Тягар пристрастей людських

45

Незабаром Філіп збагнув, що духом, який надихав його друзів, був Кроншоу. У нього Лоусон запозичував свої парадокси, і навіть палкий прихильник оригінальності Клаттон розмовляв, несвідомо наслідуючи старшого чоловіка. За столом вони обмінювалися його думками, а свої оцінки формували, ґрунтуючись на його судженнях. Хлопці поважали його, підсвідомо ховаючи своє ставлення за кепкуваннями з його примх та оплакуванні його гріхів.

— Звісно ж, старому бідолашному Кроншоу ніколи нічого не вдасться, — казали вони. — Він безнадійний.

Вони пишалися тим, що більше ніхто не в змозі як слід оцінити його геніальність; і попри те, що з юнацькою зверхністю до людей середнього віку по черзі опікувалися ним, не забували пишатися і гнути кирпу, якщо письменник вирішував поводитися особливо чарівно, залишившись наодинці з кимось із них. Кроншоу ніколи не навідувався до «Ґрав’є». Останні чотири роки він жив у жахливих злиднях у крихітній квартирці на шостому поверсі одного з найбільш занепалих будинків на набережній Видатних Августинців із якоюсь жінкою, котру пощастило побачити якось тільки Лоусону. Він красномовно описував бруд, неохайність і сміття у їхньому помешканні.

— А смердить там так, що голова мало не лускає.

— Не за столом, Лоусоне, — запротестував хтось інший.

Однак юнак не міг відмовитися від задоволення у мальовничих деталях описати запахи, що наповнили його ніздрі. Бадьоро насолоджуючись власним умінням оповідати реалістично, він описав жінку, яка відчинила йому двері. Це була невисока огрядна брюнетка, досить молода, із зачіскою, яка, здавалося, ось-ось розпадеться. Вона була вбрана у розхристану блузку без корсета. Своїми рум’яними щоками, великим чуттєвим ротом і сяючими хтивими очима жінка нагадала Лоусонові «Bohemienne» Франса Галса[186], яку він бачив у Луврі. Її нестримна вульгарність зачаровувала, та однаково лякала.

На підлозі гралася миршава замурзана дитина. Усі навколо знали, що ця хвойда зраджує Кроншоу з найгіршими обідранцями Латинського кварталу, і для наївних юнаків, котрі всотували його мудрість за столиком у кафе, залишалося загадкою, як людина з таким гострим розумом і пристрастю до прекрасного могла знатися з такою потворою. Утім, чоловік, здавалося, насолоджувався її грубістю і часто повторював якісь фрази, від яких тхнуло стічною канавою. Кроншоу іронічно називав її «la fille de mon concierge»[187]. Він був страшенно бідний. Невеличкі гроші чоловік заробляв написанням для якихось англійських газет оглядів художніх виставок і перекладами.

Раніше він працював паризьким кореспондентом в англійській газеті, але його звільнили за пияцтво. Однак Кроншоу продовжував зрідка виконувати для них якісь завдання: писати про аукціон в отелі «Дрюо» чи огляди м’юзик-холів. Паризьке життя захопило його з головою, і письменник ніколи б не проміняв його на жодне інше, попри бідність, негаразди та прикрості. Він жив у Парижі цілий рік, нікуди не виїжджаючи, навіть улітку, коли в місті не залишалося жодного знайомого, і почувався комфортно лише поблизу бульвару Сен-Мішель. Цікаво, що він так і не навчився вільно розмовляти французькою й у своєму поношеному костюмі з «La Belle Jardinière»[188] продовжував виглядати, як типовий англієць.

Сто п’ятдесят років тому, коли вміння вести бесіду відчиняло двері до гарного товариства, а пияцтво цьому не заважало, він мав би успіх.

