна мені перепочити тут хвилинку? — запитав Філіп.

— Якщо бажаєте.

— Звучить не надто люб’язно, — засміявся Кері.

— А я не з тих, хто розсипається в компліментах.

Філіп злегка збентежився і мовчки запалив цигарку.

— Клаттон казав щось про мої роботи? — раптом запитала дівчина.

— Ні, здається, нічого не казав, — озвався Кері.

— Знаєте, він поганий художник. Вважає себе генієм, але це не так. По-перше, він занадто ледачий. А геній завжди готовий терпіти біль. Єдине, що необхідно, — невтомно працювати. Якщо хтось вирішив чогось досягнути, йому ніщо не завадить.

Дівчина говорила з пристрасною наполегливістю, котра не залишала слухача байдужим. Міс Прайс була вбрана у матроський капелюшок із чорної соломки, не надто чисту білу блузку і коричневу спідницю. Руки без рукавичок слід було добряче помити. Дівчина була аж надто непривабливою, і Філіп пошкодував, що завів із нею розмову. Він навіть не міг зрозуміти, чого вона хоче — аби він залишився чи пішов геть.

— Я допоможу вам усім, чим зможу, — сказала дівчина раптом без жодного зв’язку з попередніми словами. — Я знаю, як вам важко.

— Щиро дякую, — відповів Філіп, а за мить додав: — Хочете піти зі мною кудись і випити чаю?

Дівчина кинула на нього швидкий погляд і зашарілася. Коли вона червоніла, її бліда шкіра вкривалася дивними плямами, наче зіпсована полуниця з вершками.

— Ні, дякую. Чому б мені мало хотітися чаю? Я щойно пообідала.

— Я просто хотів збавити час, — пояснив Філіп.

— Якщо час для вас так повільно тягнеться, не слід перейматися мною, гаразд? Я не проти побути на самоті.

У цей момент повз них пройшло двійко чоловіків у коричневих широченних штанах і беретах із вельветину[131]. Вони були молоді, але обидва мали бороди.

— Гадаю, це студенти-художники, — зауважив Філіп. — Вони наче зійшли зі сторінок «Vie de Boheme».

— Це американці, — кинула міс Прайс презирливо. — Французи вже тридцять років не носять такого, але американці з Далекого Заходу куплять таке вбрання і біжать до фотографа вже наступного дня після приїзду. Ось і все, що поєднує їх із мистецтвом. Утім, їм байдуже, бо у них є гроші.

Філіпу сподобалася смілива мальовничість убрання американців; йому здавалося, що це свідчить про романтичний настрій. Міс Прайс поцікавилася, котра година.

— Мені час повертатися в студію, — сказала вона. — А ви прийдете на заняття з малювання ескізів?

Філіп нічого не знав про ці заняття, і вона пояснила йому, що кожного вечора з п’ятої до шостої в студії сидить натурник, і кожен охочий може прийти й малювати його, заплативши п’ятдесят сантимів. Натурник щодня інший, і це дуже корисна практика.

— Гадаю, ви ще не достатньо вправний для таких занять. Доведеться ще трошки почекати.

— Мені ніщо не заважає спробувати. Однаково інших справ у мене немає.

Вони підвелися і попрямували до студії. Із поведінки міс Прайс неможливо було зрозуміти, чи бажає вона йти разом із Філіпом, чи хоче залишитися сама. Він залишився лише тому, що знітився і не знав, як попрощатися з нею; але дівчина не розмовляла з ним, а на запитання відповідала надзвичайно нелюб’язно.

