Тягар пристрастей людських

54

Екзаменів, які Філіп склав, вступаючи на аудитора, було достатньо для зарахування до медичного інституту. Він вибрав шпиталь Святого Луки, адже там минули батькові студентські роки, і ще за день до завершення літньої сесії приїхав до Лондона побачитися з секретарем. Від чоловіка він отримав перелік кімнат, які можна було винайняти, й оселився у брудному будинку, єдиною перевагою якого було те, що до шпиталю можна було дійти за дві хвилини.

— Вам слід домовитися, яку частину тіла ви будете анатомувати, — підказав секретар. — Краще почати з ноги, схоже, вважається, що так легше.

Філіп дізнався, що перша лекція з анатомії розпочнеться об одинадцятій, і десь за півгодини до початку, трохи нервуючи, покульгав до медичного інституту. Одразу за дверима висіло чимало пришпилених оголошень: розклад лекцій, таблиця результатів футбольних матчів і таке інше; Кері, намагаючись виглядати безтурботно, узявся їх роздивлятися. Молоді чоловіки і хлопці, базікаючи, уривалися всередину, шукали на полиці листи і спускалися сходами до підвалу, де була студентська читальна зала. Філіп побачив кількох хлопців, що, знічено відводячи погляд, тупцяли на місці, і зрозумів, що це такі ж новачки, як і він. Прочитавши всі оголошення, він помітив скляні двері, за якими виявився музей. На ознайомлення з експонатами залишалося ще двадцять хвилин. Тут було виставлено колекцію патологічних зразків. Незабаром до Кері підійшов юнак років вісімнадцяти.

— Послухайте, ви першокурсник?

— Так, — озвався Філіп.

— Не знаєте, де лекційна аудиторія? Об одинадцятій початок.

— Ходімо пошукаємо її.

Вони вийшли з музею до довгого темного коридору зі стінами, пофарбованими у два відтінки червоного, а там їм підказали, куди йти, інші юнаки. Хлопці увійшли до дверей із табличкою «Анатомічний театр». Виявилося, що там уже було людно. Сидіння розташовувалися ярусами, і щойно Філіп увійшов, з’явився помічник, поставив склянку води на стіл унизу, а потім приніс людський таз і дві стегнові кістки — ліву та праву. Ще кілька хлопців увійшли та зайняли свої місця, й об одинадцятій в аудиторії майже не залишилося вільних столів. Загалом зібралося близько шістдесяти студентів. Здебільшого вони були значно молодші за Філіпа — вісімнадцятирічні безвусі хлопчаки, але було й кілька старших чоловіків: Кері помітив високого мужчину з пишними рудими вусами, котрому могло бути тридцять; інший невисокий молодик із чорним волоссям був молодшим лише на кілька років; а ще прийшов чоловік в окулярах та з сивою бородою.

До аудиторії увійшов лектор, містер Кемерон, привабливий чоловік із правильними рисами обличчя і білим як сніг волоссям. Він зачитав уголос довгий перелік прізвищ, а потім виголосив коротеньку промову. Викладач розмовляв приємним голосом і ретельно підбирав слова — здавалося, йому подобається наводити з ними лад. Він порадив кілька книжок, які можна було купити, і порекомендував придбати скелет. Кемерон говорив про анатомію із запалом: це найважливіший предмет для вивчення хірургії, до того ж отримані знання допомагають краще зрозуміти живопис. Філіп нашорошив вуха. Пізніше він дізнався, що містер Кемерон читав курс також і для студентів Королівської академії. Він багато років прожив у Японії, викладав у Токійському університеті й хизувався своїм художнім смаком.

— Вам доведеться вивчити чимало нудного, — завершив він зі зверхньою посмішкою, — і ви забудете це, щойно складете випускні іспити, але в анатомії краще вивчити і забути, ніж не вчити зовсім.

Він узяв зі столу кістки тазу і почав описувати їх. Пояснював Кемерон чітко та зрозуміло.

Після лекції юнак, який заговорив із Філіпом у паталогоанатомічному музеї і тепер сидів поруч, запропонував піти до кімнати для розтинів. Вони ще трохи поблукали коридорами, і помічник підказав їм, куди йти. Увійшовши до кімнати, Філіп відразу зрозумів, звідки взявся їдкий запах, який він відчув ще за дверима, і розпалив люльку. Помічник коротко засміявся.

— Скоро звикнете до смороду. Я його вже не помічаю.

Він запитав Філіпове прізвище і зазирнув до довгого переліку, що висів на дошці.

— У вас нога номер чотири.

Філіп побачив, що в дужках після його прізвища стоїть іще одне.

— Що це значить? — поцікавився він.

— У нас зараз тіл не вистачає. Довелося призначати двох на кожну частину тіла.

Кімната для розтинів була просторим приміщенням, пофарбованим, як і коридор, у два кольори — густо-помаранчевим згори і темно-теракотовим у нижній частині. Уздовж довшої стіни через рівні проміжки стояли залізні столи із заглибленнями, як у тарілок для м’яса; на кожному з них лежало тіло, здебільшого чоловіче. Від формаліну, в якому їх зберігали, тіла потемнішали, і шкіра нагадувала дублену шкуру. Усі мерці були страшенно худими. Помічник відвів Філіпа до одного зі столів, де вже стояв якийсь юнак.

— Ваше прізвище Кері? — поцікавився він.

— Так.

— Ох, тоді це наша спільна нога. Нам пощастило, що це чоловік.

— Чому? — не зрозумів Філіп.

— Усі віддають перевагу чоловікам, — пояснив помічник, — жіноче тіло швидко заростає жиром.

