Тягар пристрастей людських

32

Побачивши дядька і тітку, Філіп здивувався. Раніше він ніколи не помічав, що вони вже в поважному віці. Вікарій зустрів племінника зі звичною, але не ворожою байдужістю. Чоловік трохи погладшав, трохи полисів і трохи посивів. Філіп побачив, який він жалюгідний зі своїм невиразним і самозакоханим обличчям. Тітка Луїза обняла хлопця зі сльозами радості на щоках. Філіп розчулився і знітився, він і не підозрював, як сильно ця жінка любить його.

— Ох, Філіпе, час без тебе тягнувся так повільно, — плакала вона, погладжуючи племінникові руки і зазираючи йому в обличчя радісними очима.

— Ти так виріс. Тепер ти справжній чоловік.

Над верхньою губою у Філіпа з’явилися тоненькі вусики. Він придбав бритву і весь час із надзвичайною обачністю голив своє гладеньке підборіддя.

— Без тебе нам було так самотньо, — вела далі тітка Луїза, а потім сором’язливо додала тихеньким уривчастим голосом: — Ти радий повернутися додому, чи не так?

— Ще й як.

Вона була такою худенькою, що здавалася майже прозорою; руки, якими жінка обняла хлопця за шию, були тендітними, як кісточки курчати, а обличчя — ох! — вкрилося зморшками. Сиві кучері, які вона досі зачісувала за модою своєї юності, мали якийсь дивний і жалюгідний вигляд, а маленьке висохле тіло нагадувало осінній листочок — можна було відчути, як його ось-ось віднесе перший-ліпший різкий вітер. Філіп зрозумів, що дядько з тіткою вже прожили своє життя: це було двійко маленьких мовчазних людей, вони належали до минулого покоління й терпляче й тупо чекали на смерть; а він сам, бадьорий і юний, прагнув нових вражень та пригод і жахався, дивлячись на цей занепад. Ці двоє нічого не зробили, і після їхньої смерті здаватиметься, що їх узагалі ніколи не було. Філіп відчув щире співчуття до тітки Луїзи і раптом зрозумів, що любить її за те, що вона любить його.

Потім до кімнати увійшла міс Вілкінсон, котра спочатку трималася осторонь, аби Кері змогли привітатися з племінником.

— Це — міс Вілкінсон, Філіпе, — представила її місіс Кері.

— Блудний син повернувся, — сказала жінка, простягаючи руку. — Я принесла блудному синові троянду для петельки.

Із веселою усмішкою вона пришпилила до Філіпового пальта троянду, яку щойно зірвала в садку. Він почервонів і відчув себе дурником. Він знав, що міс Вілкінсон була донькою останнього священика, якому прислужував дядько Вільям, а доньок священиків він за своє життя побачив немало. Вони носили погано пошитий одяг і грубе взуття. Зазвичай доньки священиків убиралися лише в чорне, адже дитячі роки Філіп провів не в Східній Англії, а в Блекстейблі, де жінки з релігійних родин не полюбляли нічого кольорового; волосся вони зачісували абияк і різко пахнули накрохмаленою білизною. Жіноча грація вважалася серед них чимось непристойним, і всі вони мали однаковий вигляд, незалежно від віку. Їхня релігійність була агресивною, наче тісний зв’язок із церквою дозволяв поводитися з рештою людства дещо авторитарно.

Міс Вілкінсон була геть іншою. Вона одягла білу муслінову сукню з візерунком із невеличких веселих букетиків квітів, ажурні панчохи і гостроносі черевики на високих підборах. Оскільки Філіп був недосвідченим у таких справах, йому здавалося, що жінка вишукано вбрана, — він не помічав, що сукня дешева й надміру претензійна. Волосся міс Вілкінсон було зібране у вигадливу зачіску, а один акуратний кучерик лежав на чолі — чорний, як воронове крило, блискучий і міцний, здавалося, ніщо не зможе його розкуйовдити. Жінка мала великі чорні очі й трохи загнутий донизу носик; у профіль вона нагадувала хижого птаха, але в анфас її обличчя було привабливим. Міс Вілкінсон часто всміхалася, проте мусила зважати на свій великий рот і намагалася приховати крупні жовті зуби. Але найбільше Філіпа збило з пантелику те, що вона була щедро напудрена; хлопець дотримувався досить строгих поглядів щодо жіночої поведінки і гадав, що справжні леді ніколи не пудряться; однак міс Вілкінсон, безсумнівно, була леді, адже походила з родини священика, а священнослужителі завжди джентльмени.

