Тягар пристрастей людських

63

Наприкінці березня Філіп не склав екзамен з анатомії. Вони з Дансфордом разом готувалися, вивчаючи скелет, куплений Кері, і ставлячи одне одному запитання; обидва вивчили напам’ять усі з’єднання, потовщення й западини в людських кістках; але в екзаменаційній кімнаті Філіпа накрила хвиля паніки, і від страху помилитися хлопцеві не вдавалося озвучувати правильні відповіді. Він знав, що не склав іспит, тож наступного дня навіть не завдав собі клопоту піти в корпус і подивитися, чи не висить на дверях його номер. Другий провал на іспиті остаточно зарахував його до рядів бовдурів і ледацюг курсу.

Філіпа це не надто турбувало. На думці в нього були інші речі. Він переконував себе, що Мілдред, як і будь-яка інша людина, повинна мати якісь почуття; штука була в тому, щоб розбурхати їх; він мав свою теорію стосовно жінок, які від природи були розпусними, і вірив, що для кожної з них настає мить, коли їхній опір ламається. Залишалося лише чекати на вдалу нагоду, тримати себе в руках, присипляти пильність невеличкими подарунками, скористатися фізичною втомою, від якої серце стає беззахиснішим, перетворитися на прихисток від дрібних негараздів на роботі. Філіп розповідав Мілдред про стосунки зі своїми друзями в Парижі та про прекрасних панянок, яких вони обожнювали. Життя, яке він описував, було сповнене привабливих безтурботних веселощів, у ньому не було навіть натяку на брутальність. Додаючи до власних спогадів пригоди Мімі й Родольфа, Мюзетти та решти героїв, Філіп лив у вуха Мілдред історію про вбогість, прикрашену піснями і сміхом, про кохання поза законом, якому додавали романтики краса і юність. Він ніколи відкрито не критикував її упередження, але намагався побороти їх, натякаючи на їхню провінційність. Кері більше не дозволяв собі перейматися неуважністю дівчини чи дратуватися через її байдужість. Йому здавалося, що з ним вона нудьгує. Філіп намагався поводитися люб’язно та розважати її; він більше ніколи не дозволяв собі гніватися, ніколи не просив її ні про що, не жалівся і не звинувачував. Коли Мілдред домовлялася з ним про побачення і не приходила, наступного дня Філіп зустрічав її з усмішкою; якщо вона перепрошувала, запевняв, що це не має жодного значення. Він ніколи не показував їй, як йому боляче. Розумів, що його всеохопна пристрасть її стомлює, і старанно приховував усі почуття, котрі могли хоч трохи її непокоїти. Філіп поводився, як справжній герой.

Попри те що Мілдред ніколи й словом не обмовилася про ці зміни, — можливо, вона їх навіть і не помітила — вони однаково вплинули й на неї: дівчина почала більше довіряти Філіпові; вона розповідала йому про свої дрібні образи, а ображалася дівчина завжди: на завідувачку кафе, на подруг-офіціанток чи на тітку. Тепер вона була балакучішою, і хоча її теревені завжди були про одне й те саме, Філіп не стомлювався їх слухати.

— Ви мені подобаєтеся, коли не набридаєте своїми упаданнями, — зізналася Мілдред якось.

— Ви мені лестите, — засміявся він у відповідь.

Дівчина не здогадувалася, як стиснулося у нього від її слів серце і яких зусиль довелося докласти, аби відповісти так легковажно.

— Ой, я не проти, якщо вам хочеться цілуватися. Мені не боляче, а вам приємно.

Час від часу Мілдред сама просила Філіпа піти кудись повечеряти, і від цих її пропозицій його серце сповнювалося захвату.

— Ні з ким іншим я б собі такого не дозволила, — додавала вона, наче перепрошуючи. — Але знаю, що з вами можна.

— Ви не могли сказати нічого приємнішого, — посміхався юнак.

Якось наприкінці квітня дівчина попросила Кері піти з нею кудись поїсти.

— Гаразд, — погодився він. — А куди вам хочеться піти потім?

— Ох, ми не мусимо нікуди йти. Просто посидимо й побалакаємо. Ви ж не проти, правда?

— Зовсім ні.

Філіп подумав, що, мабуть, почав їй подобатися. Ще три місяці тому Мілдред мало не помирала від нудьги від самої лише думки про вечір, проведений за розмовами. День був чудесний, і весна ще покращувала хлопцеві настрій. Тепер він насолоджувався кожною дрібницею.

— Послухайте, як чудово буде, коли настане літо, — озвався він, коли вони сиділи на другому поверсі автобуса, що йшов до Сохо (Мілдред сама запропонувала не витрачати гроші на кеб). — Ми зможемо щонеділі ходити на річку. Будемо брати з собою обід у кошику.

