Тягар пристрастей людських

81

На початку зимового семестру Філіп почав працювати в амбулаторії. Там було троє помічників терапевта, кожен із яких лікував хворих двічі на тиждень, і Кері записався на практику до доктора Тайрелла. Студенти його любили і змагалися за право допомагати йому. Доктор Тайрелл був високим худорлявим чоловіком тридцяти п’яти років, із маленькою головою, коротким рудим волоссям, виразними синіми очима і яскраво-багряним обличчям. Розмовляв він грамотно, приємним голосом, полюбляв жарти і не надто переймався тим, що відбувалося навколо. Тайрелл був успішним чоловіком, мав велику практику-консультацію і сподівався отримати лицарський титул. Завдяки спілкуванню зі студентами і бідняками він звик розмовляти поблажливим тоном, а завдяки постійному контакту з хворими набув бадьорої зверхності здорової людини, яка серед лікарів-консультантів стає професійною звичкою. Пацієнти почувалися хлопчаками, котрих сварить шкільний учитель: їхні хвороби були якоюсь сміховинною неслухняністю, яка радше смішила, ніж дратувала.

Студентам слід було щодня навідуватися до амбулаторії, читати історії хвороб і всотувати всю можливу інформацію, але в ті дні, коли Філіп працював помічником, його обов’язки були конкретнішими. Тоді амбулаторія у шпиталі Святого Луки займала три суміжних приміщення й мала велику темну приймальню з масивними кам’яними колонами і довгими лавицями. Отримавши опівдні «талони», пацієнти чекали тут своєї черги; вони сиділи довгими рядами, тримаючи в руках слоїки і пляшечки; дехто був убраний у лахміття і брудний, а дехто виглядав досить пристойно; сидячи у сутінках, чоловіки і жінки різного віку та діти справляли дивне й моторошне враження. Вони нагадували похмурі малюнки Дом’є[277]. Усі кімнати були пофарбовані однаково — у кораловий колір — і прикрашені високими панелями з червоного дерева. Усередині пахло засобом для дезінфекції, а після обіду до нього додавався різкий сморід людського тіла. Перша кімната була найбільша, посередині стояв стіл і офісний стілець для терапевта, а обабіч них вишикувалися два менших і нижчих столики: за одним сидів лікар зі шпиталю, а за другим — помічник, який записував перебіг дня у книгу. Це був величезний гросбух, у який занотовували ім’я, вік, стать і професію пацієнтів, а також діагноз хвороби, яка їм дошкуляла.

О пів на другу приходив лікар, що працював у шпиталі, дзвонив у дзвоник і наказував швейцару привести пацієнтів, які вже приходили раніше. Таких зазвичай виявлялося чимало, і слід було оглянути якомога більше, перш ніж о другій прийде доктор Тайрелл. Лікар, із яким познайомився Філіп, був невисокий рухливий чоловічок, твердо переконаний у власній важливості: до помічників він ставився зверхньо і відверто обурювався панібратським ставленням старших студентів, які були його однолітками і не виказували поваги, якої, як йому здавалося, вимагала його чинна посада. Він займався історіями хвороби, а студенти допомагали йому. Пацієнти текли невпинною рікою. Спочатку кликали чоловіків. Здебільшого вони страждали від хронічних бронхітів, «огидного кашлю, що аж скручує». Один чоловік підходив до лікаря, другий — до помічника, і віддавали свої талони: якщо справи йшли добре, на талонах писали «Повт. 14», і вони зі своїми склоїками й пляшечками йшли до аптеки, де отримували ліки ще на два тижні. Дехто із завсідників намагався затриматися, щоб його оглянув сам консультант, але таке траплялося рідко; зазвичай для огляду залишали лише трьох чи чотирьох хворих, чий стан викликав занепокоєння.