Біля дверей студії стояв чоловік із величезним тарелем, куди кожний клав свої півфранка. Усередині було значно більше людей, ніж уранці, але англійців та американців стало менше; та й жінок тепер було не так багато. Філіпу здалося, що тут зібралася публіка, яка більше відповідала його уявленню про студентів-художників. Було дуже спекотно, і незабаром у повітрі почало тхнути. Сьогодні позував стариган із пишною сивою бородою, і Філіп намагався втілити на практиці ті кілька дрібниць, яких навчився вранці; але робота не клеїлася, і хлопець зрозумів, що малює значно гірше, ніж йому здавалося. Він заздрісно дивився на малюнки своїх сусідів і думав, що ніколи не зможе так вправно володіти вуглиною. Година минула швидко. Не бажаючи нав’язуватися міс Прайс, Філіп сів подалі, але після заняття, коли він ішов повз неї до виходу, дівчина коротко поцікавилася, як справи.

— Не дуже, — посміхнувся Кері.

— Якби ви принизилися до того, щоб прийти й сісти біля мене, я б дала вам кілька порад. Здається, ви занадто гнете кирпу.

— Ні, не гну. Я боявся, що здамся вам набридливим.

— Якщо здаватиметеся, я вам на це чітко вкажу.

Філіп збагнув, що попри свою чудну поведінку, дівчина готова йому допомогти.

— Гаразд, завтра я вас переслідуватиму.

— Я не заперечую, — відповіла дівчина.

Філіп вийшов на вулицю й замислився, де можна повечеряти. Йому хотілося скуштувати щось характерне для Франції. Absinthe! Звісно ж, те, що треба. Філіп повільно пішов у бік залізничної станції, сів за столик на вулиці, замовив абсент і задоволено випив його, хоча від напою нудило. На смак абсент видався хлопцеві огидним, але ефект від нього був чарівний: Філіп кожною клітиною тіла відчував себе студентом-художником, а оскільки пив на голодний шлунок, зовсім скоро настрій у нього зробився піднесений. Кері розглядав натовп і відчував, що всі люди брати. Він був щасливий. Коли він дістався до «Ґрав’є», столик, за яким сидів Клаттон, був зайнятий, але, помітивши, що Філіп кульгає повз них, новий знайомий покликав його. Усі сіли тісніше і звільнили для Кері місце. Вечеря була невибагливою: порція супу, тарілка з м’ясом, фрукти, сир і півпляшки вина; але Філіп не зважав на їжу. Він пильнував за людьми за столиком. Серед них знову сидів Фланаґан: це був невисокий кирпатий американець із веселим обличчям і завжди розтягнутим в усмішку ротом. Він був убраний у норфолкську куртку з яскравим візерунком, блакитний шарф навколо шиї і твідовий кашкет химерної форми. У Латинському кварталі саме царював імпресіонізм, але стару школу він переміг зовсім нещодавно, і тут досі Каролюса-Дюрана[132], Бугеро[133] та інших протиставили Мане, Моне і Деґа. Захоплення ними досі було свідченням вишуканого смаку. Вістлер мав неабиякий вплив на англійців та своїх земляків, а вибагливі поціновувачі колекціонували японські гравюри. До старих майстрів висувалися нові вимоги. Захоплення, яким століттями був осяяний Рафаель, серед молодих розумак тепер було лише приводом для кепкувань. Вони радо віддали б усі його роботи за написаний Веласкесом портрет Філіпа IV, що висів у національній галереї. Кері помітив, що дискусія з приводу мистецтва пожвавилася. Лоусон, якого він зустрічав за обідом, сидів тепер навпроти. Це був худий юнак із вкритим ластовинням обличчям і рудим волоссям. Очі у нього були неймовірно зелені. Коли Філіп сів за стіл, хлопець поглянув ними на нього і раптом зауважив:

— Рафаель був непоганим художником, коли малював картини за інших. Він чудово малював замість Перуджино[134] чи Пінтуріккіо[135], але у своїй власній творчості, — хлопець зневажливо знизав плечима, — він усього-на-всього Рафаель.

Лоусон висловлював свою думку так агресивно, що Філіп аж відсахнувся, але відповідати йому не довелося — у розмову нетерпляче втрутився Фланаґан.

— Ох, до дідька мистецтво! — вигукнув він. — Давайте краще добряче наберемося.

— Ви добряче набралися вчора ввечері, Фланаґане, — нагадав йому Лоусон.

