Тягар пристрастей людських

114

Три тижні, що Філіп працював на цій посаді, майже минули. Кері відвідав шістдесятьох двох пацієнток і почувався втомленим. Повернувшись додому в останню ніч близько десятої години, він щиро сподівався, що сьогодні його більше не викличуть. За десять днів він жодного разу не спав цілу ніч. Пацієнтка, від якої він повернувся, справила на нього жахливе враження. По Філіпа прийшов високий кремезний чоловік напідпитку і відвів його до кімнати у смердючому подвір’ї, бруднішої за все, що Кері колись доводилося бачити. Приміщення на крихітному горищі майже цілком займало дерев’яне ліжко з масними червоними завісами замість балдахіна, а стеля була такою низькою, що Філіп міг торкнутися до неї рукою. Узявши одну-єдину свічку, що була в кімнаті, Філіп обійшов її, підсмажуючи блощиць, які виповзали з усіх щілин. Жінка була неохайною істотою середніх років, що давно страждала від викиднів. Кері до цього вже звик: її чоловік служив у Індії; закони, нав’язані цій країні вдаваною манірністю англійського суспільства, призвели до поширення найжахливішої з усіх хвороб, від якої страждали невинні люди. Позіхаючи, Філіп роздягнувся, прийняв ванну, а потім витряс над водою свій одяг, спостерігаючи, як із нього, звиваючись, посипалися комахи. Він уже збирався лягти до ліжка, як у двері раптом постукали, і лікарняний черговий передав йому картку.

— Хай йому грець, — озвався Філіп, — вас я сьогодні не сподівався побачити. Хто її приніс?

— Гадаю, чоловік пацієнтки, сер. Переказати йому, хай зачекає?

Філіп подивився на адресу, упізнав указану там вулицю і сказав черговому, що знайде дорогу самостійно. Одягнувся і через п’ять хвилин з чорним портфелем в руці вийшов на вулицю. До нього підійшов чоловік, роздивитися якого в темряві не вдавалося, і сказав, що пацієнтка — його дружина.

— Я вирішив, що краще почекаю сер, — пояснив він. — Район у нас не дуже, а злодії ж не знають, хто ви такий.

Філіп розреготався:

— Дай вам Бог здоров’я, всі вони чудово знайомі з лікарем. Я бував у значно гірших за Вейвер-стрит місцях.

Це була щира правда. Чорний портфель був пропуском до таких злидарських вуличок і смердючих дворів, куди навіть поліціянти боялися зазирати самотою. Кілька разів групки чоловіків допитливо розглядали Філіпа, коли він ішов повз них; хлопець чув, як вони шепочуться, а потім хтось казав:

— Це лікар зі шпиталю.

Кілька злодіїв, зустрівшись із ним, навіть казали: «Доброго вечора, сер».

— Нам слід пришвидшити крок, якщо ви не проти, — порадив чоловік, що зараз ішов поруч із ним. — Мені казали, що часу не так багато.

— Тоді чому ви не прийшли раніше? — поцікавився Філіп, поспішаючи.

Проходячи повз ліхтар, Кері глипнув на свого супутника:

— Ви виглядаєте зовсім юним, — здивувався він.

— Мені вже майже вісімнадцять, сер.

Це був білявий невисокий, але огрядний молодик без жодної волосинки на обличчі, він більше скидався на хлопчика.

— Вам не слід було так рано одружуватися, — зауважив Філіп.

— Нам довелося.

— Скільки ви заробляєте?

— Шістнадцять, сер.

Шістнадцяти шилінгів на тиждень не вистачало, щоб утримувати дружину й дитину. Кімната, де жила ця пара, підказувала, що вони страшенно бідні. Вона була досить великою, але здавалася ще більшою, адже всередині майже не було меблів: ані килима на підлозі, ані картин на стінах, хоча люди майже завжди прикрашали свої кімнати фотографіями чи різдвяними випусками ілюстрованих журналів у дешевих рамках. Хвора лежала на дешевому залізному ліжку. Побачивши, яка вона юна, Філіп налякався.

— Господи, та їй не більше шістнадцяти років, — звернувся він до жінки, котра прийшла, щоб «допомогти їй розродитися».

