Тягар пристрастей людських

33

Філіп не міг викинути з голови історію міс Вілкінсон. Попри те що жінка змовкла на півслові, було очевидно, що саме вона мала на увазі, і хлопця це трохи шокувало. Таке могла дозволити собі заміжня жінка (він прочитав чимало французьких романів і знав, що у Франції весь час таке трапляється), але міс Вілкінсон була англійкою, до того ж незаміжньою, а її батько був священиком. Кері вразила думка, що студент-художник, можливо, був не першим і не останнім із її коханців, і йому аж подих перехопило: він ніколи не дивився на міс Вілкінсон із такої перспективи; здавалося просто неможливим, що хтось за нею упадатиме. Через свою наївність він не сумнівався у її словах так само, як не сумнівався в прочитаному в книжках, і гнівався, що такі дивовижні речі ніколи не траплялися з ним. Було навіть принизливо, що він не матиме про що розповісти, якщо міс Вілкінсон випитуватиме про його пригоди в Гейдельберзі. Щоправда, Філіп мав непогану уяву, але сумнівався, що зможе переконати жінку, що з головою поринув у гріх; хлопець читав, ніби в жінок чудова інтуїція, тож вона могла легко помітити, що він прибріхує. Від думки, що міс Вілкінсон тишком сміятиметься з нього, Кері зашарівся, як мак.

Міс Вілкінсон грала на піаніно і співала дещо стомленим голосом, але її пісні, написані Массне[105], Бенджаміном Ґоддаром та Авґустою Голмс[106], Філіп чув уперше, тож вони вдвох провели чимало годин за інструментом. Одного дня жінка поцікавилася, чи є у нього голос, і наполегливо попросила спробувати заспівати щось. Повідомивши, що у Філіпа приємний баритон, міс Вілкінсон запропонувала давати йому уроки. Спочатку, як завжди, знітившись, він відмовився, але жінка не здавалася й щоранку в зручний час після сніданку годину займалася з ним. Міс Вілкінсон мала природний хист до вчителювання, і було зрозуміло, що гувернантка з неї вийшла досконала. Жінка мала свої методи й була наполегливою. Попри те що французький акцент став частиною її натури і вже нікуди не зникав, уся її солодкоголосість випаровувалася, щойно починався урок. Тут не було часу на дурниці. Голос міс Вілкінсон ставав дещо владним, вона інстинктивно забороняла неуважність і виправляла недбалість. Жінка знала, чого прагнула, і змушувала Філіпа співати гами та вправи.

Коли урок закінчувався, міс Вілкінсон без жодних зусиль починала звабливо всміхатися, її голос знову був м’яким і заворожуючим, однак Філіп не міг так легко перестати бути учнем, як вона вчителькою. Тепер образ жінки суперечив враженню, яке склалося у нього від її історій. Він придивлявся до неї уважніше. Увечері міс Вілкінсон подобалася Філіпу більше, ніж зранку. Вранці на обличчі виднілися зморшки, а шкіра на шиї вже трохи обвисла. Йому хотілося, аби жінка якось це приховувала, але спекотна погода змушувала носити блузки з глибоким вирізом. Міс Вілкінсон страшенно полюбляла білий одяг, однак уранці він їй не пасував. Увечері жінка часто мала дуже привабливий вигляд, вона одягала ошатну, мало не вечірню сукню і гранатове намисто на шию; мереживо на грудях та ліктях додавало приємної м’якості, а запах її парфумів хвилював своєю екзотичністю (у Блекстейблі всі користувалися тільки одеколоном, до того ж лише в неділю або страждаючи від головного болю). У такі миті жінка виглядала по-справжньому молодою.

Філіпа страшенно цікавив її вік. Він додавав до двадцяти сімнадцять, але так і не зміг отримати задовільний результат. Хлопець неодноразово перепитував у тітки Луїзи, чому вона думає, що їхній гості тридцять сім: на вигляд їй не більше тридцяти. До того ж усім відомо, що іноземки старішають швидше за англійок; а міс Вілкінсон так довго жила за кордоном, що могла вважатися іноземкою. Особисто він схилявся до думки, що їй максимум двадцять шість.

— Їй значно більше, — не погоджувалася тітка Луїза.

