Тягар пристрастей людських

85

Минуло близько двох тижнів, і Філіп, повернувшись якось увечері додому після роботи в шпиталі, постукав у двері кімнати Кроншоу. Відповіді не було, тож він зайшов досередини. Чоловік лежав на боці, підібгавши ноги, і Філіп кинувся до ліжка. Він не знав, чи спить письменник, чи страждає від чергового нападу роздратування, але здивовано побачив, що у хворого відкритий рот. Кері доторкнувся до його плеча і вражено скрикнув. Потім запхав руку під сорочку Кроншоу, щоб послухати серце; він не знав, що робити; чув колись, що так помирають, і почувався безпомічним, але схопив дзеркальце і притулив чоловікові до рота. Залишатися наодинці з Кроншоу було страшно. Капелюха і пальто він досі не зняв, тому побіг сходами на вулицю, зупинив кеб і наказав мчати на Гарлі-стрит. Доктор Тайрелл був на робочому місці.

— Послухайте, чи не погодитеся ви одразу поїхати зі мною? Здається, Кроншоу помер.

— Якщо це правда, мій приїзд не надто допоможе, еге ж?

— Я буду страшенно вдячний, якщо ви поїдете. Кеб чекає біля дверей. Нам знадобиться лише півгодини.

Тайрелл надягнув капелюх. У кареті він поставив Філіпові кілька запитань.

— Зранку, коли я йшов на роботу, він виглядав не гірше, ніж зазвичай, — пояснив той. — А зараз, увійшовши, я був приголомшений. Подумайте тільки, він помер, а поруч нікого не було… Як гадаєте, він знав, що помирає?

Кері пригадав слова Кроншоу і замислився, чи охопив чоловіка перед смертю невимовний жах. Він уявив себе у такій ситуації: знати, що це невідворотно, а поруч немає нікого, жодної живої душі, яка підтримала б підбадьорливим словом, коли хворий божеволіє від страху.

— Ви неабияк засмутилися, — зауважив доктор Тайрелл і подивився на Кері своїми яскравими синіми очима. Погляд його був сповнений співчуття. Побачивши Кроншоу, лікар сказав:

— Він, мабуть, помер кілька годин тому. Припускаю, це сталося уві сні. Таке частенько буває.

Тіло здавалося якимось висхлим і непристойним. У ньому не залишилося нічого людського. Доктор Тайрелл кинув на нього холоднокровний погляд і автоматично витягнув годинник.

— Ну, що ж, мені час. Я надішлю свідоцтво про смерть. Сподіваюся, ви знаєте, як повідомити його родичам.

— Гадаю, у нього нікого немає, — озвався Філіп.

— А як щодо похорону?

— Ох, я про це подбаю.

Доктор Тайрелл швидко глипнув на нього і замислився, чи не запропонувати йому кілька фунтів. Про стан Філіпових фінансових справ він нічого не знав: а раптом той легко може дозволити собі такі витрати й образиться через його пропозицію.

— Гаразд, повідомте мені, якщо я можу чимось допомогти, — нагадав доктор.

Вони вийшли й попрощалися біля дверей. Філіп вирушив на пошту, аби надіслати телеграму Леонардові Апджону, а потім зазирнув до похоронного бюро, яке минав щодня дорогою на роботу. Кері часто звертав увагу на три слова, вишитих срібною ниткою на чорній тканині, що прикрашала вітрину зі зразками двох трун: «Економія, Швидкість, Порядність». Вони завжди його веселили. Господар похоронного бюро був невисоким гладким євреєм у чорному костюмі з довгими та масними чорними кучерями й великим діамантом на м’ясистому пальці. Він зустрів Філіпа, дивуючи своєю поведінкою, — сумішшю природної крикливості та професійної стриманості. Чоловік одразу помітив безпомічність молодика й пообіцяв негайно прислати жінку, яка подбає про всі необхідні обряди. Він пропонував влаштувати розкішний похорон, і Кері соромився, що чоловік вважатиме його відмову звичайною скупістю. Торгуватися щодо похорону було гидко, тож Філіп погодився на всі витрати, які не надто міг собі дозволити.