У картці дівчина написала, що їй вісімнадцять, але у цьому віці вони завжди додають собі кілька років. Вона була гарненька — тут це справжня рідкість, адже погана їжа, брудне повітря і важка робота шкодять зовнішності. Однак ця дівчина мала витончені риси, великі блакитні очі і копицю темного волосся, вигадливо зачесаного, як у дівчат, що продають на вулиці з яток різноманітний крам. І вона, і її чоловік страшенно нервували.

— Ви краще почекайте зовні, а я вас покличу, якщо знадобиться, — запропонував йому Філіп.

Тепер, роздивившись хлопця трохи краще, Філіп знову здивувався — на вигляд він був ще зовсім хлопчиком, здавалося, йому слід гратися на вулиці з товаришами, а не з тривогою чекати народження дитини. Години минали, і малюк народився ближче до другої. Здавалося, що все гаразд; чоловіка покликали всередину, і Філіп розчулився, побачивши, як той незграбно і сором’язливо поцілував дружину. Кері спакував свої речі, та, перш ніж піти, вирішив іще раз перевірити пульс.

— Ого! — вигукнув він і швидко подивився на хвору: щось пішло не так. В екстренних випадках слід було викликати СА — старшого акушера; це був дипломований лікар, що відповідав за увесь «район». Філіп нашкрябав записку, дав її чоловікові і наказав йому бігти до лікарні: часу краще не гаяти, бо дружина в небезпеці. Той побіг, а Філіп залишився напружено чекати: він бачив, що жінка стікає кров’ю, робив усе необхідне і боявся, що вона помре, не дочекавшись старшого лікаря. Він палко сподівався, що СА не викликали до когось іншого. Хвилини здавалися безкінечними. Нарешті прийшов лікар і, оглядаючи пацієнтку, тихо почав розпитувати Філіпа. З виразу його обличчя Кері зрозумів, що справа дуже серйозна. Звали лікаря Чендлер. Це був високий небагатослівний чоловік із довгим носом і худим обличчям, яке занадто рано вкрилося зморшками. Чоловік похитав головою.

— Це було безнадійно з самого початку. Де її чоловік?

— Я сказав йому почекати на сходах, — озвався Філіп.

— Краще приведіть його сюди.

Кері відчинив двері й покликав хлопця. Той сидів у темряві на першій сходинці вгорі. Увійшовши, він підійшов до ліжка.

— Що сталося? — запитав він.

— Внутрішня кровотеча. Її неможливо зупинити. — СА трохи повагався і, приготувавшись повідомити гіркі новини, промовив різким голосом: — Вона помирає.

Хлопець не озивався. Він завмер і дивився на свою бліду непритомну дружину на ліжку. Утрутилася повитуха:

— Джентльмени зробили все можливе, Гаррі, — сказала вона. — Я так і знала, що цим закінчиться.

— Замовкніть, — кинув Чендлер.

На вікнах не було завіс, і ніч за вікном поступово почала світлішати — сонце ще не зійшло, але вже зазоріло. Чендлер боровся за життя молодої жінки всіма можливими методами, але життя вислизало з її тіла, і незабаром вона померла. Хлопчик, який був її чоловіком, стояв у ногах дешевого залізного ліжка, поклавши руки на бильця; він мовчав, але так зблід, що Чендлер кидав на нього занепокоєні погляди. Лікар боявся, що Гаррі зомліє: у нього посірішали губи. Повитуха голосно схлипувала, але хлопець не звертав на неї уваги. Поглядом він прикипів до дружини, а очі виказували зніяковілість. Він нагадував цуценя, покаране за незрозумілу йому провину. Коли Чендлер і Кері зібрали свої інструменти, лікар повернувся до Гаррі.

— Вам краще трохи полежати. Я бачу, що ви ледве тримаєтеся на ногах.

— Мені немає, де полежати, сер, — озвався хлопець, і від смиренності в його голосі краялося серце.

— Невже ніхто в будинку не дозволить вам трохи полежати?

— Ні, сер.

— Вони переїхали сюди минулого тижня, — пояснила повитуха. — Ще нікого не знають.

