Тягар пристрастей людських

49

Історія, яка поступово відкрилася Філіпу, була жахлива. Студентки «Амітрано» ображалися, що Фанні Прайс ніколи не ходила на їхні веселі посиденьки у ресторані, але причина виявилася найпростішою: дівчині заважала страшна бідність. Кері пригадав, як вони вперше пообідали разом, коли він тільки-но приїхав до Парижа, та її звірячий апетит, який здався таким огидним: тепер він розумів, що вона так накинулася на їжу, бо помирала з голоду. Concierge розповів, чим харчувалася Фанні. Щодня їй залишали пляшку молока, до якого вона купувала окраєць хліба: половину молока та хліба дівчина з’їдала ополудні, приходячи зі школи, а другу залишала собі на вечерю. І так щодня. Філіп із болем думав, що їй довелося пережити. Вона ніколи нікому не казала, що вбогіша за решту студентів, але, вочевидь, витратила всі гроші й більше не могла відвідувати студію. У її невеличкій кімнатці майже не було меблів і, крім потертої коричневої сукні, яку вона завжди носила, не виявилося жодного одягу. Філіп шукав серед її речей адресу якихось друзів, яким можна було написати, але знайшов лише клаптик паперу, на якому безліч разів було написано його ім’я. Цей папірець вразив хлопця. Виявляється, вона справді кохала його. Філіп подумав про виснажене тіло в коричневій сукні, що звисало з цвяха у стелі, і здригнувся. Якщо він був їй небайдужий, чому Фанні не дозволила йому допомогти? Він залюбки зробив би все, що міг. Хлопець страждав від докорів сумління, адже відмовлявся помічати, що дівчина якось особливо ставиться до нього, а тепер слова в її листі звучали жахливо зворушливо: «Думка про те, що хтось, крім вас, торкатиметься мене, нестерпна».

Кінець кінцем Філіп знайшов листа, підписаного «Твій люблячий брат Альберт». Він надійшов кілька тижнів тому з якогось місця поблизу Сарбітона, і в ньому брат відмовлявся позичити Фанні п’ять фунтів. У нього дружина та сім’я, про яку необхідно піклуватися, він не має права легковажно позичати гроші та радить сестрі повернутися до Лондона і спробувати якось влаштуватися. Філіп надіслав Альбертові Прайсу телеграму й незабаром отримав відповідь:

Філіп надіслав стисле підтвердження, і наступного дня у його студії з’явився незнайомець.

— Мене звуть Прайс, — повідомив він, коли Філіп відчинив двері.

Це був пересічний чоловік у чорному капелюсі-котелку з чорною стрічкою; виглядав він так само незграбно, як Фанні; мав вуса, що стирчали наче стерня, і розмовляв на кокні. Філіп запросив його всередину і, поки хлопець розповідав подробиці трагедії та звітував про зроблене, чоловік нишком розглядав студію.

— Я ж не мушу її бачити, правда? — запитав Альберт Прайс. — Нерви в мене не надто міцні, і я засмучуюся через кожну дрібницю.

Чоловік розговорився. Він мав крамничку з гумовими виробами, дружину та трьох дітей. Фанні працювала гувернанткою, і він ніяк не міг збагнути, чому їй раптом заманулося їхати в Париж.

— Ми з місіс Прайс казали їй, що Париж — невдале місце для дівчини. І мистецтвом грошей не заробиш, так було завжди.

Було ясно як божий день, що вони з сестрою не надто приятелювали, і містер Прайс вважав її самогубство останньою неприємністю, яку вона йому влаштувала. Йому не подобалася думка, що вкоротити собі віку дівчину змусила бідність — це могло зганьбити родину. Він схилявся до версії, що в сестри була якась поважніша причина.

— Може, вона злигалася з яким-с чоловіком, чи нє? Ви ж знаєте, про що я, Париж і всяке таке. Може, вона зробила це, щоб не зганьбитися?

Філіп відчув, як червоніє, і подумки вилаяв свою слабкість. Гострі очиці містера Прайса, схоже, підозрювали, що він щось недоговорює.

— Я переконаний, що ваша сестра була абсолютною праведницею, — уїдливо озвався він. — Вона наклала на себе руки через голод.

— Ну, не файно так робить зі своєю сім’єю, містер Кері. Могла просто написать мені. Я б не дав своїй сестрі голодувать.

Філіп дізнався його адресу, прочитавши листа, в якому він відмовлявся позичити Фанні грошей, але тільки здвигнув плечима: не було сенсу звинувачувати Прайса. Він ненавидів цього невисокого чоловічка і мріяв швидше попрощатися з ним. Альберт Прайс теж хотів вирішити всі справи якомога скоріше і повернутися до Лондона. Вони пішли до крихітної кімнатки, де жила бідолашна Фанні. Її брат оглянув картини та меблі.

— Не прикидатимуси, наче петраю в мистецтві, — сказав він. — Надіюся, за картини заплатять пару копійок, чи нє?

— Ні, — відрубав Філіп.

— Меблі не коштують і десяти шилінгів.