Філіп не вірив у точність тверджень своїх родичів. Точно подружжя пам’ятало тільки те, що дівчина ще носила косу, коли вони востаннє бачили її у Лінкольнширі. Гаразд, тоді їй могло бути дванадцять, адже минуло стільки часу, а пам’ять у вікарія була не дуже. Вони казали, що спливло двадцять років, але люди полюбляють усе заокруглювати, тож, вірогідно, минуло лише вісімнадцять років, а може, навіть сімнадцять. Сімнадцять плюс дванадцять разом дають лише двадцять дев’ять, а це, чорт забирай, ще не старість, правда ж? Клеопатрі було сорок вісім, коли Антоній заради неї відмовився від цілого світу.

Літо було чудове. По черзі минали спекотні безхмарні дні; близькість моря пом’якшувала тепло і приємно бадьорила повітря, тож серпневе сонце не стомлювало, а збуджувало почуття. У садку був ставок із фонтаном, де росло латаття і ніжилися на сонечку золоті рибки. Філіп і міс Вілкінсон узяли собі за звичку приходити туди з килимками й подушками, щоб полежати після обіду на галявині в затінку високого трояндового живоплоту. Усі пообідні години вони розмовляли й читали. Там вони палили цигарки, яких вікарій не дозволяв у своєму будинку; чоловік вважав паління огидною звичкою і весь час повторював, що ганебно бути рабом своїх звичок. Про те, що сам потрапив у рабство до пообіднього чаю, священик чомусь забував.

Одного дня міс Вілкінсон дала Філіпові «La Vie de Boheme»[107]. Книжку жінка знайшла випадково, нишпорячи на полицях вікарієвого кабінету. Містер Кері купив її у букініста разом із чимось, що зацікавило дружину, і забув про книжку на десять років.

Філіп почав читати захопливий, погано написаний і абсурдний шедевр Мюрже й одразу відчув його чари. Його душа танцювала від радості, дізнаючись про доброзичливий голод, колоритне жебрацтво, таке романтичне кохання бідняків, такі зворушливі переходи від піднесеного стилю до вульгарного. Рудольф і Мімі, Мюзета і Шонар! Вони тинялися сірими вуличками Латинського кварталу в ексцентричних костюмах часів Луї-Філіпа[108], знаходили притулок то на тому горищі, то на іншому, плакали і сміялися, такі відчайдушні, такі безрозсудні. Хто міг перед ними встояти? Лише потім, повернувшись до книжки з ретельнішим аналізом, ви зрозумієте, які грубі у них розваги і які вульгарні душі, та відчуєте, що ця нікчемна юрба не варта нічого ані як художники, ані як люди. Філіп був у захваті.

— Хіба вам не хочеться поїхати в Париж замість Лондона? — поцікавилася міс Вілкінсон, усміхаючись у відповідь на його захоплену розповідь.

— Навіть якби я захотів, тепер вже занадто пізно, — відповів він.

Протягом двох останніх тижнів із моменту його повернення додому вони з дядьком вели чимало розмов про майбутнє. Філіп остаточно відмовився вступати до Оксфорду, і тепер, коли можна було забути про стипендію, навіть містер Кері дійшов висновку, що він не може собі цього дозволити. У спадок хлопець отримав усього дві тисячі фунтів, і попри те, що їх поклали у банк під п’ять відсотків річних, прожити на самі лише відсотки було неможливо. Сума вже трохи зменшилася. Було б смішно витрачати по дві сотні на рік (студент не міг прожити там на меншу суму) протягом трьох років у Оксфорді й так і не здобути освіти, котра допоможе заробити собі на життя. Кері мріяв вирушити прямісінько до Лондона. Місіс Кері вважала, що лише чотири заняття гідні джентльмена — армія, флот, суд і церква. Сюди вона ще додавала медицину, бо нею займався чоловіків брат, але ніколи не забувала, що за часів її молодості ніхто не вважав лікаря джентльменом. Про перші дві професії можна було забути, а ставати священиком Філіп категорично відмовився. Залишався лише суд. Місцевий лікар підказав, що тепер чимало джентльменів займаються інженерною справою, але місіс Кері ця ідея відразу не сподобалася.

— Мені не хотілося б, аби Філіп займався торгівлею, — казала вона.

— Ні, він мусить здобути професію, — підтримував дружину вікарій.

— Чому б йому не стати лікарем, як батько?

— Я ненавидітиму цю роботу, — відрубав Філіп.