— Мені слід було народитися у вісімнадцятому столітті, — казав він собі. — Мені потрібен меценат. Я писав би вірші на замовлення і присвячував би їх шляхетним особам. Мрію писати римовані куплети про пуделя якоїсь графині. Моя душа прагне крутити роман із придворними дамами й вести розмови з єпископами.

Кроншоу цитував романтичні слова «Ролли»:[189]

«Je suis venu trop tard dans un monde trop vieux»[190].

Чоловік любив нові обличчя, і йому припав до душі Філіп, котрому, схоже, вдавалося складне завдання: говорити достатньо, аби це можна було назвати бесідою, проте не надто багато, щоб не заважати монологам Кроншоу. Чоловік підкорив серце Кері. Юнак не розумів, що у його словах немає нічого нового. У розмовах особистість Кроншоу мала дивну владу над людьми. Його приємний, низький гучний голос і манера розмовляти не залишали молодь байдужою. Усе сказане ним заохочувало думати, і частенько Філіп із Лоусоном, шпацируючи між своїми готелями, обговорювали якусь тему, на яку їх випадково наштовхнули слова Кроншоу. Кері з юнацьким максималізмом завжди прагнув бачити результат, і його засмучувало, що чоловікові вірші здебільшого не відповідали сподіванням. Їх ніколи не видавали окремою книжкою, але більшість написаного публікували в періодичних виданнях; після довгих умовлянь Кроншоу якось приніс стос аркушів із віршами, вирваних із «Жовтої книжки», «Суботнього огляду» та інших журналів. Філіпа спантеличило те, що більшість творів нагадували то Генлі[191], то Свінберна[192]. Лише виразне декламування Кроншоу робило їх його власними. Хлопець поділився своїм розчаруванням із Лоусоном, а той легковажно повторив їх ще комусь, тож наступного разу, коли Філіп увійшов до «Closerie des Lilas», поет повернувся до нього з цинічною посмішкою:

— Я чув, вам не надто подобаються мої вірші.

Філіп знітився.

— Мені про це нічого не відомо, — озвався він. — Я отримую чимало задоволення, читаючи їх.

— Не намагайтеся жаліти мої почуття, — заспокоїв Кроншоу, змахуючи масною рукою. — Я не вважаю свою поезію якоюсь надзвичайно важливою. Життям потрібно жити, а не писати про нього. Моя мета — отримати багатогранний досвід, який воно дає, витискати з кожної миті всі можливі емоції. Я вважаю свою творчість вишуканим доповненням, яке не поглинає людину, а робить її існування приємнішим. А щодо спадщини — хай їй грець, тій спадщині.

Філіп усміхнувся, адже кожному було зрозуміло: цей митець за ціле життя не створив нічого, крім нездалої писанини. Кроншоу задумливо подивився на нього і наповнив свій келих, а потім послав офіціанта принести йому цигарок.

— Вам смішно, адже ви знаєте, що я жебрак і живу на горищі зі звичайнісінькою повією, котра зраджує мене з перукарями та garçons de café[193]; я перекладаю нікчемні книжки для англійського читача й пишу статті про жалюгідні картини, котрі не заслуговують навіть на те, аби їх сварити. Але, благаю, скажіть мені, у чому сенс життя?

— Послухайте, це досить складне запитання. Може, ви відповісте на нього самостійно?

— Ні, адже відповідь варта чогось лише для того, хто сам осягнув її. Як гадаєте, для чого ви з’явилися в цьому світі?

Філіп ніколи не ставив собі цього запитання і на мить замислився.

— Ох, я не знаю: гадаю всі ми тут, щоб виконувати свої обов’язки, якомога краще скористатися власними здібностями і намагатися не ображати інших людей.

— Коротше кажучи, ставитися до інших так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе?

— Мені так здається.

— Християнська мораль.

— Анітрохи, — вибухнув Філіп. — Це не має нічого спільного з християнською мораллю. Це просто загальна мораль.

— Але загальної моралі не існує.

