Тягар пристрастей людських

100

Субота. Він обіцяв хазяйці заплатити сьогодні комірне. Цілий тиждень Філіп сподівався, що йому щось підвернеться. Роботу Кері так і не знайшов. Раніше він ніколи не опинявся в такому безвихідному становищі й так розгубився, що не знав, як вчинити. У глибині душі йому здавалося, наче вся ця історія — просто невдалий жарт. У нього залишилося лише кілька мідяків, тож довелося продати увесь можливий одяг. Удома він мав кілька книжок і всілякі дрібниці, за які можна було отримати шилінг чи два, але господиня квартири стежила за його пересуваннями, і Філіп боявся, що жінка затримає його, якщо він винесе з кімнати ще щось. Єдиний вихід — сказати, що він не може оплатити рахунок, але на це бракувало сміливості. Липень був уповні. Ніч тішила гарною погодою і теплом. Кері вирішив залишитися на вулиці. Не поспішаючи, прогулявся уздовж набережної біля спокійної та тихої ріки, а стомившись, сів на лавицю і задрімав. Він не знав, як довго спав, але прокинувся від страху: йому наснилося, наче його смикає поліціянт і наказує йти геть. Утім, коли Філіп розплющив очі, навколо не було жодної живої душі. Сам не розуміючи чому, він іще трохи потинявся, а дійшовши до Чісвіка, знову заснув. Однак лавиця виявилася твердою, і він незабаром прокинувся. Ніч здавалася довжелезною. Філіпа хапали дрижаки. Раптом він усвідомив, як жалюгідно почувається, і не міг придумати, що, заради всіх святих, робити: соромно було спати на набережній (це чомусь здавалося найпринизливішим), і Філіп відчув, як запалали в темряві щоки. Він пригадував розповіді про бездомних — серед них були офіцери, священнослужителі й випускники університетів. Кері замислився, чи стане одним із них і стоятиме в черзі за тарілкою супу від якоїсь благочинної організації. Краще вкоротити собі віку. Так не може тривати далі. Якби Лоусон знав, у якій він опинився халепі, обов’язково допоміг би йому; відмовлятися від допомоги через гонор було справжнім ідіотизмом. Філіп замислився, чому він такий невдаха. Він завжди робив те, що видавалося йому найкращим, і нічого ніколи не вдавалося. Він завжди допомагав людям, якщо міг, і не вважав себе самозакоханішим за інших. Яка жахлива несправедливість, що він опинився у такій скруті.

Та який зиск із цих думок? Він пішов далі. Зазоріло: мовчазна ріка була прекрасною, а в світанку причаїлося щось таємниче; днина обіцяла бути погожою, а на блідому ранковому небі не було жодної хмаринки. Філіп почувався страшенно стомленим і помирав від голоду, але не міг спокійно сидіти через постійний страх зустрітися з поліціянтом. Цього Філіп боявся смертельно. Він почувався брудним і мріяв про можливість помитися. Урешті-решт юнак опинився на Гемптон-корт. Він відчував, що заплаче, якщо негайно щось не з’їсть. Знайшовши нарешті дешеву їдальню, Філіп зайшов усередину: від пахощів гарячої їжі йому зробилося млосно. Він планував з’їсти щось поживне, чого вистачило б на цілий день, але шлунок протестував від самого лише погляду на їжу. Тому він замовив горнятко чаю і хліб із маслом. Він пригадав, що сьогодні неділя, тож можна навідатися до Ательні, і помріяв про ростбіф і йоркширський пудинг, які вони їстимуть; однак почувався смертельно втомленим, аби зустрітися зі щасливою й галасливою родиною. Філіп був похмурий і нещасний і не хотів нікого бачити. Він вирішив піти у парк біля палацу й полежати на траві. Усі кістки боліли. Можливо, йому вдасться знайти колонку, щоб умитися й попити; Філіп помирав від спраги, утім, більше не був голодним, тож із задоволенням думав про квіти, галявини й величні пишні дерева. Він розумів, що слід краще обдумати свої плани на майбутнє. Лежачи на траві в затінку, Філіп запалив люльку. Намагаючись заощадити, він уже давно дозволяв собі палити лише двічі на день і тепер радів, що мішечок із тютюном був повний. Він не знав, що роблять люди, коли в них немає грошей. Незабаром Кері заснув і прокинувся майже опівдні. Він вирішив, що слід вирушати в місто, аби рано-вранці відповісти на всі оголошення, де пропонували роботу. Філіп згадав про дядька, котрий обіцяв заповісти йому свій невеличкий статок. Він і гадки не мав, скільки в дядька є грошей, та в будь-якому разі не більше ніж кілька сотень фунтів. Цікаво, чи можна якось заробити грошей, заклавши майбутній спадок? Для цього знадобиться згода старого, а він її ніколи не дасть.

