Тягар пристрастей людських

107

Завідувач, містер Семпсон, відчув до Філіпа симпатію. Він був дуже ефектним чоловіком, і дівчата з його відділу запевняли, що не здивуються, якщо він побереться з котроюсь із заможних відвідувачок. Містер Семпсон жив за містом і частенько дивував співробітників, перевдягаючись на роботі у вечірнє вбрання. Іноді чергові, прибираючи наступного ранку, бачили, як він повертається в тому ж костюмі, і з серйозним виразом обличчя підморгували одне одному, поки завідувач переодягався у сюртук. У такі дні, вислизаючи з бюро, щоб поспіхом поснідати, містер Семпсон і сам підморгував Філіпу, підіймаючись нагору сходами і потираючи руки.

— Оце так ніч! Оце так ніч! — казав він. — Чесне слово!

Завідувач запевнив Філіпа, що крім нього, у крамниці більше немає джентльменів, і вони вдвох — єдині тут, хто розуміється на житті. Сказавши це, чоловік чомусь раптом змінився, почав називати юнака «містере Кері», а не «старий друже», прибрав поважного вигляду, гідного посади завідувача, і нагадав Філіпові, що він у крамниці простий службовець.

«Ліннс і Седлі» щотижня отримували з Парижа модні журнали і пристосовували надруковані там моделі до потреб англійського споживача. Їхні клієнти були особливими. Здебільшого це були панянки з невеликих промислових містечок, занадто елегантні, щоб шити собі сукні вдома, і недостатньо добре знайомі з Лондоном, аби знайти собі гарну й недорогу кравчиню. Окрім них, хай там як це непристойно, послугами крамниці користувалося чимало актрис м’юзик-холів. Цих клієнток містер Семпсон знайшов особисто і неабияк цим пишався. Спочатку вони купували у «Ліннс і Седлі» сценічні костюми, а потім він переконав багатьох дівчат замовляти тут для себе увесь інший одяг.

— Не гірше, ніж у Пакен[326], і вдвічі дешевше, — запевняв він.

Він спілкувався з клієнтками переконливим приятельським тоном, який їм так подобався, і потім вони казали одна одній:

— Який сенс викидати гроші на вітер, якщо у «Ліннс і Седлі» можна купити піджак і спідницю, які ніхто не відрізнить від паризьких?

Містер Семпсон надзвичайно пишався своєю дружбою із зірками, чиї костюми він шив. Пообідавши у неділю о другій годині з міс Вікторію Вірґо в її чарівному будинку в Тулз-Гілл, назавтра він розважав увесь відділ найменшими деталями: «Вона була вбрана у ту світло-блакитну сукню, що ми їй пошили (закладаюся, вона нікому не каже, що сукня від нас); я мусив визнати, що якби не намалював цю модель власними руками, ніколи б не здогадався, що вона не від Пакен». Жіночий одяг ніколи не цікавив Філіпа, але поступово, посміюючись над собою, юнак відчув професійний інтерес. Він розумівся на кольорах краще за всіх співробітників у відділі, а з часів свого навчання в Парижі пам’ятав дещо про контури. Містер Семпсон був неосвіченим, однак розумів свою некомпетентність і майстерно умів поєднувати поради інших людей, тому повсякчас радився зі службовцями свого відділу і вигадував нові моделі. Чоловік швидко зрозумів ціну Філіпової критики. Однак, він залишався страшенно заздрісливим і ніколи не зізнався би, що користується чиєюсь порадою. Змінюючи ескіз згідно з Філіповими підказками, Семпсон завжди казав:

— Ну що ж, кінець кінцем ми повернулися до мого власного задуму.

Одного дня, коли Філіп працював у крамниці близько п’яти місяців, до них завітала відома комедійна актриса, міс Еліс Антонія, і попросила покликати містера Семпсона. Це була огрядна жінка з солом’яним волоссям, щедро розмальованим обличчям, металом у голосі і легковажними манерами комедіантки, що звикла до панібратських стосунків із хлопцями з гальорки провінційних м’юзик-холів. Вона готувала нову пісню і хотіла, щоб містер Семпсон пошив для неї костюм.