Доктор Тайрелл у жвавому настрої рвучко заходив до кабінету. Він трохи нагадував клоуна, котрий вистрибує на арену цирку з вигуком: «А ось і ми!» Здавалося, увесь його вигляд каже: «Який сенс у цих хворобах? Я вас швиденько вилікую». Лікар сідав, запитував, чи чекають на нього старі пацієнти, швидко оглядав їх, примруживши очі, а обговорюючи симптоми, не забував пожартувати (над його жартами від душі реготали всі помічники, а лікар зі шпиталю теж сміявся, але засудливо зиркав на практикантів, наче вважаючи, що їм веселитися не годиться), зауважував, що погода сьогодні чудова чи спекотна, а потім дзвонив швейцарові і просив привести нових пацієнтів.

Вони заходили по черзі й підходили до стола, де сидів доктор Тайрелл. Це були літні чоловіки, молоді чоловіки й чоловіки середніх років, здебільшого робітники: вантажники з доків, візники, трудяги із заводів, шинкарі; однак деякі були охайніше вбрані і, вочевидь, займали вищу посаду — начальника, продавця, службовця чи когось такого. На таких людей доктор Тайрелл дивився з підозрою. Часом вони вбиралися в потертий одяг, намагаючись видати себе за бідняків; але лікар мав натреноване око і запобігав тому, що вважав шахрайством; іноді він відмовлявся оглянути тих, хто, на його думку, міг добре заплатити за медичну допомогу. Найчастіше обдурити його намагалися жінки, але вони діяли значно незграбніше. Могли вдягнути пальто і спідницю, що вже перетворилися на лахміття, але забували зняти з пальців каблучки.

— Якщо ви можете дозволити собі носити прикраси, то можете дозволити й лікаря. Цей шпиталь — благочинна організація, — казав доктор Тайрелл.

Він віддавав назад талон і кликав наступного.

— Але я маю талон.

— Мене ваш талон анітрохи не цікавить, йдіть собі. Ви не маєте права приходити й красти час, необхідний справжнім біднякам.

Пацієнтка, розгнівано насупившись, похмуро йшла геть.

— Вона неодмінно напише листа в газету про неподобства у лондонських шпиталях, — усміхаючись, припускав доктор Тайрелл, брав наступний папірець і проникливо дивився на хворого.

Здебільшого пацієнти вважали, що шпиталь — державна установа, яку вони утримують своїми податками, і приймали медичну допомогу як належне. Гадали, що терапевту, котрий витрачає на них свій час, платять мільйони.

Доктор Тайрелл давав кожному зі студентів оглянути одного хворого. Помічник відводив пацієнта до однієї з внутрішніх кімнат (вони були меншими, і в кожній стояла кушетка, накрита чорним покривалом із кінського волосу); там він ставив різноманітні запитання, слухав легені та серце, пальпував печінку, записував усе в лікарняний бланк, подумки ставив діагноз, а потім чекав, поки прийде доктор Тайрелл. Закінчивши оглядати чоловіків, той заходив у супроводі натовпу студентів, а помічник читав йому те, що дізнався. Терапевт ставив кілька запитань, а потім сам оглядав хворого. Якщо можна було почути щось цікаве, він дозволяв студентам скористатися стетоскопами: часто можна було побачити хворого з двома-трьома пристроями на грудях і ще кількома на спині, а інші майбутні лікарі нетерпляче чекали своєї черги. Хворий стояв серед них трохи розгублено, але йому завжди подобалося опинитися в центрі уваги; він знічено слухав, як доктор Тайрелл розпинається про його випадок. Кілька студентів ще раз слухали його, щоб розпізнати описані лікарем шуми чи хрипи, а потім хворому дозволяли одягнутися.

Оглянувши різноманітних хворих, терапевт повертався до великого кабінету і знову сідав за стіл. Він запитував у студента, котрий опинявся поруч із ним, що б той виписав останньому пацієнтові. Студент називав кілька ліків.