Чендлер незграбно повагався, а потім підійшов до хлопця і сказав:

— Мені шкода, що так сталося.

Він простягнув руку, і хлопець за звичкою глипнув на свою, щоб перевірити, чи достатньо чиста вона для рукостискання.

— Дякую вам, сер.

Філіп теж потиснув йому руку. Лікар наказав повитусі прийти зранку за свідоцтвом про смерть. Потім Чендлер і Кері вийшли з будинку і довго йшли мовчки.

— Спочатку такі випадки засмучують, правда? — нарешті озвався Чендлер.

— Трохи, — погодився Філіп.

— Якщо хочете, я скажу черговому, щоб до ранку вас більше не турбували.

— О восьмій моє чергування однаково закінчується.

— Скільки хворих у вас було?

— Шістдесят три.

— Це добре. Вам видадуть свідоцтво про практику.

Вони підійшли до шпиталю, і СА пішов подивитися, чи на нього, бува, ніхто не чекає. Філіп рушив далі. Напередодні цілий день було страшенно спекотно, і навіть зараз, рано-вранці, повітря здавалося густим. На вулиці було тихо. Філіпові не хотілося лягати спати. Його робота закінчилася, і поспішати не хотілося. Він трохи прогулявся, насолоджуючись свіжістю й тишею; потім вирішив піти подивитися з мосту, як над річкою займається новий день. Поліціянт на розі побажав йому доброго ранку. Він упізнав Філіпів портфель.

— Сьогодні ви пізно, лікарю, — сказав чоловік.

Філіп кивнув і пішов далі. Потім обіперся на парапет і дивився в ранкове небо. О такій годині мегаполіс скидався на місто мерців. На небі не було жодної хмаринки, але зорі, відчувши, що близиться ранок, втратили свою яскравість; над річкою висів легкий серпанок, а поважні будинки на північному березі нагадували палаци чарівного острова. Посеред течії на якорях застигли баржі. Усе сяяло якимось позаземним фіолетовим світлом, від якого душа сповнювалася дивним побожним страхом і тривогою. Утім, незабаром усе зробилося блідо-сірим і холодним. А потім зійшло сонце: золотий промінь простромив небо, і воно заграло всіма кольорами. У Філіпа перед очима лежала на ліжку виснажена і бліда мертва дівчинка, а хлопчик у ногах ліжка нагадував пораненого звіра. Порожня вбога кімнатка лише посилювала біль. Як жорстоко, що дурнувата випадковість увірвала життя, щойно воно розпочалося. Однак, сказавши це подумки, Філіп одразу згадав, яка доля чекала на дівчинку: народження дітей, похмура боротьба з бідністю, тяжка праця і вбогість перетворять юність на середні роки. Кері бачив, як миле личко схудне і зблідне, волосся порідшає, важка праця знищить гарненькі ручки, перетворить їх на пазурі старого звіра; а потім і чоловікові найкращі роки опиняться позаду; роботу знайти буде складно, доведеться погоджуватися на мізерні заробітки. Попереду невідворотна принизлива бідність. Якою б енергійною, заощадливою, працьовитою не була жінка, їй це не допоможе — наприкінці життя на неї чекає богадільня чи існування завдяки милосердю дітей. Невже хтось пошкодує про її смерть, якщо життя пропонувало їй так мало?

Жаль — безглузда справа. Філіп знав, що таким людям не потрібне його співчуття. Вони себе не жаліють. Вони приймають свою долю. Так заведено в природі. Інакше (не приведи Господи!), інакше вся ця юрба перепливе річку і опиниться на тому березі, де в безпеці статечно хизуються поважні будинки; вона грабуватиме, паплюжитиме і спалюватиме їх! Над містом прокидався ніжний і слабенький новий день, у повітрі тремтів серпанок і купав усе навколо в м’якому світлі. Темза була сріблястою, рожевою, зеленою; сріблястою, як перламутр, і зеленою, як серцевина чайної троянди. Верфи та склади Саррей-сайду скупчилися з безладною красою. Пейзаж був таким вишуканим, що Філіпове серце шалено загупало в грудях. Краса цього світу приголомшила його. Поруч із нею все здавалося неважливим.