Місіс Кері це не засмутило. Адвокатська діяльність теж відпадала, адже до Оксфорду хлопець не збирався, а в його родині вважалося, що для успішної роботи з клієнтурою потрібне наукове звання. Урешті-решт вирішили віддати його на навчання до юриста. Дядько з тіткою написали листа родинному правнику, Альбертові Ніксону, котрий разом із вікарієм був співрозпорядником майна покійного Генрі Кері, і поцікавилися, чи не візьме він до себе Філіпа. За кілька днів надійшла відповідь, що в адвоката немає вакансії, і йому взагалі не подобається вся їхня схема: юристів і так занадто багато, тож без грошей і зв’язків майже неможливо отримати посаду, вищу за секретаря-управителя. Однак чоловік порадив Філіпу стати аудитором. Ані вікарій, ані його дружина і гадки не мали, що це за професія, та й Філіп ніколи не чув, аби хтось працював аудитором, але потім адвокат надіслав ще одного листа, в якому пояснював, що зростання обсягів сучасного бізнесу та збільшення кількості компаній спричинили появу бухгалтерських фірм, які перевіряли документи і наводили лад у фінансових справах своїх клієнтів, якого так бракувало старомодним методам. Кілька років тому бухгалтери отримали королівський статус, і з того дня професія щороку ставала респектабельнішою, прибутковішою і важливішою. Так сталося, що у бухгалтерській фірмі, яка вже тридцять років вела справи Альберта Ніксона, звільнилося місце для учня, і вони готові за триста-чотириста фунтів узяти Філіпа. Половину цієї суми йому повернуть як заробітну платню за п’ять років навчання. Перспектива була не надто блискучою, але Філіп розумів, що мусить щось вирішити, а думка про життя в Лондоні переважила усі незначні сумніви. Блекстейблський вікарій написав містеру Ніксонові листа, аби дізнатися, чи ця професія гідна джентльмена. Адвокат відповів, що відколи з’явилася корпорація бухгалтерів, цією справою займаються люди, що вчилися у приватних школах і навіть університетах. До того ж, якщо Філіпу не сподобається робота і за рік він вирішить піти, Герберт Картер (так звали бухгалтера) поверне йому половину суми за навчання. Так і вирішили та домовилися, що Філіп вийде на роботу п’ятнадцятого вересня.

— У мене попереду цілий місяць, — повідомив Філіп.

— А потім ви отримаєте свободу, а я свої кайдани, — озвалася міс Вілкінсон.

Її відпустка тривала півтора місяця, і жінка збиралася поїхати з Блекстейбла за день чи два до Філіпового від’їзду.

— Цікаво, чи зустрінемося ми ще колись, — сказала вона.

— Не бачу причин, які б нам заважали.

— Ох, не будьте надто практичним. Я ще ніколи не зустрічала такої неемоційної людини.

Філіп почервонів. Він боявся, що міс Вілкінсон вважатиме його молокососом: зрештою, вона була молодою жінкою, іноді досить привабливою, а йому незабаром мало виповнитися двадцять, смішно було розмовляти лише про мистецтво й літературу. Йому слід було упадати за нею. Вони чимало говорили про кохання. Про студента-художника з рю Бреда і про відомого портретиста, у чиїй родині вона так довго жила в Парижі: він попросив міс Вілкінсон позувати для картини, а потім почав так брутально чіплятися до неї, що їй довелося вигадувати різноманітні відмовки, аби він більше її не малював. Було зрозуміло, що жінка звикла до такої уваги з боку чоловіків. Зараз вона виглядала надзвичайно чарівно у крислатому брилі: день був спекотний — найспекотніший за ціле літо, і над верхньою губою міс Вілкінсон з’явилися намистини поту. Філіп пригадав фройляйн Цецилію та гера Сванґа. Абсолютно непримітна Цецилія ніколи не подобалася йому, але тепер історія, що залишилася в минулому, здавалася дуже романтичною. Йому теж випала нагода закрутити роман. Міс Вілкінсон була майже француженкою, і це додавало майбутній пригоді особливої пікантності. Думаючи про це вночі у ліжку або сидячи на самоті над книжкою, Філіп аж застигав, але варто було йому побачити міс Вілкінсон, ідея вже не здавалася такою привабливою.

Хай там що, а після всього, що жінка йому розповіла, вона не здивується, якщо він до неї залицятиметься. Філіпу здавалося, що міс Вілкінсон вважає його диваком, адже він не виявляв почуттів: можливо, це були лише його фантазії, але останніми днями він кілька разів помічав у її погляді презирство.

— Даю пенні, аби дізнатися, про що ви думаєте, — сказала міс Вілкінсон, дивлячись на юнака з усмішкою.