— У порівнянні з тим, як я збираюся нализатися сьогодні, вчора я був тверезим, як немовля, — відповів той. — Безглуздо приїхати в Париж і думати виключно про мистецтво. — Він розмовляв із грубим західним акцентом. — Божечко, як добре жити. — Фланаґан зіщулився, а потім гупнув кулаком по столу. — До дідька мистецтво, я сказав.

— Ви не просто це сказали, а й повторюєте з набридливою наполегливістю, — суворо увірвав його Клаттон.

За столом сидів іще один американець. Він був убраний, як ті красені, яких Філіп бачив по обіді в Люксембурзьких садах. Обличчя хлопець мав привабливе, тонке й аскетичне, з темними очима, а свої химерні шати носив із нахабним виглядом пірата. Грива чорного волосся весь час падала йому на очі, тож американець постійно закидав голову назад театральним жестом, аби прибрати з чола довге пасмо. Він завів розмову про «Олімпію»[136] Мане, яку саме виставляли в Люксембурзькому музеї.

— Я простояв сьогодні перед нею цілу годину і кажу вам: не така вона й гарна.

Лоусон відклав виделку та ніж. У його зелених очах спалахнуло полум’я; він задихався від люті, але видно було, що хлопець намагається не втрачати спокою.

— Цікаво вислухати думку неосвіченого дикуна, — кинув він. — Чи не розкажете нам, чому ця картина не така вже й гарна?

Перш ніж американцеві вдалося відповісти, в розмову гарячкувато втрутився ще хтось:

— Ви хочете сказати, що можете дивитися на всю цю плоть і називати її негарною?

— Я цього не казав. Праве персо, як на мене, чудово намальоване.

— До дідька праве персо! — заволав Лоусон. — Уся картина — живописне диво.

Він почав детально описувати красу картини, але за цим столиком у «Ґрав’є» кожен розпинався лише для власного повчання. Ніхто не слухав Лоусона, і його одразу розлючено увірвав американець:

— Ви ж не хочете сказати, що голова написана добре?

Лоусон зблід від гніву і почав захищати голову; але Клаттон, який раніше сидів мовчки, демонструючи добродушну зневагу, не дав йому договорити.

— Віддайте йому голову. Нам голова ні до чого. На цій картині вона не має жодного значення.

— Гаразд, віддаю вам голову! — крикнув Лоусон. — Вдавіться нею, дідько вас забирай.

— А як щодо чорної лінії? — вигукнув американець, переможно відкидаючи пасмо волосся, яке мало не впало йому в суп. — У природі предмети не обведені чорним.

— О Господи, покарай небесним вогнем цього богохульника, — зітхнув Лоусон. — До чого тут природа? Ніхто з нас не знає, що належить природі, а що ні! Люди століттями зображували коня, який перестрибує паркан, із витягнутими ногами, і Бог свідок, сер, він їх таки витягав. Ми завжди бачили тінь чорною, поки Моне не відкрив, що вона кольорова, і Бог свідок, сер, вона була чорною. Якщо ми вирішимо обводити предмети чорними лініями, чорні лінії неодмінно з’являться; якщо ми малюватимемо червону траву і синіх корів, бачитимемо їх червоними та синіми, Бог свідок, вони такими й будуть.

— До дідька мистецтво, — пробурмотів Фланаґан. — Я хочу добряче набратися.

Лоусон не зважав на те, що його увірвали.

— А тепер послухайте: коли «Олімпію» виставляли у Салоні, Золя[137] (попри знущання міщан, свист pompiers[138], академіків та громадськість), так ось, Золя сказав: «Я нетерпляче чекаю того дня, коли картина Мане висітиме в Луврі навпроти “Одаліски” Енгра[139], і від цього сусідства виграватиме не “Одаліска”». Вона висітиме там. Я щодня бачу, як наближається цей день. Мине десять років, — і «Олімпія» висітиме в Луврі[140].