— Справді? — перепитував доктор Тайрелл. — Що ж, це принаймні щось новеньке. Не думаю, що ми поспішатимемо.

Після цих слів студенти завжди сміялися, а терапевт, радіючи власному непересічному гумору, виписував зовсім не те, що пропонував студент. Якщо їм траплялися два абсолютно однакових випадки і студент пропонував другому хворому такі ж ліки, як першому, лікар вправлявся у неабиякій вигадливості й виписував щось інше. Іноді, знаючи, що аптекарі працюють не покладаючи рук і віддають перевагу готовим лікам чи добре відомим у лікарні мікстурам, які пройшли перевірку часом, чоловік розважався, виписуючи вигадливі рецепти.

— Задамо аптекареві задачу. Якщо ми завжди виписуватимемо mist: alb:[278], він втратить навички.

Студенти реготали, а лікар, задоволений своїми жартами, обводив їх поглядом. Потім він знову брався за дзвіночок, і коли швейцар зазирав у двері, казав:

— Будь ласка, старих пацієнток.

Поки швейцар заводив їх до кімнати, доктор Тайрелл відкидався на стільці й базікав із другим лікарем. Заходили пацієнтки — вервечка анемічних пишноволосих дівчат, які погано перетравлювали несмачну й непоживну їжу та мали бліді вуста; товсті й худі тітоньки, що передчасно постарішали від частих пологів, з хронічним кашлем; жінки, що страждали від тієї, іншої чи ще якоїсь хвороби. Доктор Тайрелл і його терапевт швидко оглядали їх. Час минав, і повітря в тісній кімнаті важчало. Терапевт дивився на годинник.

— Скільки сьогодні нових пацієнток? — цікавився він.

— Здається, чимало, — відповідав лікар.

— Тоді нам краще покликати їх усередину. Ви продовжуйте оглядати старих.

Заходили нові пацієнтки. Якщо чоловіки найбільше страждали через алкоголізм, то жінки — через погане харчування. Приблизно о шостій годині лікарі закінчували роботу. Філіп, виснажений від того, що годинами стояв, дихав затхлим повітрям й уважно слідкував за оглядами, йшов разом із іншими практикантами випити чаю в медичному інституті.

Виявилося, що робота надзвичайно цікава. Він бачив саму суть людей, а це найбільше цікавить митця. Філіп здригався від хвилювання, коли уявляв себе скульптором, а хворих — глиною у власних руках. Зачудовано здвигаючи плечима, він згадував своє життя в Парижі, сповнене думок про кольори, відтінки, пропорції і ще бозна-що, з метою створити щось гарне: безпосередній контакт із чоловіками і жінками дарував відчуття раніше невідомої йому влади. Кері ніколи не втомлювався дивитися на їхні обличчя та слухати їхні слова; вони заходили кожен по-особливому: один — незграбно човгаючи, інший — пританцьовуючи, хтось тяжко волочив ноги, а дехто сором’язливо тупцював. Часто, подивившись на них, можна було здогадатися, чим вони займаються. Доводилося вчитися ставити запитання так, щоб їх розуміли; дізнаватися, про що майже всі брешуть і як усе ж довідатися правду. Можна було побачити, як по-різному люди сприймають одну й ту ж новину. Одні сміються й жартують, почувши небезпечний діагноз, а інші впадають у глухий відчай. Виявилося, що цих людей Філіп соромиться менше, ніж усіх, із ким спілкувався раніше. Він відчував до них… ні, не співчуття, бо співчуття супроводжується зверхністю, але з ними він почувався, наче вдома. Кері дізнався, що вміє заспокоїти хворого, і коли йому доручали зайнятися кимось, щоби зрозуміти, в чому річ, здавалося, наче пацієнти самі довірливо віддаються в його руки.

«Можливо, — казав він собі подумки, усміхаючись, — можливо, мені судилося бути лікарем. Просто пощастило, що я натрапив на ту єдину справу, для якої годжуся».

