Тягар пристрастей людських

105

Заробітну платню отримували раз на місяць у секретаря. У цей день службовці, випивши чаю, групками приєднувалися до вишикуваної в коридорі за дверима галереї черги. До бюро заходили по одному. За столом, на якому стояли дерев’яні посудини з грошима, сидів секретар; він запитував прізвище службовця, кинувши на нього підозріливий погляд, звірявся з книжкою, оголошував суму й, узявши гроші з посудини, відраховував потрібну суму йому в руку.

— Дякую, — казав він. — Наступний.

— Дякую, — казали всі у відповідь.

Потім службовець підходив до столу другого секретаря і, перш ніж вийти з кімнати, платив йому чотири шилінги за прання, два шилінги клубних внесків і всі накладені на нього штрафи. Із рештою грошей працівники поверталися до свого відділу й чекали на завершення робочого дня. Більшість мешканців Філіпового гуртожитку мали борги перед жінкою, що продавала сандвічі, якими вони зазвичай вечеряли. Це була кумедна старушенція, надзвичайно товста, з круглим червоним обличчям і охайно прилизаним з обох боків від чола волоссям, як на ранніх портретах королеви Вікторії. Вона завжди носила маленький чорний капор і білий фартушок; рукави жінка закасувала до ліктів: вона різала сандвічі великими брудними і засмальцьованими руками, а корсаж, фартух і спідниця завжди були вкриті масними плямами. Звали її місіс Флетчер, але всі зверталися до жінки «Матінко»; службовці з крамниці їй щиро подобалися, вона називала їх своїми «хлопчиками» і ніколи не відмовлялася дати в борг наприкінці місяця. Всі знали, що Матінка Флетчер позичала кілька шилінгів тому, хто опинявся в скруті. Це була добра жінка. Їдучи у відпустку чи повертаючись назад, «хлопчики» цілували її в пухку червону щоку; тих, кого звільнили і не брали на іншу роботу, вона частенько підгодовувала, щоб вони не померли від голоду. Її велике серце подобалося «хлопчикам», і вони відповідали жінці щирою взаємністю. Усі полюбляли розповідати історію про одного чоловіка, який розбагатів у Бредфорді і володів п’ятьма крамницями: повернувшись за п’ятнадцять років, він навідався до Матінки Флетчер і подарував їй золотий годинник.

На руки Філіп отримав вісімнадцять шилінгів. Це були перші зароблені ним у житті гроші, але він не пишався собою, як можна було сподіватися, а тільки відчув сум’яття. Мізерна сума лише підкреслювала всю безнадійність його становища. Кері відніс п’ятнадцять шилінгів місіс Ательні, щоб віддати їй частину свого боргу, але вона взяла лише півсоверена[322].

— Ви розумієте, що такими темпами мені знадобиться вісім місяців, аби розрахуватися з вами?

— Поки Ательні працює, я можу дозволити собі почекати, та й хтозна, можливо, вам підвищать платню.

Ательні продовжував запевняти, що поговорить про Філіпа із завідувачем (це смішно, не користуватися уміннями хлопця), але нічого не робив, і незабаром Кері зрозумів, що рекламний агент не видається завідувачу такою важливою персоною, як самому собі. Часом Філіп зустрічав Ательні у крамниці. Тут його красномовство стихало; Торп пригнічено бігав між відділами в охайному, але поношеному повсякденному одязі — скромний невисокий чоловік, що намагається уникнути зайвої уваги.

— Варто мені подумати, як я марную час, — казав він удома, — й одразу хочеться звільнитися. Такій людині, як я, там ніде розвернутися. Я там в’яну і помираю від голоду.

Місіс Ательні спокійно шила, не звертаючи уваги на чоловікові нарікання і лише легенько стискаючи губи.

— Зараз дуже складно знайти роботу, а ти маєш стабільний і безпечний дохід. Сподіваюся, ти їх задовольнятимеш і залишишся там надовго.

