Тягар пристрастей людських

78

Нарешті настав понеділок, і Філіп сподівався, що його тривалі тортури закінчилися. Вивчивши розклад потягів, він дізнався, що Ґріффітс міг найпізніше виїхати з Оксфорда додому за кілька хвилин по першій годині цієї ночі, і вирішив, що Мілдред сіла на потяг, який повіз її до Лондона, трохи пізніше. Йому хотілося зустріти її на вокзалі, однак на думку спало, що дівчині, можливо, потрібно сьогодні побути одній; вона, напевно, напише йому ввечері записку, що вже повернулася. А якщо ні, то він навідається до неї завтра вранці: душа його нарешті заспокоїлася. Філіп палко ненавидів Ґріффітса, а до Мілдред, попри все пережите, відчував лише жагу, від якої краялося серце. Тепер Кері радів, що в суботу, коли він втратив глузд від горя і вирушив на пошуки того, хто міг би його втішити, Гейворда не виявилося в Лондоні. Він би не втримався і все розповів йому, а друга засмутила б така слабкість. Гейворд зневажав би його й, напевно, почувався приголомшеним чи обурювався готовністю Філіпа зробити Мілдред своєю коханкою після того, як вона віддалася іншому чоловікові. Та хіба Кері цікавило його приголомшення чи огида? Він був готовий на будь-який компроміс, на найганебніші приниження, аби лише задовольнити свої бажання.

Увечері Філіп мимохіть опинився біля будинку, де жила Мілдред, і подивився на її вікно. Світла не було. Запитати, чи дівчина повернулася, він не наважився. Вірив її обіцянкам. Але вранці поштар не приніс листа, тож ополудні Кері забіг до неї і дізнався від служниці, що пані ще не поверталася. Цього Філіп не міг зрозуміти. Він знав, що Ґріффітс мусив поїхати додому ще вчора, адже був шафером на весіллі, а Мілдред не мала грошей. Він обдумав усе, що могло статися. Увечері знову пішов до дівчини і залишив записку з пропозицією повечеряти разом сьогодні ввечері. Його повідомлення було спокійним, наче протягом минулих двох тижнів нічого не сталося. Філіп указав час і місце, де вони мали зустрітися, і, марно сподіваючись, пішов на побачення і чекав цілу годину, але Мілдред не з’явилася. У середу вранці Кері стало соромно знову питати про дівчину самому, тому він надіслав із листом хлопчика і наказав йому принести назад відповідь, але за годину його посланець повернувся з Філіповим листом, який ніхто не відкривав, і повідомив, що пані не повернулася до столиці. Юнак утратив контроль над собою. Ця брехня стала останньою краплею. Він повторював собі, що зневажає Мілдред, і, звинувачуючи в своїх нещастях Ґріффітса, ненавидів його так щиро, що готовий був убити: Філіп тинявся туди-сюди, уявляючи, як чудово було б зустріти свого сусіда посеред ночі, встромити йому ножа в сонну артерію і залишити помирати на вулиці, наче пса. Від горя й люті хлопець геть утратив глузд. Віскі йому не подобалося, але він пив, щоб стишити біль, й у вівторок та середу засинав, добряче набравшись.

У четвер Філіп прокинувся дуже пізно і, позеленівши, з каламутним поглядом, потягнувся до вітальні перевірити, чи не принесли пошту. Коли він упізнав почерк Ґріффітса, серце пронизало дивне відчуття.

Філіп розлючено розірвав листа. Він не збирався на нього відповідати. Тепер Кері ще більше зневажав Ґріффітса за його вибачення, а чужі муки сумління він не збирався терпіти: якщо захотіти, можна вчинити підступно, але шкодувати про це потім просто огидно. Лист здався йому боягузливим і лицемірним. Від його сентиментальності Філіпові було гидко.

«Було б значно простіше, якби можна було вчинити по-свинськи, — пробурмотів він собі під ніс, — а потім перепросити, і все знову ставало би гаразд».

Філіп щиро сподівався, що одного дня зможе «віддячити» Ґріффітсу.