Кері вирішив, що жінка йому абсолютно не подобається. Вона розмовляла з ледь помітним французьким акцентом, а хлопець не розумів, звідки той узявся, якщо його власниця народилася і виховувалася у самісінькому серці Англії. Її усмішка видавалася Філіпу вимушеною, а кокетливі манери дратували. Два чи три дні він поводився тихо й вороже, але міс Вілкінсон цього, схоже, не помічала. Вона залишалася страшенно привітною і зверталася майже виключно до нього. Йому навіть лестило, що жінка весь час цікавиться його розсудливою думкою. Вона вміла розсмішити, а Філіп не міг встояти перед людьми, які його веселили: сам він мав дар час від часу сказати щось дуже влучне і радів, знайшовши вдячного слухача. Ані вікарій, ані місіс Кері не мали почуття гумору й ніколи не сміялися над сказаним. Філіп потроху звикав до міс Вілкінсон, його сором’язливість минала, і жінка навіть почала подобатися хлопцеві; тепер її акцент здавався колоритним, а на вечірці в садку у лікаря вона була вбрана краще за всіх інших. Міс Вілкінсон одягла блакитну фулярдову сукню з великими білими горошинами, і Філіп розумів, чому вона стала такою сенсацією.

— Я впевнений, що у декого склалася про вас хибна думка, — сказав він жінці зі сміхом.

— Ціле життя мріяла, аби мене вважали розпусною дівкою, — озвалася міс Вілкінсон.

Одного дня, коли жінка була у своїй кімнаті, хлопець поцікавився у тітки Луїзи, скільки років їхній гості.

— Ох, любий, тобі ніколи не слід запитувати у леді про її вік. Утім, вона однаково занадто стара, аби ти міг із нею побратися.

Вікарій розтягнув губи у повільній млявій усмішці.

— Вона вже не дівчинка, Луїзо, — зауважив він. — Коли ми жили в Лінкольнширі, вона була вже майже дорослою, а відтоді минуло двадцять років. Тоді вона мала довгу косу.

— Їй могло бути не більше десяти, — устряг Філіп.

— Ні, їй було більше, — заперечила тітка Луїза.

— Гадаю, десь біля двадцяти, — погодився з дружиною вікарій.

— Та ні, Вільяме, максимум шістнадцять-сімнадцять.

— Тоді їй вже добряче за тридцять, — підсумував хлопець.

У ту саму мить міс Вілкінсон збігла донизу сходами, наспівуючи пісеньку Бенжамена Ґоддара[90]. Вони з Філіпом запланували прогулянку, тож жінка вже надягла капелюшок і простягнула руку, аби він застібнув їй рукавичку. Він незграбно зробив це, почуваючись незручно й водночас галантно. Тепер вони вже вели невимушені бесіди і, шпацируючи, обговорювали всі можливі теми. Міс Вілкінсон розповідала Філіпу про Берлін, а він їй — про рік свого життя у Гейдельберзі. Під час розмови подробиці, котрі раніше здавалися неважливими, набували нового значення: він описував мешканців будинку фрау Ерлін, а розмови між Гейвордом та Віксом, котрі раніше вважав такими значущими, трохи спотворював, і вони ставали абсурдними. Сміх міс Вілкінсон лестив йому.

— Я вас трохи боюся, — зізналася вона якось. — Ви такий саркастичний.

Потім жінка грайливо поцікавилася, чи не було у нього в Гейдельберзі роману. Не подумавши, хлопець чесно зізнався, що не було, але міс Вілкінсон відмовилася йому вірити.

— Який ви таємничий, — відповіла вона. — Хіба ж можна не крутити романи у вашому віці?

Філіп зашарівся і розсміявся.

— Ви забагато хочете знати, — озвався він.

— Ага, я так і знала, — переможно вигукнула вона. — Тільки подивіться, як ви почервоніли.

Філіпові було приємно, що міс Вілкінсон вважає його досвідченим чоловіком, і він перевів розмову на іншу тему, аби жінка подумала, що він приховує чимало любовних походеньок. Кері сердився на себе, що насправді це не так. У нього навіть жодного разу не було для них нагоди.