— Я вам не скажу, — озвався він.

Філіп замислився: чи не поцілувати йому її просто тут і зараз. Його цікавило, чи сподівається вона на це, але він не розумів, як можна взяти і поцілувати когось без попередження. Міс Вілкінсон просто подумає, що він збожеволів, або дасть йому ляпаса, а може, навіть пожаліється дядькові. Цікаво, як гер Сванґ почав залицятися до Цецилії. Жахливо буде, якщо міс Вілкінсон пожаліється вікарію: він знав свого дядька — той одразу розповість лікарю та Джозаї Ґрейвсу, і він виглядатиме справжнім дурнем. Тітка Луїза продовжувала запевняти, що гості тридцять сім років; від думки, що він виставить себе на посміховисько, Філіп аж здригався; ще казатимуть, що вона могла бути його матір’ю.

— Даю два пенси, аби дізнатися, про що ви думаєте. — Міс Вілікінсон знову всміхнулася.

— Я думав про вас, — хоробро ляпнув він.

Це його принаймні ні до чого не зобов’язує.

— І що саме ви думали?

— Ох, тепер ви забагато хочете знати.

— Неслухняний хлопчисько! — вигукнула міс Вілкінсон.

Ось тобі маєш! Варто йому зібратися з духом, як вона каже щось, що одразу нагадує: міс Вілкінсон — гувернантка. Коли він не міг заспівати вправи так, як їй хотілося, жінка теж називала його неслухняним хлопчиськом. Але цього разу він навіть набурмосився.

— Мені не хочеться, щоб ви поводилися зі мною як з дитиною.

— Ви гніваєтеся?

— Ще й як.

— Я не навмисно.

Жінка простягнула руку, і Філіп торкнувся її. Останнім часом, коли вони потискали руки, бажаючи одне одному на добраніч, юнакові здавалося, що міс Вілкінсон якось особливо легенько стискає його долоню, але цього разу можна було не сумніватися.

Філіп не знав, що слід казати далі. Ось нарешті його шанс на пригоду, і він буде дурнем, якщо не скористається ним; але все здавалося якимось буденним, а йому хотілося чогось романтичного. Він не раз читав про кохання в книжках, але сам не відчував того виру емоцій, який описують автори романів; його не збивали з ніг хвилі пристрасті, а міс Вілкінсон не була досконалою. Він часто малював в уяві великі фіолетові очі та алебастрову шкіру якоїсь гарненької дівчинки і думав про те, як занурить обличчя у густе хвилясте каштанове волосся. А уявити, як він занурюється обличчям у волосся міс Вілкінсон, не вдавалося, бо воно завжди здавалося йому якимось липкуватим. Однак чудово було б закрутити роман; Філіп уже заздалегідь передчував ту законну гордість, яку подарує йому ця перемога. Він пообіцяв собі звабити жінку. Вирішив, що неодмінно поцілує її, тільки не зараз, а ввечері; у темряві буде легше, а після поцілунку не забариться все інше. Він цілуватиме її щовечора. І Філіп заприсягся собі, що так і зробить.

Він склав план. Після вечері запропонував гості прогулятися в садку. Міс Вілкінсон погодилася, і вони неквапливо шпацирували під ручку. Філіп страшенно нервував. Він не знав чому, але розмова не звертала в потрібному йому напрямку; він вирішив обійняти жінку за талію, але хіба можна ні сіло ні впало таке зробити, коли вона говорить про регату наступного тижня. Хлопець спритно привів свою супутницю до найтемніших куточків саду, але там хоробрість покинула його. Вони сіли на лавицю, і щойно він переконав себе, що це вдала нагода, як міс Вілкінсон повідомила, що тут, напевно, водяться щипавки, і наполягла на тому, аби піти звідси. Вони ще раз обійшли садок, і Кері пообіцяв собі, що набереться сміливості, перш ніж вони знову дістануться до тієї лавиці, але, минаючи будинок, вони побачили біля дверей місіс Кері.

— Чому б вам, молоді люди, не зайти досередини? Я впевнена, що холодне нічне повітря не піде вам на користь.

— Напевно, нам справді краще повернутися, — погодився Філіп. — Не хочу, аби ви застудилися.