«Єдине, що мені залишається, — якось перебитися до його смерті».

Філіп прикинув, скільки вікарію років. Добряче за сімдесят. Він страждав на хронічний бронхіт, але безліч стариганів на це хворіють і живуть вічно. Тим часом щось підвернеться. Він не міг позбутися думки, що його випадок особливий; люди в його становищі не помирають від голоду. Філіп не впадав у відчай лише тому, що досі не міг повірити в реальність усього, що з ним відбувається. Він вирішив позичити у Лоусона півсоверена. Цілий день Філіп провів у парку, а коли голод ставав нестерпним, палив люльку — він не збирався нічого їсти, аж поки не збереться повертатися до Лондона — шлях був далекий, тож не завадить підкріпитися. Щойно звечоріло і стало прохолодніше, він рушив у путь, а стомившись, спав на лавицях. Ніхто його не чіпав. На вокзалі Вікторія Філіп помився, поголився й освіжився, а потім замовив хліб із маслом. Снідаючи, прочитав оголошення в ранковій газеті. Одне з них впало йому в око: у відділ домашнього текстилю однієї добре відомої крамниці запрошували продавця. Серце дивно стиснулося — упереджені погляди середнього класу не дозволяли Філіпові працювати в крамниці, однак він лише здвигнув плечима, зрештою, яке це мало значення? Він вирішив спробувати отримати це місце. З’явилося химерне відчуття, наче погоджуючись на всі приниження та навіть рухаючись їм назустріч, можна змінити Божу волю. Коли присоромлений Філіп з’явився в крамниці о дев’ятій годині, виявилося, що там уже стоїть довжелезна черга. Тут були люди різного віку — від шістнадцятирічних хлопців до сорокарічних чоловіків; дехто розмовляв стишеними голосами, але здебільшого люди мовчали. Приєднавшись до черги, Філіп помітив кілька ворожих поглядів і почув, як хтось сказав:

— Єдине, чого я хочу, — швидше отримати відмову, щоб устигнути на співбесіду в інше місце.

Чоловік, що стояв поруч із Філіпом, глипнув на нього й озвався:

— Маєте досвід такої роботи?

— Ні, — зазнався Філіп.

Його співрозмовник на мить змовк, а потім зауважив:

— Без запрошення після обіду з вами не розмовлятимуть навіть у найменшій крамничці.

Філіп розглядав службовців. Дехто розкладав рулони ситцю та кретону[312], а інші (як повідомив сусід у черзі) готували до відправлення в провінцію замовлення, отримані поштою. Приблизно о чверть по дев’ятій з’явився завідувач. Філіп почув, як хтось у черзі сказав, що це містер Ґіббонс. Це був огрядний коротун середніх років із чорною бородою і масним темним волоссям. На розумному обличчі бігали жваві очиці. Завідувач був убраний у шовковий капелюх і сюртук, вилогу якого прикрашала біла герань із листочками. Чоловік зайшов до кабінету, залишивши двері відчиненими; це була дуже маленька кімнатка з американською конторкою в кутку, книжковими полицями і стінною шафкою. Люди в коридорі спостерігали, як він механічно відчепив квітку з одягу і поставив її в наповнену водою чорнильницю. Правила на роботі забороняли носити квіти на одязі.

(Службовці, котрі хотіли залишитися з начальником у гарних стосунках, цілий день висловлювали захоплення його квіткою.

— Я ніколи не бачив гарнішої квітки, — запевняв хтось із них. — Ви самі її виростили?

— Так, це я, — відповідав завідувач, і його розумні очі сяяли від гордості.)

Завідувач зняв капелюх, перевдягнув сюртук, переглянув листи, а потім подивився на людей, які на нього чекали. Він ледь помітно змахнув одним пальцем, і перший чоловік із черги ввійшов до кабінету. Люди заходили до завідувача по черзі й відповідали на його запитання. Чоловік коротко цікавився необхідним, не відводячи погляду від обличчя кандидата.