Міс Вілкінсон була незадоволена своєю долею. Вона обурювалася тим, що вимушена була заробляти собі на життя, і розповіла йому довгу історію про якогось материного дядька, котрий збирався залишити їй спадщину, а потім побрався зі своєю кухаркою і змінив заповіт. Жінка натякала на розкоші в батьківському будинку й порівнювала маєток у Лінкольнширі, де мала коней та карету, зі злиденними заробітками свого сучасного життя. Філіпа трохи здивувало те, що пізніше, почувши про це від нього, тітка Луїза сказала, що коли вони познайомилися з Вілкінсонами, ті мали лише поні й візок, куди запрягали собак. Місіс Кері теж щось чула про заможного дядька, та оскільки той одружився і став батьком задовго до народження Емілі, навряд чи вона могла серйозно розраховувати на спадщину. Про Берлін, де вона жила тепер, міс Вілкінсон могла сказати небагато хорошого. Вона жалілася на вульгарність німецького життя, порівнюючи його з розкішним блиском Парижа, де прожила багато років. Скільки саме, жінка не сказала. Там вона працювала гувернанткою в родині відомого портретиста, котрий одружився із заможною єврейкою, і в їхньому будинку можна було зустріти чимало видатних людей. Міс Вілкінсон засипала Філіпа їхніми іменами. До них часто навідувалися актори Comedie Francaise[91], і Коклен[92], сидячи поруч із нею за обідом, казав, що ніколи не зустрічав іноземця, котрий би так досконало розмовляв французькою. Ще у них бував Альфонс Доде[93], котрий подарував їй примірник «Сафо»; він обіцяв підписати його для неї, але вона забула йому нагадати. Утім, міс Вілкінсон однаково обожнювала книжку і могла дати її почитати Філіпові. А ще до них навідувався Мопассан[94]. Міс Вілкінсон залилася дзвінким сміхом і багатозначно подивилася на хлопця. Який чоловік і який письменник! Гейворд оповідав про Мопассана, тож Філіп знав дещо про його репутацію.

— Він упадав за вами? — поцікавився хлопець.

Слова якось кумедно застрягали у нього в горлі, та він однаково промовив їх. Тепер міс Вілкінсон йому щиро подобалася, і розмови з нею були цікавими, але Філіп не міг уявити, аби за нею хтось упадав.

— Оце так запитання! — вигукнула вона. — Бідолашний Ґі закохувався у кожну зустрічну жінку і не міг покинути цю звичку.

Міс Вілкінсон зітхнула, наче з ніжністю згадувала про минуле.

— Це був чарівний чоловік, — пробурмотіла вона.

Якби Філіп був трохи досвідченіший, він зрозумів би з цих слів, як відбулася зустріч: відомого письменника запросили на обід en famille[95]; статечно заходить гувернантка з двома високими ученицями; усіх знайомлять:

— Notre miss Anglaise[96].

— Mademoiselle.

А за обідом miss Anglaise сидить мовчки, поки відомий письменник спілкується з господарем та господинею.

Але у Філіпа її слова розбурхали значно романтичніші фантазії.

— Розкажіть мені про нього, — схвильовано попросив він.

— Нічого не можу розповісти, — зізналася жінка чесно, але таким тоном, наче жаліючись, що їй не вистачить трьох томів, аби описати всі сенсаційні факти. — Вам не слід бути таким допитливим.

Міс Вілкінсон почала розповідати про Париж. Вона була закохана в його бульвари та Булонський ліс. Там кожна вулиця дихала витонченістю, а дерева на Єлисейських полях були бездоганніші, ніж будь-де на світі. Вони сіли на камінь при дорозі, і жінка кидала презирливі погляди на кремезні в’язи, що росли навпроти них. А які там театри: геніальні п’єси і незрівнянна гра. Вона нерідко супроводжувала мадам Фойо, матір своїх вихованок, коли та їздила приміряти сукні.

— Ох, як жалюгідно бути бідною, — вигукнула міс Вілкінсон. — Навколо стільки чарівних речей (лише в Парижі люди знають, як слід одягатися), а ти не можеш собі їх дозволити. Бідолашна мадам Фойо, у неї була жахлива фігура. Часом швачка шепотіла мені: «Ах, мадемуазель, якби ж у неї була ваша фігура».

Філіп помітив, що жінка має пишні форми і пишається ними.

— В Англії чоловіки справжні дурні. Вони думають лише про обличчя. А от французи, нація коханців, розуміють, що фігура значно важливіша.

Філіп ніколи раніше не думав про такі речі, але тепер помітив, що щиколотки у міс Вілкінсон товсті й незграбні. Хлопець швидко відвів погляд.

— Вам слід поїхати до Франції. Чому б не пожити рік у Парижі? Ви б вивчили французьку, і вона б deniaser[97] вас.

— Що це таке? — перепитав Філіп.

Жінка хитро засміялася.

— Вам доведеться пошукати в словнику. Англійці не знають, як поводитися з жінкою. Вони такі сором’язливі. Сором’язливий чоловік виглядає смішно. Вони не знають, як упадати за кимось. Вони навіть не можуть сказати жінці, що вона чарівна, так, аби не виглядати при цьому дурнями.