Альберт Прайс не розмовляв французькою, і владнати всі справи довелося Філіпу. Йому здавалося, що ніколи не вдасться поховати це бідолашне тіло під землею: документи слід було зібрати в одному місці, а підписати в іншому; необхідно було обійти цілу низку чиновників. Три дні Філіп займався похороном із ранку аж до ночі. Урешті-решт вони з Альбертом Прайсом провели катафалк на цвинтар Монпарнасу.

— Я хочу, шоб усьо було по-людськи, — запевняв Альберт Прайс, — але викидати гроші псу під хвіст не буду.

Холодний сірий ранок зробив коротеньку церемонію просто жахливою. На похорон прийшло з півдюжини людей, які навчалися разом із Фанні в студії: місіс Оттер, через те, що вона була massière і це був її обов’язок, Рут Челіс через своє добре серце, Лоусон, Клаттон та Фланаґан. За життя вона нікому не подобалася. Філіп роззирнувся, оглянув цвинтар, де притискалися один до одного пам’ятники (якісь із них — дешеві й невигадливі, інші — кричущий потворний несмак) і здригнувся. Тут панувала жахлива вбогість. Коли вони вийшли з кладовища, Альберт Прайс запросив Філіпа пообідати з ним. Чоловік уже добряче остогид Кері, до того ж Філіп втомився: його мучило безсоння, перед очима постійно з’являлася Фанні Прайс, що звисала зі цвяха у стелі в розірваній коричневій сукні; але вигадати відмовку йому не вдалося.

— Поведіть мене кудись, де нас нагодують від пуза. Усе це погано впливає на мої нерви.

— Найкраще місце в цьому районі, мабуть, «Лавеню», — озвався Філіп.

Альберт Прайс, зітхнувши з полегшенням, вмостився на оксамитовому сидінні. Він замовив чималий обід і пляшку вина.

— Ну, я радий, шо всьо скінчилоси, — озвався він.

Він засипав Філіпа хитрими запитаннями, і хлопець зрозумів, що чоловіка неабияк цікавить, як живуть у Парижі художники. Їхнє життя здавалося йому гідним жалю, однак Альберт страшенно хотів дізнатися подробиці оргій, які малювала йому уява. Лукаво підморгуючи і весь час хихочучи, він наполягав, що все добре розуміє і нехай Філіп нічого не приховує. Він багато чого побачив за своє життя і багато чого знає. Містер Прайс поцікавився, чи бував хлопець у тих місцях на Монмартрі, про які шириться слава від «Темпль-бару» аж до Королівської біржі. Йому хотілося б зазирнути до «Мулен Руж». Обід був те, що треба, а вино неперевершене. Їжа потихеньку перетравлювалася і налаштовувала Альберта на нові пригоди.

— Візьмемо троха бренді, — запропонував він, коли принесли каву, — і чорт із тими грішми.

Чоловік потер руки.

— Знаєте, я вже подумую, може, переночувати тут і повернутиси додому завтра. Шо скажете, гульнемо разом?

— Хай вам грець, ви думаєте, що сьогодні ввечері я водитиму вас Монмартром? — перепитав Філіп.

— Ну, може, це не зовсім пристойно.

Він так серйозно це сказав, що Філіп посміхнувся.

— До того ж такі прогулянки можуть погано вплинути на ваші нерви, — похмуро кинув хлопець.

Альберт Прайс дійшов висновку, що краще повернутися до Лондона потягом, що виходить о четвертій, і незабаром попрощався з Філіпом.

— Ну шо, бувайте, друзяко, — сказав він. — Знаєте шо? Я попробую ше разочок повернутиси до Парижа і знайду вас. От тоді ми загуляємо по-справжньому.

Того дня Філіп був занадто знервований, щоби працювати, тому заскочив до автобуса й поїхав на другий бік річки подивитися, чи не виставили у Дюран-Руеля нові картини. Потім він пройшовся бульваром. Було холодно й вітряно. Люди поспішали, щільніше загортаючись у пальта, притискалися одне до одного, намагаючись зігрітися, а обличчя у них були змерзлі й стурбовані. Під землею на цвинтарі Монпарнас серед білих могильних каменів, напевно, панував крижаний холод. Філіп відчув себе самотнім у цьому світі і страшенно захотів додому. Йому потрібна була компанія. Кроншоу о такій годині працював, а Клаттон ніколи не запрошував гостей; Лоусон малював черговий портрет Рут Челіс і гості йому були ні до чого. Кері вирішив навідатися до Фланаґана. Виявилося, що той саме малював, але зрадів можливості перепочити й потеревенити. У нього в студії було затишно й тепло, адже американець був багатшим за своїх товаришів. Він узявся робити чай, а Філіп розглядав два портрети, які хлопець збирався надіслати до Салону.

— Страшенно нахабно з мого боку надсилати туди щось, — зізнався Фланаґан, — але мені байдуже, візьму й відправлю. Ви вважаєте їх непотребом?

— Не такий непотріб, як я гадав, — озвався Філіп.