Мілдред ледь помітно всміхнулася, і Кері, набравшись сміливості, взяв її за руку. Дівчина не висмикнула її.

— Я справді думаю, що почав вам трохи подобатися, — усміхнувся Філіп.

— Ви справжній дурник, самі чудово знаєте, що подобаєтеся мені, інакше б я не була зараз тут, чи не так?

Вони вже давно були завсідниками ресторанчика в Сохо, і patronne[248] посміхнулася молодій парі, коли вони увійшли. Офіціант поводився улесливо.

— Дозвольте сьогодні мені замовити вечерю, — запропонувала Мілдред.

Філіп, подумавши, що сьогодні вона ще чарівніша, ніж завжди, передав їй меню, і дівчина замовила свої улюблені страви. Вибір був небагатий, і вони вже неодноразово їли все, що пропонував ресторан. Філіп радів. Він дивився дівчині в очі й милувався досконалістю її блідих щічок. Повечерявши, Мілдред, як не дивно, взяла цигарку. Палила вона дуже рідко.

— Не люблю дивитися, як леді палить, — часто нагадувала вона.

На мить дівчина завагалася, а потім запитала:

— Ви здивувалися, коли я сьогодні запросила вас повечеряти?

— Для мене це справжнє задоволення.

— Я мушу сказати вам дещо, Філіпе.

Кері рвучко подивився на неї, серце втекло у п’яти, але він добре навчився тримати себе в руках.

— Ну, що ж, стріляйте, — запропонував хлопець, усміхаючись.

— Ви ж не робитимете дурниць, правда? Річ у тім, що я виходжу заміж.

— Справді? — перепитав Філіп.

Він більше нічого не міг придумати. Кері часто розмірковував над цією можливістю і уявляв собі, що зробить і скаже. Він смертельно страждав, уявляючи собі розпач, який мучитиме його, думки про самогубство, як він, розгнівавшись, втратить глузд; але, напевно, занадто яскраво уявляв собі емоції, які переживе, і тепер почувався просто виснаженим, наче людина після серйозної хвороби, коли життєвих сил залишається так мало, що все стає їй байдужим і хочеться одного: аби їй дали спокій.

— Розумієте, я не молодшаю, — продовжувала дівчина. — Мені двадцять чотири, і вже час облаштуватися.

Філіп мовчав. Він подивився на patronne, що сиділа за барною стійкою, а потім його погляд застиг на червоній пір’їні на капелюшку однієї з відвідувачок. Мілдред роздратувалася.

— Ви могли б мене привітати, — сказала вона.

— Міг би чи не міг? Я навіть не можу повірити, що це правда. Хоча так часто це собі уявляв. Кумедно, що я так радів, коли ви запросили мене повечеряти разом. Із ким ви збираєтеся побратися?

— З Міллером, — відповіла дівчина, трохи зашарівшись.

— З Міллером? — здивовано вигукнув Філіп. — Але ж ви не бачили його кілька місяців.

— Минулого тижня він якось зайшов пообідати і зробив мені пропозицію. Він заробляє непогані гроші. Зараз отримує сім фунтів на тиждень і має чудові перспективи.

Філіп знову помовчав. Він згадав, що Міллер завжди подобався дівчині; той розважав її, і вона несвідомо захоплювалася шармом, якого додавало чоловікові його іноземне походження.

— Гадаю, це було неминуче, — врешті озвався він. — Ви зобов’язані були погодитися на найкращу пропозицію. Коли збираєтеся одружитися?

— Наступної суботи. Я вже повідомила на роботі.

Філіп раптом відчув гострий біль.

— Так швидко?

— Ми збираємося тільки розписатися. Емілю так більше подобається.

Кері відчув страшенну втому. Йому хотілося швидше попрощатися з дівчиною й одразу ж лягти у ліжко. Він попросив рахунок.

— Я посаджу вас у кеб до вокзалу Вікторії. Припускаю, що поїзда не доведеться довго чекати.

— А ви зі мною не поїдете?

— Чесно кажучи, мені не хотілося б, якщо ви не заперечуєте.

— Як вам завгодно, — відповіла Мілдред зверхньо. — Гадаю, ми побачимося завтра, коли ви прийдете пити чай?

— Ні, думаю, нам краще просто зараз поставити крапку. Не бачу сенсу продовжувати мої страждання. За кеб я заплатив.

Філіп кивнув дівчині, розтягнув губи у силуваній посмішці, а потім застрибнув в автобус і поїхав додому. Перш ніж лягти спати, він випалив люльку, але вже починав куняти. Щойно голова торкнулася подушки, юнак провалився в сон.