— Тоді припустімо, що під дією алкоголю ви забудете свій гаманець, коли підете звідси, а я заберу його. Як вам здається, що змусить мене повернути його вам? Невже страх перед поліцією?

— Страх перед муками в пеклі за гріхи свої і надія на Царство Небесне в нагороду за життя праведника.

— Але я в це не вірю.

— Може, й так. Кант теж не вірив, коли вигадав категоричний імператив. Ви відкинули віру, але зберегли етику, котра ґрунтується на цій вірі. Як не крути, ви досі залишаєтеся християнином, і, якщо є Бог на Небесах, ви, безсумнівно, отримаєте свою нагороду. Всемогутній навряд чи такий дурник, яким зображує його церква. Поки ви дотримуєтеся Його заповідей, Йому байдуже, вірите ви в нього чи ні.

— Але якщо я забуду свій гаманець, ви неодмінно його повернете, — не здавався Філіп.

— Але не через загальну мораль, а тому, що боюся поліції.

— Ставлю тисячу проти одного, що поліція ніколи не довідається.

— Мої предки так довго жили у цивілізованій державі, що страх перед поліцією вгризся мені в кістки. Донька мого concierge ні хвилини не вагалася б. Ви скажете, це через її зв’язок зі злочинним світом. Але це не так, вона просто позбавлена вульгарних упереджень.

— А як тоді бути з честю, добротою, порядністю та всім іншим? — поцікавився Філіп.

— Ви колись грішили?

— Не знаю. Гадаю, що грішив.

— Це за вас сказав піп-сектант. Ось я ніколи не грішив.

Кроншоу виглядав надзвичайно кумедно у своїй поношеній шубі з піднятим комірцем, у низько натягнутому капелюсі, з товстим червоним обличчям, на якому блищали маленькі очиці, але Філіп був занадто серйозний, аби сміятися.

— Ви ніколи не робили нічого такого, про що потім шкодували?

— Як я можу шкодувати, якщо мої вчинки неминучі? — відповів запитанням на запитання Кроншоу.

— Та це ж фаталізм!

— Ілюзія, що людина вільна, так глибоко вкорінилася, що я готовий прийняти її. І вчиняючи щось, я вдаю, наче на це була моя воля. Однак після вчиненого я розумію, що це спричинили всі одвічні сили Всесвіту, і жодна моя дія не могла цьому запобігти. Це було неминуче. Зробивши щось добре, я не можу вважати це своєю заслугою, а вчинивши лихе, не мушу слухати звинувачення.

— У мене мізки киплять, — зізнався Філіп.

— Випийте трохи віскі, — запропонував Кроншоу, передаючи пляшку. — Нічого краще за нього не допомагає прочистити голову. Вам слід знати, що після пива свідомість затуманюється.

Філіп похитав головою, і Кроншоу продовжив далі:

— Ви непоганий хлопчина, але не хочете пити. Тверезість шкодить розмовам. Але коли мова заходить про добрі та погані справи… — Філіп збагнув, що чоловік не забув, про що йшлося, — я говорю з огляду на умови. Не вкладаю у слова зміст. Відмовляюся вибудовувати ієрархію людських вчинків, вважаючи одні поважними, а інші кепськими. Я не бачу змісту у словах «грішний» та «порядний». Я не хвалю і не звинувачую: я приймаю. Я — міра всіх речей. Я — центр світу.

— Але на світі є ще кілька людей, — заперечив Філіп.

