Тягар пристрастей людських

40

За кілька днів місіс Кері пішла на станцію проводжати Філіпа. Вона стояла біля дверей вагона, намагаючись стримати сльози. Філіп був безтурботний і нетерплячий. Йому хотілося швидше поїхати.

— Поцілуй мене ще раз, — попросила тітка Луїза.

Він висунувся з вікна і поцілував жінку. Потяг рушив, а вона залишилася стояти на дерев’яному пероні невеличкої станції і махати хусточкою, поки він не зник за обрієм. На серці в неї лежав важкий камінь, і кілька сотень ярдів до будинку вікарія здавалися довжелезним шляхом. Природно, що Філіпові не терпілося поїхати: він був хлопцем, і майбутнє вабило його; але їй — їй довелося зціпити зуби, щоб не розридатися. Подумки вона помолилася Богові, щоби він захистив її хлопчика від усіляких спокус і дав йому щастя та добру долю.

Але Філіп і думати забув про тітку, щойно сів у вагон. Усі його думки були зайняті майбутнім. Він написав листа місіс Оттер — massière, для якої Гейворд дав йому рекомендації, і тепер у його кишені лежало запрошення на чай наступного дня. Приїхавши до Парижа, Філіп завантажив свій багаж у кеб і повільно потягнувся галасливими вуличками через міст і вздовж вузьких провулків Латинського кварталу. Він винайняв кімнату в «Готелі дес Ду Еколь» на зашарпаній вулиці неподалік від бульвару Монпарнас, звідки йому було близько до школи «Амітрано», де хлопець збирався навчатися. Швейцар відніс його багаж на п’ятий поверх і показав Філіпові крихітну кімнатку, задушливу, із зачиненими вікнами. Більшу частину її займало масивне дерев’яне ліжко з балдахіном із червоного репсу; на вікнах були штори з такої ж запорошеної тканини; комод водночас виконував роль столика під умивальником, і ще там була велетенська шафа в стилі, який зазвичай пов’язують з ім’ям доброго короля Луї-Філіппа. Старі шпалери давно втратили свої кольори — тепер вони були темно-сірими, і на них можна було роздивитися гірлянди коричневого листя. Філіпу кімнатка здалася оригінальною та чарівною.

Було вже пізно, але занадто схвильований Кері не міг заснути, тому вийшов на вулицю і рушив бульваром туди, де горіли вогні. Цей шлях привів його на станцію; площа перед нею була освітлена дуговими лампами і наповнена шумом жовтих трамваїв, що поспішали навсібіч; від радості Філіп засміявся. Навколо було кілька кафе, і, відчувши спрагу та палке бажання краще роздивитися натовп, хлопець сів за невеличкий вуличний столик у кафе «Версаль». Ніч видалася теплою, і всі інші столики навколо були зайняті. Філіп зацікавлено розглядав людей: ось невеличка родина, а онде кілька чоловіків у капелюхах вигадливої форми і з бородами гучно перемовляються та жестикулюють; поруч із ним сиділо двійко схожих на художників чоловіків із дамами, котрі, як здогадався Філіп, не були їхніми законними дружинами; а позаду голосно сперечалися про мистецтво американці. Юнак був схвильований до глибини душі. Він сидів там допізна, стомлений, але занадто щасливий, щоб поворушитися, а коли нарешті вклався у ліжко, спати не хотілося, і він ще довго прислухався до різноманітного паризького галасу.

Наступного дня приблизно о п’ятій годині він вирушив у напрямку Бельфорського лева[125] і на новій вулиці, що йшла вбік від бульвару Распе, знайшов помешкання місіс Оттер. Це була непримітна тридцятирічна провінціалка, котра намагалася вдавати з себе світську пані. Вона познайомила Кері зі своєю матір’ю. Філіп спочатку дізнався, що вона навчалася в Парижі три роки, а потім, що вона не живе зі своїм чоловіком. У невеличкій вітальні місіс Оттер висіло кілька портретів її роботи, і недосвідченому оку хлопця вони здалися надзвичайно майстерними.

— Цікаво, чи зможу я колись малювати так вправно? — зауважив він.

— Ох, гадаю, так і буде, — самовдоволено озвалася жінка. — Але, звичайно, ніщо не вдається одразу.