Правду кажучи, портрети були написані неочікувано майстерно. Автор вправно поборов усі труднощі, а мазки були покладені з несподіваною та навіть привабливою сміливістю. Фланаґан, не знаючи нічого про прийоми й техніку, писав так легко, наче людина, що ціле життя займалася мистецтвом.

— Якби картини заборонялося роздивлятися довше тридцяти секунд, ви стали б видатним художником, — пожартував Філіп.

Серед молоді не заведено було розбещувати одне одного надмірними лестощами.

— У нас в Америці ніхто не має часу дивитися на картину довше, ніж тридцять секунд, — засміявся хлопець.

Попри те що Фланаґан був найлегковажнішою людиною на землі, його серце залишалося несподівано чуйним, і це надзвичайно тішило. Варто було комусь захворіти, він перетворювався на сестру милосердя. Його веселий настрій допомагав краще за будь-які ліки. Як багато його співвітчизників, американець був позбавлений англійського страху перед сентиментальністю, що змушує приховувати емоції, і, не вважаючи демонстрацію почуттів смішною, дозволяв собі виявляти щире співчуття до друзів, які вскочили в халепу. Він одразу помітив, як пригнітило Філіпа те, що йому довелося пережити, і з непідробною добротою завзято взявся розважати друга. Він знав, що англійців завжди смішать американізми, і навмисно зловживав ними, без упину базікаючи щось фантастичне, піднесене та веселе. Трохи пізніше вони пішли повечеряти, а потім рушили до «Gaite Montparnasse», улюбленого розважального закладу Фланаґана. Коли вечір добігав кінця, його гумор розквітнув пишним цвітом. Хлопець чимало випив, але більше сп’янів від власної жвавості, ніж від алкоголю. Він запропонував піти до «Бал Бюльє», і Філіп, почуваючись занадто стомленим, щоб лягати спати, залюбки погодився. Вони сіли за столик на платформі збоку, це було підвищення, з якого можна було спостерігати за танцями, і випили по кухлю пива. Незабаром Фланаґан побачив друзів і з шаленим вереском перескочив через загорожу туди, де вони танцювали. Філіп розглядав людей. «Бюльє» був не надто модним закладом, однак у четвер увечері тут було людно. Прийшло чимало студентів різних факультетів, але здебільшого сюди навідувалися службовці чи розпорядники крамниць, убрані в свій повсякденний одяг, готові твідові костюми чи погано пошиті фраки. Місця для капелюхів не було, тому доводилося танцювати, не знімаючи їх із голови. Деякі жінки скидалися на служниць чи розмальованих повій, але більшість їх були продавчинями, вбраними в дешевий одяг із претензією на моду, з того берега річки. Хвойди намагалися наслідувати актрис м’юзик-холів чи танцюристок у кабаре — їхні очі були щедро підведені чорним, а щоки зухвало червоніли. Залу освітлювали великі, низько підвішені білі ліхтарі, які підкреслювали тіні на обличчях; від них усі риси здавалися різкішими, а кольори кричущими. Жалюгідне видовище. Філіп перегнувся через бильця, витріщаючись на танцюристів і вже не прислухаючись до музики. Гості танцювали завзято, повільно кружляли залою, майже не розмовляючи та зосередившись на рухах. У приміщенні було спекотно, й обличчя блищали від поту. Філіпу здалося, що всі ці люди забули про маски, які завжди носили, відкинули всі умовності й тепер виглядали такими, якими були насправді. У цю мить забуття вони дивним чином нагадували тварин: хтось лисиць, хтось вовків, а в декого були видовжені й недолугі овечі морди. Шкіра у них була сірою від нездорового способу життя та поганого харчування. Їхні риси загострилися від ницих бажань, а маленькі брехливі оченята неспокійно бігали. У їхній зовнішності не було нічого шляхетного, і відчувалося, що для кожного з присутніх життя — це низка жалюгідних турбот і ницих думок. У повітрі задушливо пахло людською плоттю. Однак танцювали тут пристрасно, наче ними зсередини керувала якась невідома сила, і Філіпу здалося, що людьми рухає виключно жага задоволень. Вони розпачливо шукали, як утекти від жахливого світу. Мрії про насолоду, які Кроншоу вважав єдиною рушійною силою людських вчинків, сліпо штовхали вперед, але гарячкуваті бажання позбавляли своїх господарів останньої краплі задоволення. Потужний вітер відносив безпомічних людей невідомо куди й невідомо чому. Здавалося, наче над ними нависає лиха доля, і всі танцюють так, мовби під ногами ось-ось розкриє пащеку темрява. Тиша була важка й тривожна. Вочевидь, життя налякало цих людей так, що відібрало у них дар мови, і крики, що рвалися з серця, застрягли у горлі. Погляди у них були змучені й похмурі, та попри звірячу хтивість, що спотворювала їх, попри посередність облич і жорстокість, попри тупість, що була найгіршою з усього, — страждання, яке застигло у поглядах, надавало натовпу страшного й жалюгідного вигляду. Філіп ненавидів їх, проте його серце краялося, переповнюючись співчуттям.

Він забрав із гардеробу пальто й вийшов у холодну гіркоту ночі.