— Ніколи! — крикнув американець, цього разу розпачливо намагаючись відкинути все волосся з очей обома руками. — Через десять років про цю картину ніхто не згадає. Мода на неї тимчасова. Жодна картина не житиме довго, якщо позбавлена того, до чого вашій «Олімпії» як пішки до неба.

— І що ж це таке?

— Видатне мистецтво не може існувати без морального єства.

— О Господи! — розлючено загорлав Лоусон. — Я знав, що річ у цьому. Йому не вистачає моралі! — Хлопець стиснув руки і благально простягнув їх до неба. — О Христофоре Колумбе, Христофоре Колумбе, що ти накоїв, коли відкрив Америку!

— Раскін пише…

Та перш ніж йому вдалося додати хоча б слово, Клаттон владно постукав руків’ям ножа по столу.

— Джентльмени, — закликав він суворо, і його велетенський ніс аж зморщився від напруження, — тут прозвучало ім’я, яке я вже не сподівався почути у пристойному товаристві. Свобода слова — це чудово, але слід дотримуватися якихось загальноприйнятих норм. Можете говорити про Буґеро, якщо вам так хочеться: у цьому імені є щось радісно гидке, від чого хочеться розреготатися; тож не будемо сквернити наші непорочні вуста іменами Дж. Раскіна, Дж. Ф. Ваттса чи І. Б. Джонса.

— А хто такий цей Раскін? — поцікавився Фланаґан.

— Видатний вікторіанець. Експерт з англійського стилю.

— Стиль Раскіна — ганчірки з багряними латками, — додав Лоусон. — Дідько забирай цих видатних вікторіанців. Коли я розгортаю газету і бачу, що видатний вікторіанець віддав Богові душу, я дякую Господові, що їх залишилося на одного менше. Єдиний їхній талант — довголіття, а жоден художник не повинен жити після сорока: у цьому віці він уже написав свої найкращі твори, а потім починає повторюватися. Хіба вам не здається, що Кітсу, Шеллі, Боннінґтону і Байрону неабияк пощастило померти молодими? Яким генієм нам здавався би Свінбарн, якби він загинув того дня, коли вийшов перший том «Поем та балад»!

Ця думка всім сподобалася, адже нікому за столом не було більше двадцяти чотирьох, і всі взялися завзято її обговорювати. Нарешті зійшлися на чомусь одному. Кожен був вигадливішим за інших. Хтось запропонував розвести вогнище з робіт сорока академіків і кидати до нього видатних вікторіанців у день їхнього сорокаліття. Пропозицію зустріли із захватом. Карлайл[141] та Раскін, Теннісон[142], Браунінґ, Дж. Ф. Ваттс. І. Б. Джонс, Діккенс[143], Теккерей[144] — усі опинилися в багатті; потім до них приєдналися містер Ґладстон, Джон Брайт[145] і Кобден[146]. Трохи посперечалися щодо Джорджа Мередіта, але з Метью Арнольдом і Емерсоном попрощалися із задоволенням. Нарешті настала черга Волтера Патера.

— Тільки не Волтер Патер, — пробурмотів Філіп.

Лоусон кілька секунд витріщався на нього своїми зеленими очима, а потім кивнув.

— Маєте рацію, Волтер Патер — єдине виправдання «Мони Лізи». Ви знайомі з Кроншоу? Він особисто знав Патера.

— Хто такий Кроншоу? — не зрозумів Кері.

— Кроншоу — поет. Він мешкає тут. Ходімо до Ліли.

До кафе «La Closerie des Lilas»[147] вони частенько зазирали після вечері, а між дев’ятою вечора та другою ночі тут завжди можна було знайти Кроншоу. Однак Фланаґан вже стомився від інтелектуальних бесід і, почувши Лоусонову пропозицію, повернувся до Філіпа.

— Та ну їх, ходімо до дівчат, — сказав він. — Підемо до «Gaîté-Montparnasse»[148] і там добряче наберемося.

— Я краще піду подивитися на Кроншоу і залишуся тверезим, — засміявся у відповідь Філіп.