— Мені потрібне щось вражаюче, — пояснила вона. — Розумієте, я вже не хочу нічого старого. Мені потрібен костюм, якого більше ніхто не матиме.

Містер Семпсон упевнено і приязно запевнив, що вони знайдуть для неї саме те, чого вона хоче, і показав ескізи.

— Я розумію, що тут немає нічого потрібного, але хочу показати речі, які б я вам порадив.

— О ні, це зовсім не те, що потрібно, — сказала актриса і кинула на чоловіка нетерплячий погляд. — Мені потрібно щось таке, від чого у всіх щелепа відвисне.

— Так, я чудово розумію, міс Антонія, — заспокоїв її завідувач з улесливою посмішкою, але погляд його залишався тупим і порожнім.

— Здається, кінець кінцем мені доведеться з’їздити в Париж.

— Ох, гадаю, ми задовольнимо ваше бажання, міс Антонія. У нас ви можете знайти все, що є в Парижі.

Коли актриса нарешті вимелася з відділу, злегка стурбований містер Семпсон повідомив про замовлення місіс Годжес.

— Вона справжня дивачка, хіба можуть тут бути якісь сумніви? — сказала місіс Годжес.

— Еліс, де ти?[327] — дратівливо проспівав завідувач, вважаючи, що кинув грудку в її город.

Його ідеї костюмів для м’юзик-холу завжди обмежувалися коротенькими спідничками, оберемками мережива і блискіток на сукнях, але міс Антонія чітко висловилася щодо такого вбрання:

— О Господи! — сказала вона таким тоном, який мав підкреслити її хронічну антипатію до всього банального, навіть якби Еліс не додала, що її нудить від блискіток. Містер Семпсон «народив» кілька ідей, але місіс Годжес відверто повідомила, що не вірить, що це спрацює. Саме вона запитала у Філіпа:

— Ви ж умієте малювати, Філе? Чому б вам не спробувати і не подивитися, раптом щось вийде?

Кері придбав коробку дешевих акварельних фарб і ввечері, поки Белл (його галасливий шістнадцятирічний сусід) насвистував одні й ті самі три ноти, пораючись зі своїми марками, намалював кілька ескізів. Він пригадав кілька суконь, які бачив у Парижі, і переробив одну з них, досягнувши особливого ефекту поєднанням яскравих незвичних кольорів. Результат його потішив і наступного ранку він показав малюнок місіс Годжес. Жінка дещо здивувалася, але одразу віднесла його завідувачу.

— Це незвично, — сказав він, — важко заперечити.

Чоловік був збентежений, але натренованим оком одразу побачив, що сукня пасуватиме відмінно. Щоби врятувати свою репутацію, він порадив зробити декілька змін, але місіс Годжес розсудливо порадила йому показати місіс Антонії ескіз у такому вигляді.

— Тут або пан, або пропав, — сказала жінка. — Хтозна, може, їй сподобається.

— Швидше пропав, ніж пан, — вирішив містер Семпсон, розглядаючи decolletage[328]. — Хлопець уміє малювати, чи не так? Дивно, що він весь час це приховував.

Коли повідомили, що прибула міс Антонія, завідувач поклав ескіз на стіл так, аби жінка побачила його, щойно зайшовши до його кабінету. Так і вийшло.

— Що це? — вигукнула вона. — Чому я не можу його купити?

— Це саме та модель, яку ми притримали для вас, — буденним тоном відгукнувся містер Семпсон. — Вам подобається?

— Ви ще питаєте? — відрубала Еліс. — Налийте мені півпінти і крапніть туди трохи джину.

— От бачите, тепер ви не мусите їхати в Париж. Варто вам лише сказати, чого саме вам хочеться, аж ось воно!