Та головне — він тепер знав, що Мілдред у місті. Похапцем одягнувся, не витрачав часу на гоління, випив горнятко чаю і поїхав каретою до її помешкання. Здавалося, що кеб ледве повзе. Йому до болю хотілося побачити кохану, і підсвідомо він молився Богові, в якого не вірив, зробити так, щоб вона зустріла його доброзичливо. Він хотів про все забути. Коли юнак подзвонив у двері, серце мало не вискочило з грудей. Пристрасне бажання знову відчути дівчину в своїх обіймах стерло всі згадки про минулі страждання.

— Місіс Міллер у себе? — поцікавився він весело.

— Вона поїхала, — відповіла служниця.

Філіп витріщився на дівчину.

— Приїхала десь годину тому і забрала свої речі.

Якусь мить він не знав, що сказати.

— Ви передали їй мого листа? Вона сказала, куди поїде?

Аж тут він зрозумів, що Мілдред знову його обдурила. Вона не збиралася повертатися до нього. Філіп спробував зберегти гідність.

— Ох, гаразд, припускаю, що скоро отримаю від неї звісточку. Вона, мабуть, відправила листа на помилкову адресу.

Кері розвернувся і, втративши будь-яку надію, пішов до свого помешкання. Він міг передбачити, що Мілдред так зробить; вона ніколи нічого до нього не відчувала і дурила його з першого дня, не виказуючи ні жалю, ні доброти, ні співчуття. Єдиний вихід — змиритися з невідворотним. Філіпові було так боляче, що здавалося, краще померти, ніж отак страждати. Йому спало на думку, що краще буде з усім покінчити; можна стрибнути в річку чи лягти під потяг. Але варто було з’явитися в голові цим думкам, Філіп одразу обурився. Розсудливість підказувала, що він переживе ці лихі часи, і якщо докладе зусиль, забуде Мілдред, а вбивати себе заради цієї вульгарної хвойди було б просто смішно. Життя у нього одне, і викидати його псу під хвіст безглуздо. Філіп відчував, що ця пристрасть ніколи не минеться, але зрештою знав, що час лікує.

У Лондоні він не залишиться. Тут усе нагадувало йому про нещасливі дні. Він відправив дядькові телеграму, в якій повідомляв, що повертається до Блекстейбла, поспіхом зібрав речі й заскочив у перший потяг. Йому хотілося швидше втекти від брудних кімнат, де він стільки страждав. Хотілося дихати свіжим повітрям. Філіп відчував, що трохи збожеволів.

Відколи Філіп подорослішав, у будинку вікарія йому завжди пропонували найкращу гостьову кімнату. Це було кутове приміщення, одне вікно якого затуляло старе дерево, зате з другого можна було побачити садок і поле вікарія, за якими розкинулися луки. Філіп пам’ятав, які шпалери тут висіли, коли він був дитиною. Одну стіну прикрашали акварелі ранньої вікторіанської епохи, намальовані священиковим другом дитинства. У цих картинах була якась вицвіла чарівність. Навколо туалетного столика висіли щільно накрохмалені муслінові завіси. Одяг можна було скласти у високий комод. У будинку вікарія життя не змінилося. Усі меблі стояли на старих місцях; дядько Вільям їв те саме, що завжди, казав ті самі слова, щодня прогулювався тими самими місцями; він трохи погладшав, став трохи мовчазнішим і ще більш туполобим. Він звик жити без дружини й майже не сумував за нею. Продовжував сваритися з Джозайєю Ґрейвсом. Філіп навідався до старости. Джозайя трохи схуднув, трохи зблід і став ще суворішим; він був таким же тираном і досі ненавидів свічки на вівтарі. Крамнички в місті залишалися старомодними й мальовничими, і, стоячи перед однією з них, де продавалося все необхідне для моряків (чоботи, брезент, рибальське приладдя), Філіп пригадав, як вабили його в дитинстві море й магія досі незнаних пригод.