Ніхто не сумнівався, що так і буде. Цікаво було спостерігати, яку владу над цим геніальним мінливим чоловіком мала неосвічена жіночка, навіть не пов’язана з ним офіційним шлюбом. Тепер, коли Філіпове становище змінилося, місіс Ательні була до нього доброю, як мати; його розчулювали турботи жінки про те, щоб він добре харчувався. Те, що хлопець щонеділі міг навідуватися до цієї дружньої родини, прикрашало його життя (Філіп потроху звикав до свого нового становища, і найбільше його непокоїла жахлива одноманітність). Як приємно було сидіти у царських іспанських кріслах і балакати з Ательні про все на світі. Попри увесь розпач свого становища, від Ательні Філіп завжди повертався на Гемінґтон-стрит у піднесеному настрої. Спочатку Кері боявся забути вивчене і продовжував читати підручники з медицини, але потім зрозумів, що це безглуздо: після виснажливого робочого дня він не міг зосередитися на прочитаному; до того ж він не знав, коли зможе повернутися до навчання в шпиталі, тож усі заняття були марними. Йому постійно снилося чергування в палатах. Прокидатися було боляче. Присутність інших людей у спальні невимовно дратувала; Кері звик до самотності й жахливо страждав від необхідності завжди бути поруч із кимось і ніколи наодинці з собою. Уранці найважче було боротися з розпачем. Він уявляв, як навіки застрягає у цьому житті: «Перший поворот праворуч і другий ліворуч, мадам»; а ще слід радіти, якщо його не звільнять: незабаром додому поверталися ті, хто пішов на війну, і фірма обіцяла взяти їх назад, отже, когось звільнять; доведеться пнутися зі шкіри, щоб зберегти цю огидну роботу.

Філіпова свобода залежала від однієї події — дядькової смерті. Після неї він отримає кілька сотень фунтів і зможе закінчити навчання в шпиталі. Кері почав щиро мріяти про стариганову смерть і підраховувати, скільки той ще може протягнути, адже йому вже добряче за сімдесят. Філіп не знав, скільки дядькові років, але припускав: щонайменше сімдесят п’ять; до того ж він страждав на хронічний бронхіт і взимку завжди сильно кашляв. Він знов і знов перечитував у підручниках із медицини розділ про бронхіт у літніх людей, хоча давно вже вивчив його напам’ять. Сувора зима могла вбити старого. Філіп мріяв про холод і дощ. Ця думка не виходила йому з голови й перетворилася на ідею-фікс. Спека теж погано впливала на дядька Вільяма, а в серпні три тижні стояла задушлива погода. Філіп уявляв собі, як, можливо, одного дня надійде телеграма з повідомленням про смерть вікарія, і в душі вже відчував неабияке полегшення. Стоячи на сходах і вказуючи покупцям потрібний їм відділ, він розважався думками про те, як витратить гроші. Скільки їх було, він не знав, напевно, щонайбільше п’ять сотень фунтів, але цього йому вистачить. Тоді він зможе одразу попрощатися з крамницею; навіть не писатиме заяву про звільнення, а просто збере свої речі в коробку і піде геть, не сказавши нікому жодного слова; а потім він повернеться до шпиталю. Це найголовніше. Цікаво, чи багато він уже забув. За півроку все пригадає, а потім якнайшвидше складе три іспити — спочатку з акушерства, а потім з терапії та хірургії. Часом його скручувало від страху: а раптом дядько, попри свої обіцянки, залишить усі гроші церкві або парафії. Від цієї думки Філіпові робилося млосно. Невже дядько може бути таким жорстоким? Однак, якщо так станеться, Філіп точно знав, що робитиме: так не може тривати вічно; життя було стерпним лише завдяки планам на майбутнє. Якщо не залишиться надії, страх теж зникне. Єдиний хоробрий вчинок за таких умов — самогубство; Філіп детально обдумав, які ліки вб’ють його без болю і де їх можна знайти. Думка про те, що навіть у найнестерпнішій ситуації він однаково знатиме вихід, бадьорила юнака.

«Другий поворот ліворуч, мадам, і вниз сходами. Перший поворот ліворуч, а потім прямо. Містере Філіпе, відведіть покупця, будь ласка».

