Тягар пристрастей людських

89

Розмову Філіпа з Ательні перервав гуркіт на сходах. Чоловік відчинив двері дітям, що повернулися з недільної школи, і вони увійшли з реготом та криками. Батько весело поцікавився, чого їх сьогодні навчили. За мить з’явилася Саллі й передала інструкції від матері: поки вона приготує чай, Ательні мусить придивитися за дітьми; і він узявся розповідати їм казки Ганса Андерсена. Дітлахи не були сором’язливими і незабаром дійшли думки, що Філіп не такий уже й страшний. Джейн підійшла, трохи постояла біля нього, а потім вилізла йому на коліна. Уперше в своєму самотньому житті Кері опинився в родинному колі; він дивився на світлих діточок, які поринули в казку, і в очах його сяяла усмішка. Життя його нового друга, що спершу здавалося дивакуватим, схоже, насправді було сповнене краси, яку дарує досконала природність. Саллі знову увійшла до кімнати.

— А тепер, діти, чай готовий, — сказала вона.

Джейн зіслизнула з Філіпових колін, і діти вервечкою потягнулися на кухню. Саллі взялася накривати довгий іспанський стіл скатертиною.

— Мати запитує, чи прийти їй попити з вами чаю? — переказала дівчина. — А я можу напоїти чаєм малих.

— Скажи матері, що ми пишатимемося й радітимемо, якщо вона прикрасить нашу компанію, — відказав батько.

Філіпові спало на думку, що цей чоловік не може й слова сказати без свого ораторського красномовства.

— Тоді я поставлю горнятко для неї, — вирішила Саллі.

За мить вона повернулася з окрайцем хліба, кавалком масла і бляшанкою полуничного варення. Поки дівчинка накривала на стіл, батько глузував із неї. Він казав, що їй вже час бігати на побачення, й оповідав Філіпові, що донька занадто гонорова і не хоче мати нічого спільного з кавалерами, які шикуються в два ряди біля дверей недільної школи, сподіваючись на честь провести її додому.

— Ну й вигадник ти, батьку, — відповіла Саллі зі своєю доброю повільною усмішкою.

— Дивлячись на неї, ніколи не здогадаєшся, що учень кравця пішов до війська через те, що наша дівчинка з ним не привіталася, а один інженер-електрик — чуєте, інженер-електрик — п’є оковиту, бо Саллі не поділилася з ним своїм молитовником у церкві. Я здригаюся від самої лише думки про те, що станеться, коли вона зробить дорослу зачіску.

— Мати сама принесе чай, — увірвала його донька.

— Саллі ніколи не звертає на мене увагу, — засміявся Ательні, дивлячись на неї з гордістю та любов’ю. — Вона займається своїми справами, попри війни, революції та катаклізми. Вона стане чудовою дружиною якомусь порядному хлопцеві.

Місіс Ательні принесла чай. Вона сіла й узялася різати хліб і масло. Філіпа зачудувало те, як жінка піклується про Ательні, наче він дитина. Вона різала хліб невеликими скибочками, щоб йому було зручно їсти, і мастила його маслом і варенням. Тепер вона була без капелюха й у своїй трохи тіснуватій недільній сукні нагадувала хлопцеві одну з фермерових дружин, до котрих він у дитинстві ходив із дядьком у гості. Аж тоді Філіп зрозумів, чому звук її голосу видавався йому таким знайомим. Жінка розмовляла так само, як люди в околицях Блекстейбла.

— У якій частині країни ви народилися? — поцікавився він.

— Я з Кента. Народилася у Ферне.

— Я так і думав. Мій дядько вікарій у Блекстейблі.

— Оце цікаво, — озвалася жінка. — Щойно в церкві я думала, чи не родич ви містеру Кері. Я бачила його чимало разів. А моя кузина вийшла заміж за містера Баркера з ферми Рокслі, неподалік від Блекстейбла. Дівчинкою я часто там бувала. Хіба це не цікаво?

