Тягар пристрастей людських

50

Філіп не міг викинути з голови думки про трагічну подію. Найбільше його турбувало те, що зусилля Фанні були марними. Ніхто на світі не міг би працювати впертіше й щиріше за неї; дівчина всім серцем вірила у свої сили, але, вочевидь, у самій лише самовпевненості небагато сенсу; вона була властива всім Філіповим друзям, включно з Міґелем Ахурією, однак хлопця приголомшував контраст між героїчним завзяттям іспанця та банальністю його творів. Нещасливі шкільні роки Кері породили схильність до самоаналізу; цей гріх, підступний, як наркоманія, настільки заволодів хлопцем, що той вивчав свої почуття з особливою уїдливістю. Він не міг не помічати, що мистецтво впливає на нього не так, як на інших. Лоусон від гарної картини миттєво завмирав. Його сприйняття було інстинктивним. Навіть Фланаґан відчував дещо, до чого Філіп приходив за допомогою роздумів. Його власне сприйняття було інтелектуальним. Кері не міг позбутися думки, що, маючи артистичний темперамент (ця фраза йому не подобалася, але вигадати щось краще не вдавалося), він зміг би сприймати красу емоційно й безпосередньо, як вдавалося це його друзям. Юнак почав замислюватися, чи володіє ще чимось, крім поверхової спритності рук, яка дозволяла вправно копіювати побачене. А вона ж нічого не варта. Філіп навчився зневажати технічну вправність. Важливо було відчувати світ як художник. Лоусон писав у певному стилі, тому що цього вимагав його характер, але за спробами наслідування та студентською сприйнятливістю до чужого впливу зблискувала індивідуальність. Філіп дивився на власний портрет Рут Челіс і тепер, коли минуло три місяці, розумів, що це лише холопська копія роботи Лоусона. Він почувався порожнім. Писав розумом, хоча чудово знав, що варті чогось тільки картини, написані серцем.

Грошей у нього було мало, менше шістнадцяти сотень фунтів, тож необхідно було навчитися строго обмежувати свої витрати. На заробіток не слід було розраховувати найближчі десять років. Історія мистецтва знає чимало художників, котрі взагалі нічого не заробляли. Філіп мусив приректи себе на вбоге існування; і це матиме сенс, якщо він намалює безсмертні твори; але хлопець страшенно боявся, що так і залишиться посередністю. Чи варто для цього жертвувати своєю молодістю, життєвими радощами і різноманітними можливостями? Він добре знав, як живуть у Парижі художники-іноземці, і розумів, що їхнє існування обмежене та провінційне. Йому було чудово відомо, що дехто гнався за невловимою славою двадцять років, а потім тонув у пияцтві та вбогості. Самогубство Фанні збурило спогади, і Філіп почув чимало похмурих історій про те, як люди рятувалися від розпачу. Він пригадав, як майстер, знущаючись, давав поради бідолашній Фанні: для неї було б краще послухатися і відмовитися від своїх безнадійних спроб.

Філіп завершив портрет Міґеля Ахурії і вирішив надіслати його до Салону. Фланаґан подавав дві картини, а Філіп вважав, що малює не гірше за нього. Він так ретельно працював над портретом, що не міг не вірити в його принади. Щоправда, дивлячись на свою роботу, Філіп відчував, що щось не так, і не міг зрозуміти, що саме. Однак, відвівши погляд, він збадьорювався і почувався задоволеним. Кері надіслав картину до Салону й отримав відмову. Він не надто засмутився, адже всіляко переконував себе, що картину навряд чи візьмуть. Утім, за кілька днів до Лоусона і Кері увірвався Фланаґан і повідомив, що одну з його картин прийняли. Філіп привітав друга із закам’янілим обличчям, а той так радів своєму успіху, що не помітив іронічної нотки, яка, попри всі намагання приховати її, все ж прозвучала у голосі Кері. Однак кмітливіший Лоусон вловив її і зачудовано подивився на товариша. Із його картиною теж усе було гаразд, він знав про це вже кілька днів, і Філіпова поведінка неприємно вразила. Але ще більше його здивувало несподіване запитання Кері, котре той поставив, щойно пішов американець.