Філіп подивився на мерця. Руки і ноги були такими худими, що висіли батогами, а ребра туго напинали шкіру. Це був чоловік сорока п’яти років із негустою сивою бородою і вкритим поодинокими безбарвними волосинами черепом; очі були заплющені, а нижня щелепа запала. Кері не міг навіть уявити, що колись це створіння було живою людиною, і ряди мерців здалися йому страшними та огидними.

— Я планував почати о другій, — повідомив Філіпів напарник по розтину.

— Гаразд. О другій я буду тут.

Напередодні Кері придбав валізу з необхідними інструментами, і тепер йому відвели під неї шафку. Він кинув погляд на хлопця, разом із яким прийшов до кімнати для розтинів, і побачив, що той блідий як смерть.

— Мало не знудило? — поцікавився Філіп.

— Я ніколи раніше не бачив мертвих.

Коридором вони дійшли до вхідних дверей. Філіп пригадав Фанні Прайс. Вона була першим мерцем, якого йому довелося бачити, і він пам’ятав, яке це справило на нього враження. Мертвих і живих розділяє прірва; здається, наче вони належать до різних видів, і неможливо уявити, що не так давно мерці розмовляли, рухалися, їли та сміялися. У мертвих тілах є щось жахливе, і здається, наче вони мають лихий вплив на живих.

— Як ви ставитеся до ідеї щось з’їсти? — запитав у Філіпа новий знайомий.

Вони спустилися в підвал, де у темній кімнаті була облаштована їдальня. Тут студенти отримували таку ж їжу, як у будь-якій хлібній крамничці. Поки вони обідали (Філіп замовив ячмінну булочку з маслом і горнятко шоколаду), Кері дізнався, що його нового товариша звуть Дансфорт. У цього цибатого хлопця, що так і випромінював здоров’я, були веселі сині очі й темне кучеряве волосся, а рухався і розмовляв він повільно. Дансфорт щойно приїхав із Кліфтона.

— Ви записалися на загальну медицину? — запитав він у Філіпа.

— Так, я хочу якомога швидше здобути освіту.

— Я теж записався, але потім доведеться вступати до Королівського хірургічного інституту. Хочу бути хірургом.

Більшість студентів обмежувалися загальним курсом у Коледжі хірургії та Коледжі терапевтичної справи, але найамбітніші та найпрацелюбніші продовжували своє довге навчання, щоб отримати науковий ступінь у Лондонському університеті. Незадовго до того, як Філіп вступив до шпиталю Святого Луки, правила змінили, і тепер навчання тривало п’ять років, а не чотири, як було до осені 1892-го. Данфорт уже вибудував собі плани і пояснив Філіпу, як зазвичай усе відбувається. Після «Вступу до загальної медицини» потрібно було скласти біологію, анатомію та хімію; але зробити це можна було по черзі, і більшість студентів складали екзамен із біології після трьох місяців навчання.

Цю науку нещодавно додали до списку предметів, на яких повинні розумітися майбутні лікарі, і вимоги до знань були невисокими.

Коли Філіп повернувся до кімнати для розтинів — він забув купити нарукавники, які тут надягали, щоб не забруднити сорочку, і запізнився на п’ять хвилин, — багато студентів уже взялися до роботи. Його партнер почав працювати рівно о другій і тепер ретельно відділяв шкірні нерви. Другою ногою займалися ще двоє студентів, а ще кілька людей взялося за руки.

— Ви ж не проти, що я вже почав?

— Усе гаразд, можете продовжувати, — заспокоїв напарника Філіп.

Він узяв підручник, відкрив схему анатомічного розтину ноги й подивився, що вони мали знайти.

— А ви справжній мастак у цій справі, — зауважив він.

— Ох, я вже чимало різав, знаєте, всіляких тварин на підготовчих курсах.

За анатомічним столом велися жваві розмови — про завдання, перспективи футбольного сезону, демонстрантів та лекції. Поруч із рештою Філіп почувався справжнім стариганом. Хлопці були ще звичайними школярами. Утім, вік визначається радше знаннями, ніж роками, а Ньюсон, його активний юний напарник, чудово розумівся на справі. Йому, мабуть, хотілося похизуватися, тож він детально пояснював Філіпу все, що робив, а той забув про всю свою приховану мудрість і смиренно слухав. Потім Кері сам узяв скальпель і пінцет та взявся до роботи під наглядом інших.

— Прекрасно, що він такий худий, — радів Ньюсон, витираючи руки. — Бідолашний, напевно, нічого не їв цілий місяць.

— Цікаво, від чого він помер, — пробурмотів Філіп.

— Ой, навіть не знаю, нічого нового, швидше за все, від голоду. Гадаю… будь ласка, обережно, не переріжте артерію.

— Легко сказати «не переріжте артерію», — зауважив один із чоловіків, що працював із другою ногою. — У старого дурня артерії не на місці.

— Артерії завжди не на місці, — повідомив Ньюсон. — Ви практично ніколи не побачите норми. Саме тому її і називають нормальною.

— Не жартуйте так, — попросив Філіп, — інакше я поріжуся.

— Якщо поріжетеся, — озвався Ньюсон-всезнайко, — одразу продезинфікуйте рану. Про це не слід забувати. Минулого року був один хлопець, він уколовся, не звернув на це увагу, і закінчилося все зараженням крові.

— Він одужав?

— О ні, помер за тиждень. Я ходив у морг подивитися на нього.

Коли настав час пити чай, у Філіпа боліла спина; а пообідав він так легко, що вже добряче зголоднів. Руки тхнули тим дивним запахом, який він вперше відчув уранці в коридорі. Здавалося, що й мафін має такий самий присмак.

— Ох, ви до цього призвичаїтеся, — заспокоїв Ньюсон. — Будете навіть сумувати за смородом старої доброї розтинальні.

— Я не дам цьому зіпсувати мені апетит, — вирішив Філіп і заїв мафін скибочкою пирога.