Філіп відчув себе недолугим. Вочевидь, міс Вілкінсон очікувала, що він поводитиметься геть інакше; і він радо сказав би їй галантні та дотепні слова, але ніщо не спадало на думку. А коли нарешті необхідні слова знайшлися, хлопець занадто злякався виставити себе дурником і так нічого й не сказав.

— Ох, я люблю Париж, — зітхнула жінка. — Але довелося переїхати до Берліна. Я залишалася у Фойо, поки дівчата не повиходили заміж, а потім не могла знайти нову роботу, аж раптом підвернулося місце в Берліні. У родичів мадам Фойо. І я погодилася. У Парижі в мене була невеличка квартирка на cinqueme[98] на рю Бреда: той район не можна назвати респектабельним. Ви ж знаєте про рю Бреда — ces dames[99], розумієте?

Філіп кивнув, не здогадуючись, що вона має на увазі, але підозрюючи, що може здатися жінці справжнім неуком, і палко бажаючи уникнути цього.

— Але мене це не займало. Je suis libre, n’est-ce-pas?[100] — Вона страшенно полюбляла розмовляти французькою, і це їй справді добре вдавалося. — Якось зі мною там трапилася така цікава пригода.

Жінка на хвилинку змовкла, і Філіп наполіг, аби вона продовжувала.

— Ви ж не розповідаєте мені про свої любовні пригоди в Гейдельберзі, — пожалілася вона.

— Вони були не такими захопливими, — заперечив він.

— Навіть не знаю, що сказала б місіс Кері, якби дізналася, про що ми тут з вами балакаємо.

— Ви ж не думаєте, що я розповім їй.

— Пообіцяйте, що мовчатимете.

Коли хлопець заприсягся, міс Вілкінсон розповіла йому, як один студент-художник, що жив над нею… Тут жінка урвала себе.

— Чому б вам не повчитися на художника? Ви так гарно малюєте.

— Недостатньо добре, щоби бути художником.

— Нехай інші вирішують. Je m’y connais[101], і я вірю, що з вас вийде видатний митець.

— Можете собі уявити обличчя дядька Вільяма, коли я раптом скажу йому, що збираюся поїхати в Париж учитися на художника.

— Ви сам собі господар, хіба не так?

— Ви заговорюєте мені зуби. Будь ласка, розповідайте далі свою історію.

Міс Вілкінсон засміялася і продовжила оповідь. Вона кілька разів зустрічала студента-художника на сходах, але не звертала на нього особливої уваги, хоча й помітила, що хлопець має гарні очі й дуже ввічливо поводиться. А одного дня вона знайшла під своїми дверима листа від нього. Художник зізнавався, що вже кілька місяців обожнює її і навмисне чекає на сходах. Ох, це був чарівний лист! Звісно ж, вона не відповіла, але він полестив би будь-якій жінці. А наступного дня прийшов інший лист! Він був надзвичайним, пристрасним і зворушливим.

Зустрівши хлопця на сходах наступного разу, вона не знала, куди відвести погляд. А листи продовжували надходити щодня, і в них студент благав про побачення з нею. Він писав, що прийде ввечері, vers neuf heures[102], а міс Вілкінсон не знала, що робити. Звичайно, це було неможливо, хай дзвонить у двері скільки заманеться, вона їх не відчинить; але коли вона знервовано чекала, чи не закалатає дзвінок, сусід раптом опинився простісінько перед нею. Зайшовши, міс Вілкінсон забула зачинити за собою двері.

— С’etait une fatalite[103].

— А що сталося потім? — поцікавився Філіп.

— Це кінець історії, — відповіла жінка, заливаючись сміхом.

Кері трохи помовчав. Серце швидко гупало, і здавалося, наче в ньому наштовхуються одне на одне якісь незнайомі почуття. Хлопець бачив темну сходову клітку й випадкові зустрічі, захоплювався сміливістю листів — ох, він ніколи б на таке не наважився — і раптом тихо, майже таємниче з’являється студент. Філіпу це здавалося надзвичайно романтичним.

— Який він був?

— Ох, він був вродливий. Charmant garçon[104].

— Ви досі спілкуєтеся з ним? — запитуючи це, Кері відчув легке роздратування.

— Він огидно повівся зі мною. Усі чоловіки однакові. У жодного з вас немає серця.

— Мені про це нічого невідомо, — дещо зніяковіло пробурмотів Філіп.

— Ходімо вже додому, — запропонувала міс Вілкінсон.