— Ви б послали все під три чорти на моєму місці?

— Що це ви таке кажете?

— Я розмірковую, чи варто бути посереднім художником. Розумієте, в інших професіях, якщо ви лікар чи комерсант, ваша посередність нікому не помітна. Ви заробляєте і продовжуєте жити. Та чи варто малювати слабенькі картини?

Лоусонові подобався Філіп, і, зрозумівши, що друга засмутила відмова прийняти картину, той узявся заспокоювати його. Усім відомо, що Салон відмовлявся від картин, які потім ставали відомими; це ж була перша Філіпова спроба, і слід було сподіватися на такий результат; нічого дивного, що Фланаґану пощастило, його картина ефектна і поверхова: це саме те, що подобається ледачим суддям. Філіп втрачав терпіння: його принижувало, що Лоусон вважає, наче він може серйозно засмутитися через такі дурниці, і не розуміє, що він пригнічений через глибоку зневіру в своїх силах.

Клаттон останнім часом відмежувався від компанії, яка обідала у «Ґрав’є», і жив надзвичайно усамітнено. Фланаґан казав, що він закохався в якусь дівчину, але аскетична зовнішність хлопця якось не пасувала до пристрасті, і Філіп думав, що той, вірогідніше, відокремився від друзів, аби краще обдумати нові ідеї. Утім, одного вечора, коли інші пішли з ресторану на виставу, а Філіп залишився за столиком сам, з’явився Клаттон і замовив вечерю. Молодики розговорилися, і, помітивши, що товариш сьогодні доброзичливіший і менш уїдливий, ніж завжди, Філіп вирішив скористатися його гарним настроєм.

— Послухайте, мені хотілося б, аби ви подивилися на мою картину, — сказав він. — Хочу знати, що ви про неї думаєте.

— Ні, не буду.

— Чому ні? — перепитав Кері, червоніючи.

Вони часто зверталися з таким проханням один до одного, і нікому й на думку не спадало, що можна відмовитися. Клаттон здвигнув плечима.

— Люди просять покритикувати щось, а самі лише чекають, щоб їх похвалили. До того ж який сенс у критиці? Яка різниця — гарна ваша картина чи погана.

— Для мене різниця відчутна.

— Ні. Картини малюють лише тому, що не можуть не малювати. Це така ж функція організму, як будь-яка інша, ось лише властива вона не кожному. Ми малюємо для себе, інакше довелося б укоротити собі віку. Тільки задумайтеся, ви витрачаєте бозна-скільки часу, намагаючись зобразити щось на полотні, пишете потом і кров’ю власної душі, а який результат? Десять проти одного, що Салон відхилить картину; а якщо вони погодяться її взяти, люди кидатимуть на неї десятисекундний погляд і йтимуть далі. Якщо вам пощастить, якийсь неграмотний бовдур придбає її, повісить на стіну й помічатиме не більше, ніж свій обідній стіл. Критика і художник не мають нічого спільного. Критика оцінює об’єктивно, але об’єктивність художнику не потрібна.

Клатон прикрив очі долонями, наче намагаючись краще зосередитися на тому, що збирався сказати.

— Художник отримує особливе враження від побаченого і мусить передати його; незрозуміло чому, вдається це лише за допомогою ліній та кольорів. Так само й музикант: він читає кілька рядків, і в голові виникає комбінація звуків; йому невідомо, чому саме ці слова надихнули його на саме ці ноти, він просто чує їх. І я назву вам ще одну причину, чому критика не має жодного значення: видатний художник змушує людей бачити світ своїми очима; але інший художник наступного покоління бачить світ інакше, і тоді глядачі оцінюють не його самого, а порівнюючи його з попередником. Так, барбізонці[218] вчили наших батьків дивитися на дерева певним чином, а коли з’явився Моне і намалював їх інакше, люди сказали: «Але дерева не такі». Їм ніколи не спадало на думку, що дерева точнісінько такі, якими їх хоче бачити художник. Ми малюємо зсередини назовні — якщо нам вдасться вплинути на бачення світу, нас називають видатними художниками, якщо ні — на нас не зважають; але ми залишаємося такими ж. Ми не додаємо нічому ані величі, ані нікчемності. Нам байдуже, що станеться з картиною потім — малюючи її, ми вже отримали все можливе.