— Я чудово розумію, сер, — казав єврей, — що ви не хочете нічого показного (я й сам не прихильник хизувань), але бажаєте гідно поховати джентльмена. Довірте цю справу мені, я влаштую все якомога дешевше і не забуду про пристойність і вишуканість. Хіба ж я можу запропонувати вам щось більше?

Філіп повернувся на вечерю додому, і, поки він їв, прийшла жінка, що мала подбати про тіло. Незабаром принесли телеграму від Апджона:

Минуло ще кілька хвилин, і жінка постукала у двері вітальні.

— Я вже закінчила, сер. Хочете подивитися на нього і перевірити, чи все гаразд?

Філіп пішов за нею назирці. Кроншоу лежав горілиць із заплющеними очима й благочестиво згорнутими на грудях руками.

— Годиться покласти кілька квіточок, сер.

— Я принесу їх завтра.

Жінка задоволено подивилася на тіло. Вона впоралася зі своєю роботою і тепер розсукала рукави, зняла фартух і надягла капор. Філіп поцікавився, скільки він їй винен.

— Розумієте, сер, дехто дає мені два з половиною шилінги, а хтось — п’ять.

Філіпові соромно було давати їй менше, ніж п’ять шилінгів. Жінка стримано подякувала, адже він зазнав такого горя, і пішла. Кері повернувся до вітальні, прибрав за собою недоїдки і взявся читати «Хірургію» Волшема[284]. Справа просувалася повільно. Філіп надзвичайно нервував. Коли на сходах почувся якийсь звук, він підскочив — серце шалено загупало. Його лякала думка про сусідню кімнату, де раніше був чоловік, а тепер немає нічого. Тиша здавалася живою, наче в ній ворушилося щось загадкове; у кімнаті було тісно від близької присутності потойбічної, жахної смерті. Філіп відчув страх, який був колись його найближчим другом. Він спробував змусити себе почитати, але раптом розпачливо відкинув підручник. Його непокоїла цілковита марність щойно скінченого життя. Байдуже, живий Кроншоу чи помер. Нічого не змінилося б, навіть якби він ніколи не жив. Філіп подумав про молодого письменника; довелося докласти зусиль, аби уявити його струнким, із легкою ходою і копицею волосся на голові, веселим і повним сподівань. Філіпове життєве правило робити все, що хочеться, але пам’ятати про поліціянта за рогом не надто допомогло в цій ситуації: саме через те, що Кроншоу його дотримувався, письменникове існування виявилося таким нікчемним. Схоже, не слід довіряти інстинктам. Філіп зачудувався і запитував себе: чи є якийсь інший життєвий закон, якщо цей виявився марним, і чому люди поводяться так, а не інакше? Вони керуються своїми емоціями, які можуть бути добрими чи поганими; здавалося, лише випадок вирішує, ведуть вони до перемоги чи поразки. Життя видавалося незбагненною плутаниною. Невідома сила жене людей із місця на місце, і вони вже не бачать мети, а поспішають заради самого процесу.

Наступного ранку прийшов Леонард Апджон із невеличким лавровим вінком. Йому сподобалася думка про коронацію мертвого поета, і чоловік, не зважаючи на засудливе Філіпове мовчання, намагався приладнати вінок на лису голову, але виходило щось неоковирне. Він нагадував криса капелюха, натягнені на голову другосортного коміка з м’юзик-холу.

— Я краще покладу його на серце, — запропонував Апджон.

— Ви поклали його на живіт, — зауважив Філіп.

Апджон криво посміхнувся.

— Лише поет знає, де в іншого поета серце, — виголосив він.

Вони повернулися до вітальні, і Кері відзвітував про підготовку до похорону.

— Сподіваюся, ви не шкодуєте грошей. Мені б хотілося, щоб за катафалком їхала вервечка порожніх карет, а на головах у коней хиталися високі плюмажі. І нехай буде якомога більше плакальників із довгими стрічками на капелюхах. Мені подобається уявляти всі ці порожні карети.

— Вочевидь, платити за похорон доведеться мені, а у мене зараз немає зайвих грошей, тож я намагаюся організувати все якомога скромніше.