Місіс Оттер була дуже люб’язною. Вона дала Філіпові адресу крамнички, де можна було придбати папку для картин, папір для малювання і вугілля.

— Завтра близько дев’ятої я йду до «Амітрано», якщо ви теж прийдете, я попіклуюся, аби ви отримали гарне місце та всіляке таке.

Жінка поцікавилася, чим Філіп планує займатися, і він, не бажаючи зізнаватися, що мало розуміється на таких речах, сказав:

— Ну, спочатку я хочу навчитися малювати.

— Як приємно це чути. Люди завжди занадто поспішають. Я не бралася за олійні фарби, поки не провчилася тут два роки, й ось — подивіться на результат.

Вона кинула погляд на портрет матері — поганеньку картину, що висіла над каміном.

— На вашому місці я б ставилася обережно до знайомств із новими людьми. Не спілкувалася б із усілякими іноземцями. Я сама дуже ретельно обираю коло знайомих.

Філіп подякував за пораду, однак вона здалася йому дивною. Йому не надто хотілося ретельно обирати знайомих.

— Ми живемо тут так, наче й не виїжджали з Англії, — додала мати місіс Оттер, котра досі майже не озивалася. — Ми навіть перевезли сюди всі наші меблі.

Філіп оглянув кімнату. Вона була захаращена масивними меблями, а на вікнах висіли білі мереживні фіранки, схожі на ті, якими влітку тітка Луїза прикрашала будинок вікарія. Піаніно і камінна полиця були вкриті шовком із фабрики «Ліберті». Місіс Оттер помітила його допитливий погляд.

— Увечері, коли ми зачиняємо віконниці, справді здається, наче опиняємося в Англії.

— І їмо ми тут так само, як удома, — повідомила її мати. — М’ясо на сніданок і обід посеред дня.

Вийшовши з будинку місіс Оттер, Філіп пішов купувати все необхідне для малювання; а наступного ранку, коли вибило дев’яту, з’явився біля школи, з усіх сил намагаючись виглядати впевнено. Місіс Оттер уже була там і зустріла його з дружньою усмішкою. Філіп схвильовано чекав, як поставляться інші до появи nouveau[126], адже він немало читав про грубі жарти учнів деяких студій над новачками. Утім, місіс Оттер заспокоїла його.

— Ох, тут нічого такого не буває, — сказала вона. — Розумієте, приблизно половина наших учнів — панянки, і вони задають тут правила поведінки.

Студія була просторою та порожньою; на сірих стінах висіли роботи, які отримали нагороди. На стільці сиділа натурниця у недбало накинутому халаті, а навколо стояла дюжина чоловіків та жінок. Дехто перемовлявся, а інші домальовували етюд. У натурниці була перша перерва.

— Вам краще не братися одразу за складні завдання, — порадила місіс Оттер. — Поставте мольберт ось тут. Ось побачите, з цієї точки її найпростіше малювати.

Філіп послухався її поради, і жінка познайомила його з молодою панянкою, що сиділа поруч.

— Містер Кері — міс Прайс. Містер Кері ніколи раніше не навчався живопису, ви ж не проти спочатку трішки допомогти йому, правда ж? — Потім вона повернулася до натурниці: — La Pose[127].

Жінка відклала газету «La Petite Republique»[128], яку читала, і, похмуро скинувши халат, піднялася на підвищення. Там вона застигла, випрямивши обидві ноги і зчепивши руки за головою.

— Дурнувата поза, — зауважила міс Прайс. — Не розумію, навіщо її вибрали.

Коли Філіп увійшов, присутні в студії допитливо подивилися на нього, а натурниця кинула на хлопця байдужий погляд, але тепер на Кері ніхто не зважав. Він сидів над аркушем чудового паперу і знічено витріщався на натурницю, не знаючи з чого почати. Філіп ніколи раніше не бачив оголену жінку. Вона була немолодою і мала висхлі груди, тонке безбарвне волосся, що неохайно звисало на чоло, і вкрите великим ластовинням обличчя. Він подивився на малюнок міс Прайс. Дівчина працювала над ним усього два дні, і видно було, що в неї виникли проблеми: папір зіпсувався від постійного стирання, а постать, як здалося Філіпу, якось дивно вигнулася.