Запала тиша, Клаттон із неабияким апетитом накинувся на їжу, котру поставили перед ним. Філіп палив дешеву цигарку й уважно розглядав друга. Грубо висічена голова, наче камінь не піддавався різцю скульптора, скуйовджена копиця темного волосся, великий ніс, масивна нижня щелепа — все це свідчило про неабияку силу юнака, та все ж Кері чомусь здавалося, що за цією маскою ховається дивна слабкість. Відмова Клаттона показувати свої роботи, можливо, була продиктована виключно марнославством: хлопець не зносив чужої критики і не хотів ризикувати, отримавши відмову Салону; йому хотілося зажити слави справжнього майстра, а не порівняння з іншими художниками, після якого могла понизитися його самооцінка. За вісімнадцять місяців їхнього з Кері знайомства Клаттон став жорстокішим і сумнішим; його дратував легкий успіх тих, хто змагався зі своїми товаришами, попри те, що сам хлопець робити це відкрито не наважувався. На Лоусона йому не вистачало терпіння, і вони вже не дружили так близько, як було тоді, коли Філіп із ними познайомився.

— Із Лоусоном все гаразд, — казав Клаттон зверхньо, — він повернеться до Англії, стане модним портретистом, зароблятиме десять тисяч на рік і буде академіком ще до сорока років. Портрети ручної роботи для шляхти і дрібних дворян!

Філіп теж зазирав у майбутнє і бачив Клаттона, старшого на двадцять років, сумного, самотнього, здичавілого й нікому не відомого, він досі мешкає в Парижі, застрягши в цьому житті, керує своїм злим язиком маленьким cénacle[219], веде війну із самим собою та світом через свою жагу досконалості, якої не вдається досягнути; малює мало і, напевно, врешті-решт спивається. Останнім часом Філіпа захопила думка, що єдине дане нам життя слід прожити успішно, однак під успіхом розумів не багатство чи славу; він сам точно не знав, що вкладає у це поняття, можливо, отримання різноманітного досвіду або якнайкраще втілення своїх можливостей. Йому здавалося очевидним, що життя, якого, схоже, прагнув Клаттон, приречене на занепад. Єдиним його виправданням можуть стати безсмертні шедеври. Кері пригадав хитромудру метафору Кроншоу про життя, схоже на перський килим (Філіп частенько про неї думав), але письменник зі своїм гумором фавна відмовився пояснювати її зміст: він повторював, що кожен має знайти його самостійно, інакше той втрачає цінність. Саме на цьому бажанні досягти в житті успіху росла Філіпова невпевненість, чи справді він хоче продовжити мистецьку кар’єру. Але Клаттон раптом знову заговорив:

— Пам’ятаєте, я розповідав про чолов’ягу, з яким познайомився в Бретані? Нещодавно зустрів його тут. Він збирається на Таїті[220]. Увесь світ його більше не обходить. Раніше він був Brasseur d’affairs, здається, англійською це називається біржовий брокер; у нього була дружина і родина, він непогано заробляв. І пожертвував усім, аби стати художником. Просто покинув усе, оселився в Бретані й почав малювати. Грошей він не мав і мало не помер від голоду.

— А що сталося з його дружиною та дітьми? — поцікавився Філіп.

— Ох, їх він теж покинув. Залишив самостійно помирати від голоду.

— Звучить, як дуже ниций вчинок.

— Ох, мій любий друже, якщо ви хочете бути джентльменом, вам доведеться забути про те, щоби стати митцем. У цих двох немає нічого спільного. Часом доводиться чути про чоловіків, які малюють халтуру, щоб утримувати літню матір, — що ж, це доводить, що вони гарні сини, але не виправдовує написаного ними мотлоху. Такі люди — звичайні баришники. Натомість митець віддав би матір до богадільні. Я знаю одного письменника, який розповідав мені, що його дружина померла під час пологів. Він кохав її і мало не збожеволів від горя. Однак, сидячи біля її ліжка і спостерігаючи, як вона помирає, він запам’ятовував, як саме виглядає дружина і що відчуває він сам. Не надто по-джентльменськи, еге ж?