— Мова йде лише про мене. Про існування інших я знаю лише тому, що вони обмежують мої вчинки. Навколо кожного з них теж обертається планета, і кожна людина вважає себе центром Всесвіту. Мої права на них поширюються до межі, що залежить від моєї могутності. Те, на що я здатен, — єдина межа того, що мені дозволено. Ми живемо в суспільстві, керуючись стадним інстинктом, і суспільство тримається купи завдяки двом силам — силі зброї (це поліціянт) і силі суспільної думки (це сусідка під під’їздом). На одній шальці у вас суспільство, а на другій особистість: обидва організми керуються інстинктом самозбереження. Сила проти іншої сили. Я стою відокремлено, але мушу миритися з суспільством; і роблю це охоче, адже за податки, які я сплачую, воно захищає слабкого мене від тиранії сильнішого за мене; утім, я вимушено визнаю його закони: мені невідомі закони, лише могутність. Заплативши поліціянтові, котрий мене захищає, і відслуживши в армії (якщо я живу в країні, де військова служба обов’язкова), яка боронить мій дім і мою країну від завойовників, я розрахувався з суспільством: відтепер я можу протистояти його могутності своєю лукавістю. Держава вигадує закони, аби захистити себе, а якщо я порушу їх, — ув’язнить або вб’є мене: вона має достатньо сили, аби це зробити, і тому так вчиняє. Якщо я порушу закон, доведеться миритися з помстою держави, але я не відчую вдячності за покарання і не вважатиму, що накоїв лихого. За допомогою слави, багатства і гарного ставлення товаришів суспільство спокушає мене служити йому, але мені начхати на їхнє ставлення, я зневажаю славу й мені чудово ведеться без багатства.

— Але якщо всі так думатимуть, світ розпадеться на шматки.

— А хіба вам не здається, що на кожен людський вчинок нас штовхають виключно егоїстичні причини?

— Здається.

— Але це неможливо. Подорослішавши, ви збагнете, що світ стає стерпним за однієї умови: коли розумієш, що людський егоїзм неминучий. Від інших ми вимагаємо альтруїзму, але це безглузда вимога: вони повинні пожертвувати своїми бажаннями на догоду вашим. Для чого їм це? Примирившись із думкою, що кожна людина вважає себе пупом Землі, ви вимагатимете меншого від своїх друзів. Вони не засмучуватимуть вас, та й ви почнете ставитися до них значно милосердніше. Кожен із нас шукає в житті одного — насолод.

— Ні, ні ні! — вигукнув Філіп.

Кроншоу вишкірився.

— Ви здибилися, як налякане лоша, через промовлене мною слово, якому християнство приписує компрометуюче значення. Ви, віряни, маєте ієрархію цінностей, де насолода опинилася на нижньому щаблі, а про зобов’язання, милосердя і щирість ви згадуєте, завмираючи від самовдоволення. Ви вважаєте насолоду виключно чуттєвою: нещасні раби, що вигадали християнську мораль, зневажали задоволення, адже так мало про нього знали. Ви, Філіпе, не налякалися б так, якби я назвав насолоду щастям: промовлене вголос, це слово вражає менше, і думка повертається зі свинарника Епікура до Його саду. Однак я говоритиму про насолоду, адже бачу, як люди прагнуть її, і не бачу, аби вони прагнули щастя. На практиці вся ваша доброчесність — просто спроби отримати насолоду. Людина здійснює якийсь вчинок, тому що їй від нього добре, а якщо добре буде ще комусь, це вважатиметься доброчесним: той, хто полюбляє давати милостиню, — займається благочинністю, той, хто радо допомагає іншим, — милосердний; якщо комусь подобається працювати заради суспільства, він патріот; але ви даєте жебраку два пенси для свого власного задоволення, а я для власного задоволення п’ю віскі з содовою. Я не такий лицемір, як ви, тому і не вихваляюся для власного задоволення і не вимагаю, щоб люди захоплювалися мною.

— Та хіба ви ніколи не бачили людей, які роблять те, чого їм не хочеться, замість того, аби займатися протилежним.