«Можна сподіватися, що на таке я теж спроможуся», — заспокоїв себе Філіп.

Він почав малювати голову, вирішивши, що потім повільно спуститься нижче, але незрозуміло чому виявилося, що малювати з натури значно складніше, ніж з уяви. Філіп заплутався і кинув погляд на міс Прайс. Вона працювала, напружено насупивши брови, з шаленою серйозністю і тривогою в погляді. У студії було спекотно, і на чолі у дівчини виступили крапельки поту. Міс Прайс було двадцять шість років, і вона мала розкішну копицю золотистого волосся; воно було прекрасне, але недбало зачесане — дівчина забрала його з чола і як-небудь затягнула вузлом на потилиці. Обличчя її було широке, з приплюснутими рисами і маленькими очками; шкіра мала якийсь нездоровий колір, а на щоках не було рум’янцю. Дівчина взагалі виглядала неохайною, і на думку спадало, що вона спить, не роздягаючись. Міс Прайс була серйозною і мовчазною. Коли прийшов час наступної перерви, вона зробила крок назад і подивилася на свою роботу.

— Не знаю, навіщо я так переймаюся, — сказала вона. — Але хочу, щоб усе було правильно. — Дівчина повернулася до Філіпа: — Як у вас справи?

— Не дуже, — зізнався він із жалюгідною усмішкою.

Вона подивилася на намальоване ним.

— Так у вас нічого не вийде. Потрібно все виміряти і розкреслити папір.

Дівчина швидко показала йому, як узятися до справи. Філіпа вразила її серйозність, але відштовхувала непривабливість. Він був вдячний за поради, які міс Прайс дала йому, і знову повернувся до роботи. Тим часом приходили інші люди (здебільшого чоловіки, адже жінки завжди приходять вчасно) і, зважаючи на те, що навчання лише почалося, у студії було досить людно. Незабаром до них приєднався молодик з рідким чорним волоссям, довжелезним носом і витягнутим обличчям, у якому було щось кінське. Він сів біля Філіпа і кивнув міс Прайс.

— Сьогодні ви пізно, — зауважила вона. — Щойно встали?

— Такий прекрасний день, що мені аж закортіло полежати в ліжку й подумати про те, як чудово на вулиці.

Філіп усміхнувся, але міс Прайс вислухала це зауваження із серйозним обличчям.

— Схоже, це страшенно цікава справа, але я б подумала про те, щоб підвестися і насолоджуватися життям.

— Життєвий шлях гумориста тернистий, — похмуро відповів молодик.

Здавалося, він не надто переймався роботою. Юнак подивився на своє полотно: він малював фарбами і вчора вже накидав портрет натурниці, яка їм позувала. Потім повернувся до Філіпа.

— Ви щойно приїхали з Англії?

— Так.

— А як ви знайшли «Амітрано»?

— Це єдина школа, про яку я знав.

— Сподіваюся, ви не прийшли сюди з думкою, що навчитеся тут хоч чогось корисного?

— Це найкраща школа в Парижі, — втрутилася міс Прайс. — Лише тут до мистецтва ставляться серйозно.

— Невже до мистецтва слід ставитися серйозно? — здивувався юнак і, оскільки міс Прайс лише презирливо здвигнула плечима, продовжив: — Річ у тому, що всі школи погані. Природно, що вони всі академічні. А ця корисніша за інші тільки тому, що тут викладають некомпетентні люди. Адже якщо ви нічого не можете навчитися…

— Тоді навіщо сюди ходити? — увірвав його Філіп.

— «Я бачу кращий шлях, але не йду ним»[129]. Наша освічена міс Прайс скаже вам, як це звучить латиною.

— Мені хотілося б, аби ви не вплутували мене в свої розмови, містере Клаттон, — відрубала дівчина.

— Єдиний спосіб навчитися малювати, — продовжував юнак незворушно, — винайняти майстерню, знайти натурницю і самому пробивати собі шлях.

— Звучить досить просто, — зауважив Філіп.

— Але знадобляться гроші, — відгукнувся Клаттон.