До роботи взялися одразу, і, побачивши готовий костюм, Філіп відчув неабияке задоволення. Усі заслуги приписали завідувачу і місіс Годжес, але йому було байдуже, і, завітавши разом із ними до Тіволі[329], щоб подивитися, як міс Антонія дебютуватиме в костюмі, Кері перебував у піднесеному настрої. Відповідаючи на запитання місіс Годжес, він нарешті розповів, де навчився малювати, — раніше він ретельно намагався нічого не згадувати про те, чим займався раніше, аби люди в гуртожитку не подумали, наче він гне кирпу, — а жінка одразу переповіла все містерові Семпсону. Завідувач і словом не прохопився з цього приводу, але почав ставитися до Кері трохи інакше і врешті-решт доручив йому намалювати моделі для двох клієнток із провінції. Ескізи мали успіх, і незабаром чоловік почав розповідати відвідувачкам про «кмітливого юнака, що вивчав мистецтво у Парижі, самі розумієте», котрий на нього працював. Зовсім скоро Філіп опинився за ширмою, де, вбравшись у нарукавники, з ранку до ночі малював ескізи. Часом він мав стільки роботи, що обідав о третій із тими, хто запізнився. Це йому подобалося, адже людей було небагато, і всі були такі стомлені, що здебільшого мовчали; годували теж краще — тим, що залишилося після обіду завідувачів. Філіпів зліт від службовця до дизайнера костюмів справив на відділ неабияке враження. Юнак розумів, що тепер йому заздрили. Гарріс, працівник із черепом дивної форми і перший знайомий Філіпа у крамниці, прив’язався до Кері, однак не міг приховати образи.

— Декому завжди щастить, — казав він. — Одного дня ви станете завідувачем, і нам усім доведеться казати вам «сер».

Він порадив Філіпові вимагати підвищення платні: попри значно складнішу роботу, Кері досі отримував шість шилінгів на тиждень. Однак розмова про підвищення платні була делікатною справою. З тими, хто звертався з цього приводу, завідувач розмовляв саркастичним тоном.

— Гадаєте, ви варті більшого, чи не так? То як вам здається, скільки саме ви варті, га?

У працівника серце тікало у п’яти, і він відповідав, що пропонує підняти тижневу платню на один чи два шилінги.

— Ну, що ж, дуже добре, що ви гадаєте, що ваша праця стільки варта. Можете отримати ці гроші, — казав він і, трохи помовчавши, додавав крижаним тоном, — а разом із ними і заяву на звільнення.

Давати заднього не було сенсу. Керівник вважав, що незадоволені службовці не працюють як слід, і, якщо такий не заслуговує на підвищення, краще одразу його звільнити. У результаті ніхто не просив про підвищення, якщо не збирався звільнятися. Філіп вагався. Він не надто довіряв своїм сусідам по кімнаті, які переконували, що завідувач без нього не впорається. Це були порядні хлопці, але вони мали примітивне почуття гумору: ідея переконати Філіпа просити підвищення платні й у результаті отримати звільнення могла видатися їм кумедною. Юнак не міг забути, яких принижень довелося зазнати в пошуках роботи, і не хотів знову опинитися в такій ситуації. Він чудово розумів, як складно отримати місце дизайнера: сотні людей уміли малювати не гірше за нього. Утім, гроші були вкрай необхідні; одяг перетворився на лахміття, а на тих килимах черевики і шкарпетки просто згнили. Кері вже майже переконав себе наважитися на цей ризикований крок, але якось уранці, спускаючись після сніданку в підвал і минаючи кабінет керівника, побачив чергу охочих найнятися на роботу за оголошенням. Їх було близько сотні, і кожному новачку давали ті самі шість шилінгів на тиждень, що й Філіпові. Кері помітив, як люди кидають на нього заздрісні погляди, адже він мав роботу, і здригнувся. Він не наважився ризикувати своїм місцем.