Вона подивилася на гостя, і в її вицвілих очах засяяв новий вогник цікавості. Жінка запитала, чи бував Філіп колись у Ферне. Це було мальовниче село за десять миль від Блекстейбла; фернський вікарій частенько їздив до Блекстейбла на свято збору врожаю. Жінка згадувала імена навколишніх фермерів. Їй приємно було знову побалакати про місце, де минула її юність, і вона із задоволенням згадувала події та людей, що детально запали їй у пам’ять, як це часто буває з людьми її класу. На Філіпа це теж подіяло дивним чином. Здавалося, наче до кімнати, прикрашеної панелями, в самісінькому центрі Лондона, увірвалося дихання заміської природи. Філіп майже бачив перед собою плодовиті кентські поля зі статечними в’язами; його ніздрі затріпотіли від пахощів повітря, сповненого сіллю Північного моря, що додавала йому прохолоди і свіжості.

Філіп засидівся в Ательні до десятої години. О восьмій діти зайшли до кімнати, щоб побажати усім на добраніч, і з усією природністю підставили Філіпові щічки для поцілунків. Серце у нього вистрибувало з грудей. А ось Саллі лише простягнула йому руку.

— Саллі ніколи не цілується з джентльменами на першому побаченні, — пожартував її батько.

— Тоді вам доведеться запросити мене ще раз, — підіграв йому Філіп.

— Не зважайте на батькові слова, — зауважила Саллі, усміхнувшись.

— Ця юна жінка знає собі ціну, — додав її батько.

Поки місіс Ательні вкладала дітей спати, вони повечеряли хлібом із сиром та пивом; а коли Філіп зайшов на кухню побажати жінці на добраніч (вона відпочивала там, читаючи «Віклі Диспетч»), господиня сердечно запросила його навідуватися ще.

— Поки Ательні має роботу, щонеділі на нас чекає гарна вечеря, — сказала вона. — А якщо ви зайдете побазікати з ним, це буде справжньою благочинністю.

Наступної суботи Філіп отримав від Ательні листівку, в якій той запрошував його завтра на вечерю. Переймаючись, що їм доводиться заощаджувати значно більше, ніж містер Ательні хотів це визнати, Філіп відповів, що зможе прийти лише на чай. Він купив великий сливовий пиріг, щоб господарі не витрачали грошей ще й на нього. Виявилося, що вся родина рада його бачити, а завдяки пирогу дітлахи полюбили Філіпа ще більше. Він наполіг, що вся родина мусить випити чаю разом на кухні, і за столом було галасливо та весело.

Незабаром Філіп узяв собі за звичку навідуватися до Ательні щонеділі. Завдяки своїй простоті та природності він подобався дітям, до того ж вони відчували з його боку взаємну симпатію. Щойно зачувши дзвінок, хтось із малих висував голову у вікно, щоб переконатися, що це Філіп, а потім усі галасливо неслися донизу сходами, кидаючись йому в обійми. За столом діти змагалися за право сидіти поруч із ним, і вже незабаром почали називати його «дядько Філіп».

Ательні був дуже балакучим, і потихеньку Кері дізнався про все його життя. Чоловік хапався за різноманітні справи і, як здавалося, усе, за що він брався, закінчувалося кепсько. Він працював на чайній плантації на Цейлоні, комівояжером із продажу італійських вин в Америці; найдовше Ательні пропрацював секретарем у водопостачальній компанії Толедо; а ще він працював журналістом і деякий час займав посаду судово-поліцейського репортера у вечірній газеті; йому довелося побувати заступником редактора в мідлендській газеті та редактором у ріверській. На кожній посаді чоловік нахапався потішних анекдотів і задоволено розповідав, радіючи своєму вмінню розважати компанію. Читав він чимало, захоплюючись здебільшого незвичними книжками і з дитячим задоволенням виливаючи на слухачів несистематизовані знання. Три чи чотири роки тому принизлива вбогість змусила Ательні стати рекламним агентом однієї фабрики одягу в пресі. Попри те що робота здавалася чоловікові не гідною його можливостей (які він цінував украй високо), непохитність дружини і потреби сім’ї змусили його залишитися на цій посаді надовго.