Сказавши ці слова, він із полегшенням зітхнув. Більше він цієї ночі не робитиме жодних спроб. Однак пізніше, залишившись наодинці у своїй кімнаті, хлопець розлютився на себе. Він був справжнім дурнем. Міс Вілкінсон, безсумнівно, чекала, що він її поцілує, інакше не пішла б у садок. Вона завжди каже, що лише французи вміють поводитися з жінками. Філіп читав французькі романи. Якби він був французом, то стиснув би жінку в обіймах і пристрасно зізнався б, що обожнює її, а потім притиснувся губами до її nuque[109]. Кері не знав, чому французи завжди цілують жінок у nuque. Особисто він не знаходив нічого привабливого в потилиці. Звісно, французам значно легше робити такі речі; їм навіть мова допомагає. Філіпові ніколи не вдавалося відкинути думку, що пристрасні слова англійською звучать якось недоладно. Тепер він уже шкодував, що взявся підкорити чесноти міс Вілкінсон; перші два тижні були такими веселими, а тепер його все пригнічує; однак хлопець вирішив не здаватися, він не поважатиме себе, якщо відступиться. Тому Філіп вирішив, що завтра ввечері неодмінно поцілує міс Вілкінсон.

Наступного дня, прокинувшись, Кері побачив, що на вулиці дощить, й одразу ж подумав, що сьогодні ввечері погуляти в садку не вдасться. За сніданком він перебував у піднесеному настрої. Міс Вілкінсон передала через Мері-Енн, що у неї болить голова, і вона залишиться в ліжку. Лише ввечері жінка з блідим обличчям і в гарненькому тюрбані спустилася випити чаю, але до вечері цілком одужала і за столом була дуже привітною. Після молитви гостя повідомила, що одразу ляже спати і поцілувала місіс Кері, а потім повернулася до Філіпа.

— Господи милосердний, — скрикнула вона. — Я мало не поцілувала і вас теж.

— Чому б вам це не зробити? — поцікавився той.

Жінка засміялася і простягнула руку. Цього разу вона помітно стиснула його долоню.

Наступного дня на небі не було жодної хмаринки, а в садку панувала приємна свіжість після дощу. Філіп вирушив на пляж поплавати, а повернувшись, з’їв прекрасний обід. Увечері мали навідатися гості, аби пограти в теніс, і міс Вілкінсон вдягнула свою найкращу сукню. Вона точно знала, як саме носити своє вбрання, і Філіп не міг не помітити, якою елегантною здавалася жінка поруч із дияконовою дружиною і заміжньою донькою лікаря. Вона пришпилила до корсажа дві троянди й сиділа неподалік газону на садовому кріслі, ховаючись під червоною парасолькою; її обличчя в променях сонця було дуже симпатичним. Філіп любив теніс. Він добре подавав і через свою кульгавість тримався біля самої сітки, але попри клишоногість був швидким і рідко пропускав м’яч. Хлопець виграв усі сети й радів. Подали чай, і розпашілий та засапаний Філіп розлігся на землі біля ніг міс Вілкінсон.

— Вам пасує спортивний костюм, — зауважила вона. — Сьогодні у вас чудовий вигляд.

Юнак зашарівся від задоволення.

— Я можу щиро відповісти компліментом на комплімент. Ви виглядаєте просто чарівно.

Жінка всміхнулася і кинула на нього довгий погляд своїх темних очей.

Після вечері Філіп наполіг на прогулянці.

— Хіба ви сьогодні недостатньо рухалися?

— Сьогодні ввечері в садку буде прекрасно. Небо вкрилося зорями.

Він був у піднесеному настрої.

— Знаєте, місіс Кері сварила мене через вас, — повідомила міс Вілкінсон, коли вони минали городчик. — Вона каже, що мені не слід з вами фліртувати.

— А ви зі мною фліртували? Я не помітив.

— Вона просто пожартувала.

— З вашого боку було дуже образливо не поцілувати мене вчора ввечері.

— Якби ви тільки бачили, як глипнув на мене ваш дядько, коли я це сказала!

— То вам завадило тільки це?

— Я віддаю перевагу поцілункам без свідків.

— Зараз свідків немає.

Філіп поклав руку жінці на талію і поцілував її вуста. Вона лише тихенько засміялася і не спробувала відсахнутися. Все вийшло досить природно. Філіп страшенно собою пишався. Він дав собі слово, що зробить це, і дотримав його. Поцілунки були найпростішою на світі справою. Шкода, що він не робив цього раніше. Він знову поцілував міс Вілкінсон.

— Ох, вам не слід цього робити, — сказала вона.

— Чому?

— Тому що мені подобається, — засміялася жінка.