Тягар пристрастей людських

13

Минуло два роки, і незабаром Філіпу мало виповнитися дванадцять. Він був другим чи третім серед учнів першого класу, а після Різдва, коли кілька хлопців перейдуть до старшої школи, мав стати старостою. Він уже назбирав непогану колекцію нагород — нікудишніх книжок на поганому папері, але в розкішних обкладинках, прикрашених шкільним гербом. Його статус звільнив від переслідувань, і хлопчик уже не почувався нещасним. Товариші пробачали Кері його успіхи, пам’ятаючи про кульгавість.

— Зрештою, отримати нагороду — для нього раз плюнути, — казали вони, — крім зубріння, він більше нічого не може.

Колишній страх перед містером Ватсоном теж минув. Хлопець звик до його гучного голосу, а коли важка директорова рука лягала йому на плече, Філіп ясно відчував у цьому жесті добрі наміри. Він мав чудову пам’ять, котра для досягнень у навчанні важила значно більше за розумові здібності, і знав, що містер Ватсон сподівається випустити його з підготовчої школи зі стипендією в кишені.

Однак Філіп виріс дуже сором’язливим. Немовля не розуміє, що його тіло належить йому більше за навколишні предмети, і грається пальчиками на ногах, не відчуваючи, що вони належать йому більше за брязкальце, яке лежить поруч; дитина починає розуміти факт існування свого тіла поступово, лише після того, як відчує біль. Аби відчути своє «я», потрібні схожі обставини; але різниця в тому, що всі ми однаково свідомо вважаємо своє тіло окремим повноцінним організмом, але не кожен вважає своє «я» окремою повноцінною особистістю. Відчуття відокремленості від інших здебільшого з’являється у підлітковому віці, але не завжди розвивається настільки, щоб різниця між індивідом та його товаришами стала помітною для самого індивіда. Таким людям, які помічають самих себе не більше, ніж бджоли у вулику, неабияк пощастило в житті, адже вони отримали найкращі шанси на щастя: їхні вчинки підтримує товариство, а їхні задоволення тому й стають задоволеннями, що ними насолоджується кожен. Вони танцюють у Богодухів день[23] на Гемпстед-Гіт, кричать на футбольному матчі та вітають із вікон клубу в Пелл-Мелл королівський кортеж. Саме через них людину називають соціальною твариною.

Кепкування з його кульгавості допомогли Філіпу зробити крок із несвідомого дитинства до гіркого пізнання себе. Умови, в яких він жив, були такими особливими, що не підкорювалися готовим правилам, які зазвичай непогано працювали, тому Філіпу довелося думати самостійно. Чимало прочитаних книжок посіяли в його свідомості ідеї, які хлопець сам розумів лише частково, і тому вони ще дужче захоплювали його уяву. За завісою хворобливої сором’язливості в ньому зростало ще щось, і Кері невиразно відчував, що стає особистістю. Подекуди ця особистість влаштовувала йому дивні сюрпризи: він робив щось, сам не розуміючи чому, а коли замислювався про це пізніше, нічого не міг збагнути.

Філіп потоваришував із хлопчиком на прізвище Луард, і одного дня, коли вони вдвох гралися у класі, той почав показувати якийсь фокус із Філіповою ебонітовою ручкою з пером.

— Не прикидайся дурником, — сказав Філіп. — Ти тільки зламаєш її.

— Не зламаю.

Але щойно ці слова злетіли з його вуст, ручка розламалася навпіл. Луард налякано подивився на друга.

— Ох, чесне слово, мені страшенно шкода.

По щоках Філіпа побігли сльози, але він не відповів.

— Слухай, у чому річ? — здивувався хлопчик. — Я куплю тобі іншу, точнісінько таку ж.

— Ручка мене не обходить, — пояснив Філіп тремтячим голосом. — Просто мені дала її мама перед смертю.

— Кажу тобі, мені страшенно шкода.

— Пусте. Ти не винен.

Філіп узяв дві половинки ручки і подивився на них. Він почувався надзвичайно жалюгідним і сам не міг пояснити чому, адже чудово знав, що купив цю ручку за один шилінг та два пенси у Блекстейблі, коли приїздив туди минулого разу на канікули. Не міг збагнути, що змусило його вигадати цю жалісливу історію, але почувався таким нещасним, наче вона була правдою. Набожна атмосфера в будинку вікарія і релігійне спрямування школи зробили Філіпову совість надзвичайно чутливою; він підсвідомо вірив, що диявол-спокусник постійно полює на його безсмертну душу, і попри те, що не був правдивішим за інших хлопчиків, збрехавши, завжди страждав від докорів сумління. Думаючи про цей інцидент, він страшенно переймався і вирішив, що слід піти до Луарда і розповісти йому, що все вигадав. Філіп більше за все на світі боявся принизитися, тож два чи три дні тішив себе думкою про болючу радість від приниження на славу Господа, але так нічого і не зробив. Свою совість він заспокоїв, обравши простіший метод, і покаявся лише перед Всевишнім. Однак так і не зміг зрозуміти, чому історія, котру він сам вигадав, так щиро схвилювала його. Сльози, що текли по його замурзаних щоках, були справжніми сльозами. Випадкова асоціація нагадала Кері, як Емма повідомила йому про смерть матері, а він, не спроможний навіть розмовляти від ридань, наполіг на тому, щоби попрощатися з сестрами Воткін, аби вони побачили його смуток і пожаліли його.