— Ні. Дурнувато сформульоване запитання. Ви хотіли сказати, що є люди, котрі віддають перевагу негайному болю, а не негайному задоволенню. Це заперечення таке ж дурнувате, як і сформульоване вами запитання. Очевидно, що люди погоджуються на негайний біль замість негайного задоволення, однак лише тому, що сподіваються на більше задоволення в майбутньому. Частенько майбутня насолода — це лише ілюзія, але помилка в розрахунках не заперечує загального правила. Вас це бентежить, адже ви не можете відмовитися від думки, що насолода виключно чуттєва; але послухайте, дитино, людина помирає за свою державу тільки тому, що їй це подобається, і так само хтось їсть квашену капусту тому, що йому подобається. Це закон природи. Якби ми обирали не насолоду, а біль, людство б незабаром вимерло.

— Але якщо все це правда, — вигукнув хлопець, — який тоді сенс? Якщо забути про обов’язок, добро і красу, навіщо нам народжуватися на світ?

— А відповідь на це запитання нам підкаже величний Схід, — усміхнувся Кроншоу.

Він вказав на двох людей, котрі тієї миті відчинили двері кафе й зайшли всередину, принісши із собою холодний порив вітру. Це були левантійці, волоцюги, що продавали дешеві килими, і кожен із них ніс у руці якийсь згорток. Був недільний вечір, тож у кафе було людно. Продавці ходили між столиками, і в тяжкому, переповненому людськими запахами і сірому від тютюнового диму повітрі від них віяло якоюсь загадкою. Чоловіки були вбрані в поношене європейське вбрання й потерті шуби, але кожен мав на голові феску. Їхні обличчя посіріли від холоду. Один із продавців був чоловіком середніх років із чорною бородою, а другому, одноокому юнакові з обличчям, поцяткованим глибокими шрамами від віспи, було не більше вісімнадцяти. Вони пройшли повз Філіпа і Кроншоу.

— Аллах величний, і Магомет пророк його, — поважно промовив письменник.

Старший чоловік наблизився до них із раболіпною усмішкою, наче дворовий пес, який вже звик, що його лупцюють. Скоса глипнувши на двері, він швидким рухом нишком показав їм порнографічну картинку.

— Невже це ти, Маср-ед-Діне, александрійський крамар, чиї товари твої привезені з Багдада? О, любий дядечку, а твій одноокий юний друг, невже я впізнаю у ньому одного з трьох царів, про яких Шехерезада оповідала своєму володарю?

Усмішка крамаря стала ще чарівнішою, попри те що він не зрозумів жодного слова, і чоловік, наче фокусник, витягнув звідкись скриньку з сандалового дерева.

— Ні, покажи нам безцінні тканини східних майстрів, — продекламував Кроншоу, — щоб мені написати мораль і прикрасити легенду.

Левантієць розгорнув червоно-жовту вульгарну, жахливу, гротескну скатертину.

— Тридцять п’ять франків, — повідомив він.

— О, мій любий дядечку, руки самаркандських ткачів не знали цієї тканини, а фарби для неї не змішували в баках Бухари.

— Двадцять п’ять франків, — принижено всміхнувся крамар.

— Її виготовили в казковій країні, а може, навіть у Бірмінґемі, місці, де я народився.

— П’ятнадцять франків, — просив бородатий чоловік.

— Йди собі своєю дорогою, друже, — кинув йому Кроншоу. — Нехай дикі віслюки спорожняться на могилу твоєї бабці по матері.

Незворушно, але вже без усмішки, чоловік перейшов зі своїм крамом до наступного столика. Письменник повернувся до Філіпа.

— Вам доводилося колись бувати в музеї Клюні?[194] Там можна побачити перські килими найвишуканіших відтінків, а чарівне хитросплетіння візерунків тішить і дивує око. У цих візерунках прихована вся загадковість і чуттєва краса Сходу, троянди халіфа та винний келих Омара[195]; спершу ви побачите лише це. Ідіть та подивіться на ці перські килими, й одного дня вам відкриється відповідь.

— Ви розмовляєте загадками, — пожалівся Філіп.

— Я просто п’яний, — пояснив Кроншоу.