Філіпові здавалося, наче з усіх помічників лише він розуміє весь драматизм цих пообідніх годин. Для інших чоловіки й жінки були просто «випадками» — добре, якщо складними, і нудними, якщо симптоми виявлялися занадто очевидними; вони слухали шуми в серці, дивувалися велетенським розмірам печінки, а несподівані хрипи в легенях ставали приводом для розмов. Але Філіп цим не обмежувався. Йому було цікаво просто розглядати людей, вивчати форму їхніх голів та рук, вираз очей і довжину носів. У цій кімнаті він бачив людей, захоплених зненацька, несподіванка зривала з них звичну маску й оголювала душу. Часом доводилося ставати свідком природного стоїцизму, який завжди неабияк розчулював. Якось Філіп бачив, як грубий неосвічений чоловік сприйняв звістку про невиліковну хворобу: Кері сам добре володів собою, але здивувався, з яким природженим блиском пацієнт не видавав своїх почуттів незнайомцям. Та чи збереже він хоробрість, залишившись віч-на-віч із хворобою, чи піддасться розпачу? Часом траплялися справжні трагедії. Якось молода жінка привела на огляд свою сестру — вісімнадцятирічну дівчину з ніжними рисами, великими синіми очима, світлим волоссям, що відливало золотом, коли його на мить торкалися промені осіннього сонця, і шкірою неймовірної краси. Студенти усміхалися й прикипали до неї поглядами. У цих брудних кімнатах нечасто випадало побачити гарну дівчину. Старша сестра розповіла родинну історію: від туберкульозу померли їхні батько й мати, брат і сестра, і залишилися лише вони вдвох. Останнім часом дівчина кашляла й почала втрачати вагу. Вона зняла блузку й оголила молочно-білу шкіру. Доктор Тайрелл мовчки і, як завжди, швидко оглянув пацієнтку, а потім запропонував кільком помічникам вислухати стетоскопом те місце, на яке він вказував пальцем; після цього дівчині дозволили одягнутися. Сестра стояла трохи далі й звернулася до лікаря стишеним голосом, щоб дівчина не почула.

— У неї ж його немає, докторе, правда?

— Боюся, що тут не може бути жодних сумнівів.

— Вона остання, хто в мене залишився. Якщо вона помре, у мене не буде нікого на цілому світі.

Жінка заплакала, а лікар похмуро дивився на неї й думав, що вона теж виглядає хворобливо і не доживе до старості. Дівчина повернулася, побачила сестрині сльози й одразу зрозуміла, в чому річ. Її миле личко зблідло, а по щоках побігли сльози. Обидві жінки кілька хвилин мовчки плакали, а потім старша сестра, забувши про байдужий натовп, що спостерігав за ними, підійшла до молодшої, обійняла її та лагідно погойдала, наче та була дитиною.

Коли вони пішли, один зі студентів запитав:

— Як гадаєте, сер, скільки вона протягне?

Доктор Тайрелл здвигнув плечима.

— Її брат і сестра померли за три місяці після появи перших симптомів. Із нею буде так само. Якби вони мали гроші, можна було б щось зробити. Але їм не порадиш поїхати до Сент-Моріца. Тут уже нічим не допоможеш.

Якось до них прийшов сильний чоловік у самому розквіті, він скаржився на постійні болі, а місцевий лікар, схоже, нічим не міг допомогти; йому теж винесли смертельний діагноз. Однак на чоловіка не чекала неминуча смерть, яка лякає, але з нею можна змиритися, адже в таких випадках людина безсила; його смерть була невідворотною через те, що чоловік став маленьким коліщатком у велетенській і складній суспільній машині й так само, як коліщатко, був безсилий змінити обставини.

Його єдиним шансом на порятунок був абсолютний спокій, але терапевт не просив неможливого.

— Вам слід знайти значно простішу роботу.