Але впоратися з собою юнак не міг: щоразу, коли в двері двічі стукав листоноша, його серце заходилося від думки, що це може бути лист від Мілдред, який переслала йому з Лондона господиня; хоча в глибині душі він сам у це не вірив. Тепер, розмірковуючи про все спокійніше, Кері збагнув, що спроби змусити Мілдред покохати його були безнадійними. Він не знав, що за флюїди літають від чоловіка до жінки, від жінки до чоловіка і перетворюють їх на рабів: зазвичай це називають сексуальним інстинктом, однак, якщо це просто інстинкт, Філіп не розумів, чому виникає такий шалений потяг до цієї людини, а не до іншої. Протистояти цьому неможливо: розум не може з цим змагатися; дружба, вдячність, цікавість втрачають поруч із ним свою силу. Він не приваблював Мілдред як чоловік, тому його дії не справляли на неї жодного враження. Ця думка обурила Філіпа: виходило, що людина — звичайна тварина; і раптом здалося, що в наших серцях чимало темних закутків. Через те що Мілдред була до нього байдужою, Філіп вважав її безтілесною; її анемічна зовнішність, тонкі губи, вузькі стегна, пласкі груди й мляві манери свідчили на користь його припущень; та все ж виявилося, що дівчина здатна на несподівану пристрасть, заради якої готова була пожертвувати всім. Він ніколи не розумів її пригоди з Емілем Міллером: цей зв’язок не пасував до її характеру, і вона сама ніколи не могла його пояснити, але тепер, побачивши її з Ґріффітсом, Кері зрозумів, що те саме відбулося й тоді: через некерований потяг вона втратила голову. Він намагався збагнути, що саме у цих двох чоловіках так приваблювало її. Вони обидва полюбляли вульгарно пожартувати, і це тішило її простувате почуття гумору й вульгарну вдачу; але, напевно, найбільше її підкорювала показна сексуальність, яка була характерною рисою обох. Мілдред завжди ставилася до життя з вишуканою делікатністю; тілесні функції вона вважала чимось непристойним; для найбуденніших речей мала евфемізми і завжди обирала вигадливі слова, бо вони пасували краще, ніж звичайні: а брутальність цих чоловіків шмагонула батогом її худенькі білі плечі, і Мілдред здригнулася від солодкого болю.

Дещо Філіп вирішив остаточно. Він не повернеться назад до помешкання, де стільки страждав. Кері написав хазяйці квартири і попередив її. Йому захотілося мати свої власні речі. Він вирішив винайняти кімнату без меблів: так буде приємніше й дешевше; та й час було заощаджувати, адже за останні півтора року він витратив майже сімсот фунтів. Тепер на першому місці буде економія. Часом його охоплювала паніка: чому він був таким дурнем і витратив на Мілдред стільки грошей. Однак Філіп знав, що вчинив би так само, якби все почалося спочатку. Кері смішило, що друзі, зважаючи на його обличчя, що не видавало надто яскравих емоцій, та повільні рухи, вважали його людиною з сильною волею, рішучою й холоднокровною. Друзям він здавався виваженим, і вони захоплювалися його розсудливістю, але Філіп знав: безтурботний вираз обличчя був несвідомо обраною маскою, котра захищала його, як яскраві кольори захищають метелика. Його вражала власна слабкодухість. Він сам собі видавався листочком, яким, наче вітер, гралася кожна найслабша емоція; а пристрасті Філіп узагалі не міг протистояти. Він не володів собою. А в людей складалася протилежна думка лише тому, що більшість речей, які розчулювали інших, його залишали байдужим.

Він з іронією згадував філософію, яку сам для себе вигадав. У життєвих негараздах вона не надто йому допомогла, і Філіп замислився, чи взагалі допомагають людям роздуми в критичні миті життя? Здавалося радше, наче ним заволоділа якась сила, чужа й водночас захована в ньому самому; і вона керувала ним, наче потужні пекельні вітри, які завиграшки віднесли геть Паоло й Франческу. Людина планує, що робитиме, але коли приходить час діяти, опиняється в лещатах інстинктів, почуттів та ще бозна-чого. Вона перетворюється на машину, якою керують дві сили — оточення й характер; а розсудливість — лише спостерігач, який слідкує за всім, але не має змоги втрутитись, наче ті божества Епікура, що спостерігають за людськими вчинками зі своїх емпіреїв, але не можуть бодай на крихту змінити того, що відбувається.