— Вік? Досвід? Чому звільнилися з роботи?

Відповіді він слухав незворушно. Коли прийшла Філіпова черга, йому здалося, наче завідувач зацікавлено витріщився на нього, адже Кері прийшов у чистому й пристойно пошитому одязі. На вигляд він трохи відрізнявся від решти.

— Досвід?

— Боюся, у мене немає досвіду цієї роботи, — зізнався він.

— Погано.

Філіп вийшов із кабінету. Випробування виявилося не таким болючим, як він очікував, тож хлопець навіть не надто засмутився. Не варто було і сподіватися, що роботу вдасться отримати з першої спроби. Газету він зберіг і, вийшовши, ще раз перечитав оголошення: у крамниці в Голборні теж шукали продавця. Кері пішов туди, але виявилося, що на це місце вже когось найняли. Якщо він хотів хоч щось сьогодні з’їсти, слід було зазирнути до Лоусона в студію, перш ніж той піде обідати, тому хлопець рушив уздовж Бромптон-роуд до Єоманс-роуд.

— Послухайте, до кінця місяця я без копійки, — сказав він Лоусонові, щойно випала нагода. — Ви не позичите мені півфунта?

Просити грошей виявилося страшенно складно. Філіп пригадав, як колеги в шпиталі з легкістю (наче це вони робили послугу) позичали у нього невеличкі суми, які навіть не збиралися повертати.

— Жодних проблем, — озвався Лоусон.

Однак, понишпоривши у кишенях, художник знайшов лише вісім шилінгів.

У Філіпа стиснулося серце.

— Ну, гаразд, позичте тоді п’ять, ви не проти? — байдуже кинув він.

— Ось, тримайте.

Філіп пішов до громадської лазні у Вестмінстері й витратив шість пенсів, аби помитися. Потім замовив щось поїсти. Він не знав, чим зайнятися по обіді. До шпиталю повертатися не хотілося — там одразу почнуть розпитувати, до того ж роботи зараз там усе одно не було; у кількох відділеннях, де Філіп працював, дивуватимуться, куди він зник. Хай собі думають, що їм заманеться, байдуже: він не перший студент, що покинув навчання без попередження. Філіп пішов до безкоштовної бібліотеки й погортав газети, поки йому не набридло, а тоді взявся за «Нові арабські ночі» Стівенсона[313], але виявив, що не може читати — слова не мали жодного змісту, і він продовжував розмірковувати про свою безвихідь. Думки весь час поверталися до одного й того ж, і від такої зацикленості розболілася голова. Урешті-решт, помираючи від бажання подихати свіжим повітрям, він рушив до Ґрін-парку і ліг на травичку. Він із жалем думав про свою фізичну ваду, що не дозволила йому піти на війну. Потім Філіп заснув, і йому наснилося, наче з ногою раптом усе стало гаразд, і він вирушив до Південної Африки у складі угруповання йоменів. Картинки, які він бачив в ілюстрованих виданнях, розбурхали фантазію: ось він у формі захисного кольору сидить із іншими чоловіками у вельді навколо багаття. Коли Кері прокинувся, було ще зовсім світло, і незабаром він почув, як Біґ-Бен вибив сьому. Попереду дванадцять годин, а податися немає куди. Нескінченна ніч жахала. Небо вкрилося хмарами, і він злякався зливи; доведеться знайти якийсь пансіонат, де можна винайняти ліжко. Раніше йому траплялися оголошення на будинках у Ламбеті: «Хороші ліжка за шість пенсів», але Філіп ніколи там не бував і боявся гидкого смороду та паразитів. Кінець кінцем він вирішив якомога довше залишатися на вулиці. Філіп сидів у парку до закриття, а потім потинявся довкола. Навалилася втома. Спало на думку, що нещасний випадок був би подарунком долі — тоді його заберуть до шпиталю, і він зможе лежати там кілька тижнів. Опівночі голод зробився нестерпним, тож Філіп пішов до ятки на Ґайд-Парк-корнер, з’їв там кілька картоплин і випив філіжанку кави. Потім ще трохи погуляв. Турботи заважали заснути, до того ж він страшенно боявся, що його забере поліція. Філіп помітив, що тепер по-новому дивиться на констеблів. Це була його третя ніч під відкритим небом. Час від часу він сідав перепочити на лавиці на Піккаділі, а на світанку потягнувся на набережну. Філіп прислухався, як Біґ-Бен вибиває кожну чверть години, і прикидав, коли вже прокинеться місто. Уранці він витратив кілька мідяків, щоб умитися і причепуритися, придбав газету з оголошеннями і знову вирушив на пошуки роботи.