— У моїй професії не буває простої роботи.

— Ну що ж, якщо ви продовжуватимете так далі, то власноруч уб’єте себе. Ви дуже хворий.

— Ви хочете сказати, що я помру?

— Мені не хочеться цього казати, але вам не можна займатися важкою роботою.

— Якщо я не працюватиму, хто піклуватиметься про дружину й дітлахів?

Доктор Тайрелл здвигнув плечима. Він уже неодноразово зустрічався з цією дилемою. Однак час неможливо зупинити, а інші пацієнти чекали своєї черги.

— Гаразд, я випишу вам ліки, приходьте за тиждень і розповісте, як ви почуваєтеся.

Чоловік узяв безглуздий рецепт і пішов геть. Лікар міг казати все, що йому заманеться. Він не почувався так погано, щоб припинити працювати. Робота в нього хороша, і нею не слід розкидатися.

— Даю йому рік, — підсумував доктор Тайрелл.

Часом траплялися кумедні випадки. Простолюдини частенько випромінювали гумор, нерідко у приймальні з’являлася якась літня пані, схожа на персонажа Чарльза Діккенса, і розважала всіх своєю балакучою дивакуватістю. Якось до них прийшла жінка, що працювала в балеті відомого м’юзик-холу. Виглядала вона на п’ятдесят, але сказала, що їй двадцять вісім. Танцівниця була безсоромно розмальована, нахабно зиркала на студентів великими чорними очима і відверто звабливо усміхалася. Жінка виявилася страшенно самовпевненою і розмовляла з доктором Тайреллом (якого це неабияк розважало) таким панібратським тоном, наче він був її сп’янілим залицяльником. Вона страждала від хронічного бронхіту і стверджувала, що він заважає їй виконувати службові обов’язки.

— Я й гадки не маю, звідкіля він узявся, чес-слово. Я в житті ні разу не хворіла. Ану подивіться на мене й самі побачите.

Вона закочувала очі до неба, махала до юнаків намальованими віями й зблискувала жовтими зубами. Розмовляла жінка на кокні, але з такою вдаваною шляхетністю, що після кожного слова хотілося сміятися.

— Це називають зимовою застудою, — серйозно озвався доктор Тайрелл. — Чимало старших жінок її підхопили.

— Ну, а я ніколи не хворіла! Хіба ж можна казати таке леді. Ніхто ніколи не називав мене старшою жінкою.

Танцівниця витріщила очі й нахилила голову набік, дивлячись на лікаря з невимовною лукавістю.

— Це головний недолік нашої професії, — озвався лікар. — Доводиться забути про галантність.

Жінка взяла рецепт і востаннє звабливо усміхнулася.

— Ви ж прийдете подивитися, як я танцюю, дорогенький, еге ж?

— Безумовно прийду.

Він подзвонив у дзвоник, викликаючи наступного пацієнта.

Утім, загальне враження від того, що тут відбувалося, не нагадувало ні трагедію, ні комедію. Його взагалі складно було описати, таким заплутаним і різноманітним воно виявилося: сміх і сльози, щастя і горе; життя тут було часом нудним, а іноді цікавим чи байдужим. Усе залежало від твого власного погляду: траплялися неспокійні миті, хвилини пристрасті й похмурості, бувало сумно і весело, а іноді буденно; життя в лікарні було простим і складним водночас, радість обіймалася з журбою; тут можна було побачити любов матері до своїх дітей і кохання між чоловіком та жінкою. Хіть на свинцевих ногах тягнулася цими кабінетами, падаючи карою на винних і безгрішних, безпомічних дружин і згорьованих дітей. Пияцтво брало в полон чоловіків і жінок, змушуючи платити неминучу ціну; у лікарні вперше дізнавалися про зародження нового життя, сповнюючи душі бідолашних дівчат страхом і соромом. Тут не було добре чи погано, тут були лише факти. І життя.