— То ваш друг гарний художник?

— Ні, поки що ні. Він малює, як Пісарро. Ще не знайшов себе, але він добре відчуває колір і розуміється на декорації. Та річ не в цьому. Головне — почуватися художником, а йому це властиво. Він повівся, як справжній мерзотник із дружиною та дітьми, він завжди поводиться, як справжній мерзотник; те, як він ставиться до людей, які йому допомогли, — а часом лише добре серце друзів рятувало його від голодної смерті — просто огидно. Але так сталося, що він — геніальний художник.

Філіп замислився про чоловіка, котрий готовий був пожертвувати усім — затишком, домом, грошима, коханням, честю, обов’язком — заради можливості передати на полотні свої враження від світу. Це був видатний крок, але йому самому не вистачило б сміливості.

Подумавши про Кроншоу, Філіп згадав, що не бачив його цілий тиждень, і, попрощавшись із Клаттоном, почвалав до кафе, де завжди можна було знайти письменника. Протягом перших кількох місяців, проведених у Парижі, Філіп вважав кожне чоловікове слово одкровенням, однак незабаром практично налаштованому хлопцю набридли теорії, які ніколи не втілювалися в життя. Тоненька збірка віршів Кроншоу не здавалася Кері гідним результатом убогого існування. Філіп ніяк не міг позбутися інстинктів середнього класу, з якого походив; а злидні й літературна поденщина, якою займався чоловік, щоби прогодувати душу й тіло, монотонне існування між брудним горищем і столиком у кафе не викликали поваги. Кроншоу був достатньо кмітливим і здогадувався, що юнак його зневажає, тож іронічно глузував із його міщанських поглядів, наче й жартома, але часом досить уїдливо.

— Ви — бізнесмен, — казав він Філіпу, — вам хочеться інвестувати життя в цінні папери, які даватимуть три відсотки річних. А я марнотратник і розтринькую свій капітал. Я витрачу останнє пенні з останнім ударом серця.

Ця метафора роздратувала Філіпа, адже дозволяла його співрозмовнику прибрати романтичної пози й кидала тінь на його власний світогляд, який інстинктивно здавався хлопцеві правильнішим, хоча він і не міг пояснити цього словами.

Утім, цього вечора Філіп вагався і хотів поговорити про себе. На щастя, вже було досить пізно, і стосик тарілочок на столі біля Кроншоу, які позначали випите, підказував, що письменник готовий незалежно розглянути будь-яке питання.

— Цікаво, що ви можете мені порадити, — несподівано озвався Філіп.

— Ви однаково не дослухаєтеся до моїх порад, чи не так?

Юнак нетерпляче здвигнув плечима.

— Здається, з мене ніколи не вийде доброго художника. А бути посередністю немає сенсу. Я розмірковую, чи не покинути все.

— То що вам заважає?

Кері на мить завагався.

— Здається, я люблю це життя.

Безтурботне кругле чоловікове обличчя раптом спотворилося. Кутики рота несподівано стиснулися, тьмяні очі глибоко запали в орбітах; чоловік враз зробився якимсь згорбленим та старим.

— Таке життя? — вигукнув він, оглядаючи кафе, в якому вони сиділи. Голос його злегка затремтів. — Якщо можете вирватися з нього, робіть це негайно.

Філіп здивовано витріщився на співрозмовника, але, як завжди, знітився від прояву емоцій і відвів погляд. Він знав, що став свідком трагедії загубленого життя. Запала тиша. Філіп знав, що Кроншоу пригадує власне життя і, напевно, у пам’яті постають яскраві сподівання юності та розчарування, від яких поблякли кольори; одноманіття злидарських насолод і безпросвітне майбутнє. Погляд Філіпа застиг на стосику тарілочок, і він знав, що Кроншоу теж не зводить із нього очей.