Він почав малювати, а Філіп поглядав на нього краєм ока. Молодик був високий і страшенно худий; його великі кістки мовби стирчали з тіла, а лікті були такими гострими, що здавалося, наче вони ось-ось розітнуть рукави поношеного піджака. Штани в нього були потерті знизу, а на кожному черевику виднілася незграбна латка. Міс Прайс підвелася і підійшла до Філіпового мольберта.

— Якщо містер Клаттон кілька секунд потримає язика за зубами, я вам трохи допоможу, — сказала вона.

— Міс Прайс недолюблює мене через мій гумор, — пояснив юнак, — замислено роздивляючись своє полотно. — А через мою геніальність ненавидить мене.

Він промовив ці слова надзвичайно урочисто, а його велетенський неоковирний ніс зробив їх іще кумеднішими. Філіп розреготався, а міс Прайс почервоніла від злості.

— Ви — єдиний, хто підозрює, що ви геній.

— А ще я — єдиний, чия думка має для мене значення.

Міс Прайс почала критикувати намальоване Філіпом. Вона жваво базікала про анатомію, побудову, плани і лінії, а також іще багато про що, чого Філіп не зрозумів. Дівчина давно відвідувала студію і знала, які вимоги висувають до учнів майстри. Однак, розуміючи, що саме не так у Філіпових роботах, вона не могла пояснити йому, як це виправити.

— Страшенно люб’язно з вашого боку так панькатися зі мною, — сказав Філіп.

— Ох, пусте, — відповіла дівчина, знічено шаріючись. — Коли я прийшла сюди вперше, люди допомагали мені, і я теж допомагатиму кожному.

— Міс Прайс хоче підкреслити, що ділиться з вами своїми знаннями не через вашу чарівність, а через почуття обов’язку, — пояснив Клаттон.

Дівчина кинула на нього розлючений погляд і повернулася до своєї картини. Годинник вибив дванадцяту, і модель, зойкнувши з полегшенням, зійшла з підвищення.

Міс Прайс зібрала свої речі.

— Дехто з нас ходить обідати до Ґрав’є, — повідомила вона Філіпу. — Особисто я завжди їм вдома.

— Якщо хочете, я відведу вас до Ґрав’є, — запропонував Клаттон.

Філіп подякував йому і зібрався йти. Дорогою до виходу місіс Оттер поцікавилася, як у нього справи.

— Фанні Прайс допомогла вам? — запитала вона. — Я посадила вас там, бо знала, що вона допоможе, якщо захоче. Дуже неприємна дівчина з кепським характером; вона абсолютно не вміє малювати, але знає всі прийоми і може допомогти новачку, якщо захоче докласти для цього зусиль.

Коли вони вийшли на вулицю, Клаттон сказав:

— Ви справили враження на Фанні Прайс. Стережіться!

Філіп розреготався. Він не зустрічав людини, на яку йому ще менше хотілося б справити враження. Юнаки підійшли до маленького дешевого ресторанчика, де обідало кілька студентів, і Клаттон опустився за стіл, де вже сиділо троє чи четверо чоловіків.

За один франк ти отримував тут яйце, тарілку з м’ясом, сир і невеличку пляшечку вина. За каву доводилося платити окремо. Вони сиділи за столиками на тротуарі, і повз них раз по раз проїжджали жовті трамваї, невтомно калатаючи своїми дзвониками.

— До речі, як вас звуть? — поцікавився Клаттон, коли вони сіли.

— Кері.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам мого давнього і вірного друга, якого звуть Кері, — серйозно озвався Клаттон. — Містер Фланаґан, містер Лоусон.

Усі посміялися, і повели розмову далі. Вони базікали одночасно й обговорювали тисячу різних речей. Ніхто не звертав уваги на співрозмовників. Розповідали про місця, де побували влітку, про студії, про різноманітні школи; згадували незнайомі Філіпу імена: Моне, Мане, Ренуар, Піссарро, Деґа[130]. Філіп увесь перетворився на слух, і, хоча почувався тут дещо чужим, серце його заходилося від захвату. Час спливав непомітно. Клаттон підвівся і сказав Кері:

— Гадаю, ввечері мене можна буде знайти тут, якщо вам захочеться прийти. Ви скоро дізнаєтеся, що це найвдаліше і найдешевше місце у Латинському кварталі, де можна заробити катар шлунка.