Так продовжувалося кілька днів. Філіп їв мало й почувався слабким та хворим; йому ледве вистачало сил на пошуки роботи, знайти яку, схоже, було вкрай складно. Кері звик до тривалого очікування в затильних кімнатах крамниць, сподівань, що його візьмуть, та до грубих відмов. Читаючи оголошення, він обійшов усі райони Лондона і впізнавав чоловіків, чиї пошуки роботи завершувалися так само безплідно, як і його. Дехто намагався з ним познайомитися, але він був занадто стомлений і нещасний, щоб відповідати на їхні люб’язності. До Лоусона він більше не ходив, адже заборгував йому п’ять шилінгів. У напівпритомній свідомості плуталися думки, і Філіпа більше не обходило, що з ним станеться. Він часто плакав. Спочатку Кері гнівався на себе й соромився сліз, але потім відчув, що вони дарують полегшення і якимось чином втамовують голод. У передранкові години він жахливо страждав від холоду. Якось уночі Філіп прослизнув до своєї кімнати, щоб узяти свіжу білизну; він потрапив усередину близько третьої, упевнившись, що всі сплять, і пішов геть о п’ятій. Йому вдалося трошки полежати на ліжку — воно виявилося чарівно м’яким, усі кістки боліли, тож витягнутися на постелі було так приємно, що навіть не хотілося спати. Звикнувши до постійного голоду, він менше страждав від нього, але відчував слабкість. Думка про самогубство переслідувала його, проте Філіп щодуху протистояв їй; він не хотів обдумувати цю можливість, бо відчував, що врешті-решт не витримає і піддасться спокусі. Він запевняв себе, що безглуздо вкорочувати собі віку, адже незабаром повинно щось статися. Філіпові не вдавалося позбутися думки, що його ситуація занадто абсурдна, щоби ставитися до неї серйозно. Вона нагадувала йому хворобу, від якої страждає, та врешті-решт неодмінно одужуєш. Щоночі він присягався собі, що нічого не змусить його знову залишитися на вулиці й що вранці він напише дядькові або містерові Ніксону, їхньому повіреному, або Лоусону; однак, коли займався світанок, не міг змусити себе принизитися і зізнатися, що він — справжній невдаха. Філіп не знав, як поставиться до цього Лоусон. У їхній парі художника завжди вважали несерйозним, а Кері пишався своєю розсудливістю. Йому доведеться розповісти всю історію свого божевілля. Філіпа турбувала думка, що Лоусон допоможе, а потім розірве з ним стосунки. Дядько і повірений неодмінно чимось допоможуть, але Філіп боявся їхніх докорів. Не хотілося, щоби хтось докоряв йому, тож він стискав зуби і повторював собі: те, що сталося, було неминуче просто тому, що сталося. Шкодувати безглуздо.

Дні тягнулися нескінченно довго, а позичені Лоусоном п’ять шилінгів швидко закінчилися. Філіп мріяв про неділю, коли можна буде навідатися до Ательні. Він сам не знав, що заважало йому зробити це раніше, крім нездоланного бажання впоратися самому. Однак Ательні сам неодноразово опинявся у безнадійній скруті, тож був єдиним, хто міг йому допомогти. Можливо, після обіду Філіп змусить себе розповісти чоловікові, що вскочив у халепу. Подумки він продовжував повторювати заготовані слова. Він страшенно боявся, що Ательні відмахнеться від нього легковажною фразою — це була така жахлива думка, що Філіп намагався якомога довше уникати цього випробування. Він більше не вірив власним друзям.

Суботня ніч була холодною й вологою. Філіп жахливо страждав. Востаннє він їв у суботу опівдні, тож ледве дотягнувся до будинку Ательні. У неділю вранці він витратив останні два пенси, щоб помитися й почистити одяг у вбиральні на вокзалі Чарінґ-кросс.