Тягар пристрастей людських

62

Філіп свідомо віддався на поталу пристрасті, яка його підточувала. Він знав, що людина передовсім мінлива, тож рано чи пізно все скінчиться. І цього дня він чекав із нетерпінням. Кохання нагадувало паразита в серці, це огидне створіння висмоктувало з хлопця всі соки та поглинало свідомість Філіпа так, що його більше нічого не цікавило. Раніше він захоплювався гармонією Сент-Джеймського парку і частенько любив посидіти там на лавиці, розглядаючи на тлі неба гілки дерев, схожі на японські гравюри; чарівна Темза зі своїми баржами і пристанями здавалася йому нерозгаданою загадкою; мінливе небо над Лондоном сповнювало душу Філіпа приємними фантазіями. Але тепер усе це його не цікавило. Без Мілдред він нудьгував і не знаходив собі місця. Часом йому здавалося, що смуток можна заспокоїти живописом, але юнак тинявся Національною галереєю, як пересічний турист, і жодна картина не змушувала серце завмерти від емоцій. Кері замислювався, чи зможе колись знову цікавитися тим, що раніше так любив. Читання завжди було його пристрастю, але тепер книжки не мали для нього ніякого значення, і Філіп просиджував вільні години у кімнаті для паління в інститутському клубі, гортаючи незліченні журнали. Це кохання було мукою, і Кері страшенно обурювався своєю неволею, він був ув’язненим, що мріє про свободу.

Подекуди Філіп прокидався вранці і не відчував нічого особливого; він сподівався, що звільнився і більше не кохає, душа тріпотіла; але трохи згодом повністю прокидався, і його серце стискалося від болю, підказуючи, що він іще не зцілився. Філіп мріяв про Мілдред, як божевільний, і водночас зневажав її. Тепер він розумів, що на світі немає гіршої муки, ніж кохати і нехтувати одночасно.

Аналізуючи за звичкою свої почуття і весь час розмірковуючи над ситуацією, Філіп вирішив, що зможе зцілитися, лише зробивши Мілдред своєю коханкою. Він страждав від тілесної жаги і, задовольнивши її, враз розірвав би свої нестерпні кайдани, але розумів, що дівчину це анітрохи не цікавить. Коли він пристрасно цілував її, вона відсахувалася з інстинктивною огидою. Мілдред не була чуттєвою. Іноді Філіп намагався змусити її ревнувати, розповідаючи про свої пригоди в Парижі, але вони її не цікавили; кілька разів він сідав у кафе за столики інших дівчат і фліртував із офіціантками, які його обслуговували, але Мілдред залишалася абсолютно незворушною. І Кері знав, що вона не прикидається.

— Ви не проти, що сьогодні я не сидів за вашим столиком? — запитав він якось, проводжаючи її на вокзал. — Здається, вони всі були зайняті.

Насправді все було інакше, але Мілдред не заперечила. Навіть якщо його дрібні зради залишали її байдужою, Філіп був би вдячний, якби дівчина вдала, що розгнівалася. Докір був би бальзамом для його душі.

— Мені здається нерозумним сидіти щодня за одним і тим самим столиком. Часом треба звертати увагу і на решту дівчат.

Однак що довше Філіп про це думав, то більше переконувався, що зможе звільнитися, якщо дівчина віддасться йому. Кері був, як той лицар зі старих оповідок, котрого спотворили чари, і тепер він шукав зілля, яке допоможе повернутися до своєї справжньої та порядної зовнішності. Сподіватися він міг лише на одне — Мілдред мріяла побувати в Парижі. Як більшість англійців, вона вважала його столицею веселощів та моди: дівчина чула про магазин «Лувр», де наймодніші речі можна було придбати вдвічі дешевше, ніж у Лондоні. Одна її подруга провела в Парижі медовий місяць і стирчала в тому «Луврі» цілісінький день; і вони з чоловіком, можете собі таке уявити, поки були в Парижі, не лягали раніше шостої ранку — ходили в «Мулен Руж» і ще бозна-куди. Філіпа не турбувало те, що дівчина може не встояти перед його бажаннями лише тому, що платитиме вимушену ціну за втілення своєї мрії. Його не хвилювало, як саме він задовольнить свою пристрасть. У Філіпа навіть з’явилася божевільна мелодраматична ідея напоїти Мілдред. Він змушував її пити алкоголь, сподіваючись, що дівчина трохи пожвавішає, але їй не подобався смак вина; вона полюбляла, коли Кері замовляв шампанське, бо це розкішно виглядало; утім, вона ніколи не випивала більше половини келиха. Їй подобалося залишати повну по вінця склянку на столі.

— Так офіціанти бачитимуть, із ким мають справу, — пояснювала вона.

Філіп вирішив скористатися нагодою, коли Мілдред була привітнішою, ніж зазвичай. У березні на нього чекав іспит із анатомії, а за тиждень, на Пасху, дівчина мала три вихідні.

— Послухайте, чому б нам не поїхати до Парижа? — запропонував він. — Ми могли б чудово розважитися.

— Що ви таке вигадали. Це коштуватиме купу грошей.

Філіп про це вже думав. Поїздка коштуватиме щонайменше двадцять п’ять фунтів. Для нього це була значна сума, але він був готовий витратити її до останнього пенні.

— Яке це має значення? Люба, скажіть, що поїдете.

— Ще чого. Не можу уявити, щоб я поїхала кудись із чоловіком, з яким ми не одружені. Вам не варто на це навіть натякати.

— Яке це має значення?

Він узявся розхвалювати пишноти рю де ла Пе[245] і розкішний несмак «Фолі-Бержер»[246], описувати крамниці «Лувр» і «Бон Марше», розповідати про кабаре ду Неан, Абатство і різноманітні місцини, що приваблюють іноземних туристів. Кері красномовно розхвалював ті обличчя Парижа, які сам ненавидів, і переконував поїхати з ним.

— Знаєте, ви кажете, що кохаєте мене, але якби справді кохали, то хотіли б побратися. А ви ще жодного разу не робили мені пропозицію.

— Вам чудово відомо, що у мене немає на це грошей. Зрештою, я лише на першому курсі й наступні шість років не зароблятиму жодного пенні.

— Ох, я вас не звинувачую. Тим паче, що все одно не вийшла б за вас, навіть якби ви приповзли до мене на колінах.

Філіп неодноразово думав про шлюб, але сама лише думка про цей крок жахала його. У Парижі він дійшов висновку, що шлюб — недолугий міщанський інститут. А ще він знав, що постійний зв’язок із кимось знищить його. