Тягар пристрастей людських

91

Наступного ранку Філіп прокинувся раніше, щоб підготувати кімнату для Мілдред. Він повідомив жінці, яка доглядала за ним, що її послуги більше не знадобляться. Мілдред приїхала близько шостої, і Філіп, побачивши її з вікна, спустився, щоб відчинити двері й допомогти занести багаж: тепер він складався лише з трьох згортків, обв’язаних коричневим папером, адже дівчині довелося продати все, крім найнеобхіднішого. Вона була вбрана в ту саму чорну сукню, що й напередодні: рум’ян на щоках не було, але довкола очей залишилися чорні плями, які підказували, що вранці дівчина вмивалася поспіхом. Через кола під очима Мілдред здавалася зовсім хворою. Дівчина вийшла з екіпажу з дитиною на руках і виглядом своїм викликала жалість. Схоже, вона соромилася, і їм не вдавалося сказати одне одному нічого, крім найбанальніших фраз.

— То ви дісталися сюди без пригод?

— Я ніколи раніше не жила в цій частині Лондона.

Філіп показав гості ту саму кімнату, в якій помер Кроншоу. Він розумів, що це безглуздо, але після смерті друга не захотів до неї вертатися і спав на розкладачці у маленькій кімнатці, куди переїхав, щоб чоловікові було зручніше. Дитина тихенько спала.

— Гадаю, ви її не впізнаєте, — сказала Мілдред.

— Я не бачив дівчинку відтоді, як ми залишили її в Брайтоні.

— Куди мені її покласти? Вона така важка, що я не можу її довго тримати.

— Боюся, у мене ніколи не було колиски, — зізнався Філіп і нервово засміявся.

— Ох, вона спатиме зі мною. Ми завжди спимо разом.

Мілдред поклала дитину на крісло й оглянула кімнату. Більшість речей були знайомі їй зі старої квартири, і вона впізнала їх. Новим був лише портрет Філіпа над камінною полицею, який Лоусон намалював наприкінці минулого літа. Мілдред критично оглянула його.

— Чимось він мені подобається, а чимось ні. Гадаю, насправді ви привабливіший, ніж на портреті.

— Мої справи поліпшуються, — засміявся Філіп. — Ви ніколи раніше не казали, що я привабливий.

— Я не з тих, хто переймається чоловічою зовнішністю. Красунчики мені не подобаються. Як на мене, вони занадто самозакохані.

Мілдред роззирнулася, інстинктивно шукаючи дзеркало, але в кімнаті його не було. Тоді дівчина підняла руку і пригладила свій пишний чубчик.

— Що скажуть ваші сусіди про те, що я тут житиму? — раптом запитала вона.

— Ох, тут живе лише одне подружжя. Чоловіка немає вдома цілими днями, а жінку я бачу лише в суботу, коли вона приходить за комірним. Вони справжні самітники. Відколи я тут живу, ми з ними навіть двома словами не перекинулися.

Мілдред пішла до спальні, щоб розібрати й розкласти речі. Філіп спробував почитати, але був занадто збуджений, тож відкинувся у кріслі, запалив цигарку і з усмішкою спостерігав, як спить дитина. Він почувався цілком щасливим. Тепер Кері точно знав, що більше не кохає Мілдред. Його здивувало, що старі почуття геть зникли, і він навіть зауважив легеньку фізичну відразу до дівчини і подумав, що від її доторку шкіра вкриється мурашками. Філіп не розумів сам себе. Незабаром Мілдред постукала у двері й знову увійшла до кімнати.

— Послухайте, ви не мусите стукати, — нагадав Кері. — Ви вже влаштували собі екскурсію маєтком?

— Це найменша кухня, яку мені доводилося бачити.

— Для наших розкішних трапез вона достатньо велика, ось побачите, — добродушно відгукнувся Філіп.

— Я бачу, що вдома немає продуктів. Мені слід піти і купити щось.

— Так, але дозвольте нагадати, що ми мусимо заощаджувати.

— Що приготувати на вечерю?

— Приготуйте, що, на вашу думку, вам вдається, — розреготався Філіп.

