Тягар пристрастей людських

24

Професор Ерлін щодня займався з Філіпом. Він склав перелік книжок, які хлопець мав прочитати, перш ніж узятися за останнє випробування — «Фауста», а тим часом досить кмітливо почав розбирати з ним німецький переклад однієї з Шекспірівських п’єс, яку Кері вчив у школі. У ті часи слава Ґете в Німеччині саме досягла своєї кульмінації. Попри те що письменник застережливо ставився до виявів патріотизму, його визнали найкращим поетом нації, а після війни сімдесятого року[40] вважали одним із найважливіших символів національної єдності. Схоже, ентузіастам у нестримності Walpurgisnacht[41] вчувався гуркіт артилерії під Ґравелоттом[42]. Однією з ознак справжнього генія було те, що різні люди знаходили в його творчості різне натхнення; професор Ерлін, який ненавидів пруссів, ставився до Ґете із завзятим захватом через те, що його по-олімпійськи заспокійливі твори пропонували розумному читачу прихисток від стрімкої атаки сучасного покоління. Нещодавно з’явився один драматург, чиє ім’я потім часто можна було почути в Гейдельберзі, і минулої зими у театрі ставили його п’єсу, яку прихильники зустріли оваціями, а порядні люди — свистом. За довгим столом фрау професорші Філіп чув чимало дискусій з приводу вистави, і в цих суперечках професор Ерлін втрачав свою звичну стриманість: він гупав по столу кулаком і заглушав усі заперечення ревом свого гучного низького голосу. Ця п’єса була позбавлена змісту, і замість змісту сповнена непристойностей. Він змусив себе додивитися виставу до кінця, але навіть не знав, чого відчув більше — нудьги чи огиди. Якщо вистави стали такими, то саме час поліції втрутитися і зачинити театри. Професор Ерлін не був пуританином і міг разом з іншими посміятися над жартівливою легковажністю фарсу в «Пале-Рояль», але в тій п’єсі не було нічого, крім бруду. Чоловік красномовно затиснув носа і свиснув крізь зуби. Через такі речі розпадаються сім’ї, зникає мораль і занепадає Німеччина.

— Aber, Adolf[43], — зверталася до нього фрау професорша. — Охолонь.

Він махнув у її бік кулаком. Професор був найлагіднішим створінням на світі й жодного разу не наважився зробити щось, не порадившись із дружиною.

— Ні, Гелено, кажу тобі, — горлав він, — я краще побачу мертві тіла наших доньок під своїми ногами, ніж дізнаюся, що вони слухають мотлох цього безсоромця!

Ішлося про п’єсу «Нора, або Хатка ляльки» Генріка Ібсена[44].

Професор Ерлін порівнював його з Ріхардом Ваґнером, але про композитора згадував не з гнівом, а з доброзичливим сміхом. Він був шарлатаном, але успішним шарлатаном, і в цьому завжди можна було знайти щось кумедне.

— Verrückter Kerl! Божевільний! — вигукував професор.

Він бачив «Лоенґріна»[45], і це ще можна було стерпіти. Нудно, але нічого більше. А от «Зіґфрід»![46] Згадуючи про нього, професор Ерлін закривав обличчя долонею і вибухав реготом. Жодної мелодії від початку до самого кінця. Він міг уявити, як Ріхард Ваґнер сидить у ложі й надриває живіт, сміючись над тими, хто серйозно сприймає його твори. Це було найвизначніше шахрайство дев’ятнадцятого століття. Професор підніс до рота пивний келих, задер голову й пив, поки не побачив денце, а потім витер тильним боком долоні рота і сказав:

— Кажу вам, молоді люди, дев’ятнадцяте століття ще не встигне закінчитися, а про Ваґнера вже ніхто й не згадуватиме. Ваґнер! Та я готовий віддати всі його твори за одну оперу Доніцетті![47]