Раз на місяць Філіп «чергував». Доводилося йти до свого відділу о сьомій ранку й наглядати за прибиральниками. Коли вони закінчували, він знімав чохли з вітрин та манекенів. Увечері, коли службовці йшли додому, він знову накривав вітрини та манекенів чохлами, а потім ще раз «організовував» прибиральників. Це була брудна й нецікава робота. Читати, писати чи палити не дозволялося, слід було тинятися туди-сюди, і час тягнувся нестерпно. Коли чергування закінчувалося, о пів на десяту, хлопця годували вечерею, і це була єдина втіха. Після чаю о п’ятій годині Філіпів апетит не вщухав, тож він нетерпляче чекав на хліб, сир і густе какао, запропоновані фірмою.

Одного дня, коли Філіп пропрацював у «Ліннс і Седлі» десь три місяці, завідувач, містер Семпсон, увірвався до відділу, закипаючи від люті. Зранку керівник випадково звернув увагу на вітрину, викликав завідувача і зробив йому в’їдливі зауваження щодо підбору кольорів. Вимушений мовчки слухати зверхній сарказм начальника, містер Семпсон відігрався на службовцях і взявся шпетити нещасного хлопця, обов’язком якого було оформлення вітрин.

— Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам, — лютував містер Семпсон. — Я завжди це казав і надалі казатиму. На вас не можна розраховувати. А ще вважаєте себе розумниками, чи не так? Розумники!

Він кидав підлеглим це слово так, наче воно було найжахливішою на світі образою.

— Невже ви не знаєте, що колір електрик вбиває на вітрині всі інші відтінки синього?

Чоловік люто роззирнувся, і погляд його впав на Філіпа.

— Наступної п’ятниці ви прикрашатимете вітрину, Кері. Подивимося, що у вас вийде.

Продовжуючи розгнівано бурмотіти щось, чоловік повернувся до свого кабінету. Філіпове серце стиснулося. У п’ятницю зранку він узявся за вітрину, мало не непритомніючи від сорому. Обличчя палало вогнем. Як жахливо хизуватися перед очима перехожих; Філіп намагався переконати себе, що такі думки — справжня дурниця, але однаково повертався спиною до вулиці. Шанси, що якийсь студент зі шпиталю йтиме вздовж Оксфорд-стрит о такій годині, були незначними, а більше у Лондоні Кері майже нікого не знав, однак, працюючи, він відчував у горлі великий клубок і уявляв, як, обернувшись, зустрінеться поглядом із кимось знайомим. Він якомога швидше покінчив із роботою. Помітивши, що всі червоні відтінки пасують один до одного, і виставивши сукні подалі одну від одної, Філіп досягнув чудового результату. Завідувач вийшов на вулицю, щоб оцінити його роботу, і не приховував задоволення.

— Я знав, що не помилюся, віддавши цю вітрину вам. Річ у тім, що ми з вами джентльмени (не заперечуєте, якщо я не казатиму цього у відділі, але так і є), а це про щось говорить. Можете не казати мені, що не говорить, бо я точно знаю, що говорить.

Оформлення вітрин стало постійним Філіповим завданням, однак він так і не звик до публічності й ненавидів п’ятничні ранки, коли доводилося братися за роботу. Від жаху він прокидався о п’ятій годині, й від болю в серці заснути більше не вдавалося. Дівчата з відділу швидко помітили його сором’язливість і ще швидше зауважили, що він хитрує, стоячи спиною до вулиці. Вони кепкували з Філіпа і називали його чваньком.

— Напевно, ви боїтеся, що повз вітрину йтиме ваша тітонька і викреслить вас із заповіту.

Загалом стосунки з дівчатами у Кері були непоганими. Вони вважали його трохи дивакуватим, але клишоногість дозволяла юнакові відрізнятися від інших, а незабаром співробітниці виявили, що Філіп справжній добряк. Він ніколи не відмовлявся допомогти, завжди поводився ввічливо і виважено.

— Одразу видно, що він справжній джентльмен, — казали дівчата.

— Якийсь він занадто стриманий, чи не так? — додала одна панянка, на чиє пристрасне захоплення театром Філіп ніяк не відреагував.

Здебільшого дівчата мали кавалерів, а ті, хто не мав, запевняли, що мають, аби ніхто не подумав, наче бракує охочих до них позалицятися. Кілька співробітниць не приховували, що готові пофліртувати з Філіпом, але він спостерігав за їхніми витівками з сумним подивом. Поки що залицяння його не цікавили; до того ж він майже завжди був утомлений і голодний.