Він дав Мілдред трохи грошей, і вона пішла. За півгодини повернулася і розклала покупки на столі. Підіймаючись сходами, вона задихалася.

— Чуєте, у вас анемія, — зауважив Філіп. — Доведеться годувати вас пігулками з високим вмістом заліза.

— Я не одразу знайшла крамниці. Купила печінку. Вона смачна, правда? А багато її не з’їси, тож виходить дешевше, ніж м’ясо у різника.

У кухні була газова пічка, і, поставивши печінку на вогонь, Мілдред повернулася до кімнати, щоб накрити на стіл.

— Чому ви накриваєте лише на одного? — поцікавився Філіп. — Ви що, не збираєтеся їсти?

Дівчина зашарілася.

— Я подумала, що ви, можливо, не хотітимете їсти зі мною за одним столом.

— А це ще чому?

— Ну, я просто служниця, чи не так?

— Не будьте дурепою. Як можна казати такі дурниці?

Філіп усміхнувся, але її скромність зачепила щось у його серці. Бідолашка! Він пригадав, якою була Мілдред, коли вони познайомилися. На мить він завагався.

— Не думайте, наче це якась милість із мого боку, — сказав нарешті. — Це просто ділова угода, я даю вам житло й харчі в обмін на роботу. Ви мені нічого не винні. І в цьому немає для вас нічого принизливого.

Дівчина не озвалася, але по її обличчю заструменіли сльози. У шпиталі Філіп дізнався, що жінки її класу вважають працю служниць принизливою. Мимохіть юнак відчув роздратування, але одразу ж присоромив себе: адже очевидно, що Мілдред утомлена і хвора. Він підвівся і допоміг їй поставити посуд для ще однієї людини. Дитина вже прокинулася, і дівчина приготувала їй суміш «Меллінз фуд». Печінка і бекон були готові, тож Філіп і Мілдред сіли за стіл. Заощаджуючи, Кері відмовився від будь-яких напоїв, окрім води, але мав удома півпляшки віскі й вирішив, що алкоголь піде дівчині на користь. Він робив усе можливе, аби вечеря минула весело, однак Мілдред була пригнічена й виснажена. Коли вони повечеряли, дівчина підвелася, щоб покласти дитину до ліжка.

— Здається, вам краще лягти сьогодні раніше, — запропонував Філіп. — Ви здаєтеся абсолютно виснаженою.

— Напевно, так і зроблю, але спершу помию посуд.

Філіп запалив люльку і взявся читати. Приємно було чути, як у сусідній кімнаті хтось ходить. Часом самотність пригнічувала його. Мілдред прийшла і прибрала зі столу, а потім із кухні долинув дзенькіт посуду, який вона мила. Філіп усміхнувся від думки, що це так характерно для неї — поратися по господарству в чорній шовковій сукні. Однак він мав чимало роботи і пішов із підручником до стола. Кері читав «Медицину» Ослера, якій студенти нещодавно почали віддавати перевагу перед книжкою Тейлора, що багато років була найвідомішим посібником. Незабаром увійшла Мілдред, розкасуючи рукави. Філіп кинув на неї погляд, але не поворухнувся; усе це було незвично, і він трохи нервував. Він злякався, що Мілдред могла нафантазувати собі, наче він збирається до неї чіплятися, і не знав, як делікатно запевнити її, що це не так.

— Між іншим, о дев’ятій у мене заняття, тож я хотів би поснідати о чверть на дев’яту. Ви зможете впоратися?

— О, так. Коли я працювала на Парламент-стрит, щоранку встигала на автобус, що йде від Герн-Гілл о восьмій годині дванадцять хвилин.

— Сподіваюся, кімната видасться вам зручною. Гарненько виспавшись, завтра ви прокинетеся іншою людиною.

— А ви, напевно, навчаєтеся допізна?

— Зазвичай я читаю десь до одинадцятої чи пів на дванадцяту.

— Тоді на добраніч.

— На добраніч.

Між ними стояв стіл. Філіп не спробував потиснути дівчині руку. Вона тихенько зачинила двері. Було чути, як вона ходить кімнатою, а за кілька хвилин Мілдред лягла, і ліжко заскрипіло під її вагою.