— Мій любий друже, чому б вам тоді не влаштувати йому жебрацький похорон? У цьому було б щось поетичне. Ви точно маєте міщанський інстинкт.

Кері трохи зашарівся, але не відповів, і наступного дня вони з Апджоном їхали за катафалком у винайнятій Філіпом кареті. Лоусон не зміг прийти, але надіслав вінок, а Кері купив ще кілька, щоби труна не здавалася голою.

На зворотному шляху кучер нещадно підганяв коней. Філіп страшенно змучився і незабаром заснув. Розбудив його голос Апджона.

— Нам пощастило, що вірші ще не опублікували. Гадаю, варто трохи притримати їх; я напишу передмову. Дорогою на кладовище я вже почав обдумувати її. Вірю, що мені вдасться щось по-справжньому гарне. Хай там що, спочатку я напишу статтю у «Сетердей».

Філіп не відповів, і запанувала тиша. Нарешті Апджон озвався:

— Хоча мудріше буде не публікувати статтю одразу. Я збираюся написати у якийсь із щомісячних журналів, а потім видати її як передмову.

Філіп почав слідкувати за щомісячною пресою і за кілька тижнів прочитав статтю. Вона стала невеличкою сенсацією, й уривки з неї надрукували в кількох газетах. Це була чудова стаття, вона не могла похизуватися біографічністю, адже ніхто точно не знав про молоді роки Кроншоу, але була витонченою, ніжною та красномовною. Леонард Апджон у звичному вибагливому стилі чарівно зобразив життя Кроншоу у Латинському кварталі, де чоловік вів бесіди і писав вірші. Кроншоу перетворився на мальовничу особистість, англійського Верлена. Пишномовні речення Леонарда Апджона додавали печальній смерті поета в убогій кімнатці у Сохо якоїсь піднесеної гідності й зворушливої величі. Із чарівною скромністю, що натякала на великодушність автора статті, оповідалося про його спроби відвести поета до порослого жимолостю будиночка серед розквітлих садів. А ще там ішлося про брак співчуття у бездушних людей, котрі (хоча й з добрими намірами) натомість перевезли поета до вульгарної заможності Кенсінґтона! Леонард Апджон розповідав про Кенсінґтон зі стриманим гумором, якого вимагала вірність лексиці сера Томаса Брауна. Автор із тонкою іронією писав про останні тижні життя Кроншоу, про те, як він терпляче змирився з незграбним студентом, котрий, бажаючи допомогти, сам призначив себе сестрою милосердя, і про жалюгідну обстановку, до якої потрапив богоподібний волоцюга, безнадійно застрягнувши серед міщан. «Краса із попелу» — цитував пророка Ісайю Апджон. Поет-вигнанець помер, потрапивши у пастку вульгарних розкошів — справжній тріумф іронії. Леонардові Апджону це нагадало про Ісуса Христа поміж фарисеями, а ця аналогія дозволила написати ще один вигадливий абзац. Потім автор розповів, як його друг — його гарні манери не дозволяли назвати ім’я цього друга, на людину з такою вишуканою фантазією можна було лише натякнути — поклав на серце мертвому поетові лавровий вінок; чарівні руки мерця неначе з чутливою жагою спочивали на Аполлоновому листі, що приголомшував ароматом мистецтва, а кольором своїм затьмарював привезений смаглявими моряками з різнобічного, таємничого Китаю нефрит. Задля захопливого контрасту стаття закінчувалася описом пересічного, прозаїчного, міщанського похорону чоловіка, якого слід було поховати або як принца, або як жебрака. Це був коронний удар, остаточна перемога міщанства над мистецтвом, красою та нематеріальними цінностями.

Леонард Апджон ніколи не писав краще. Його стаття була дивом, сповненим шарму, вишуканості та співчуття. Він цитував у ній найкращі вірші Кроншоу, тож коли книжка нарешті вийшла друком, сенсу в цьому вже було небагато; однак автор статі неабияк покращив своє становище. Раніше він видавався читачеві дещо відчуженим, однак ця стаття була сповнена теплої людяності, яка нікого не залишила байдужим.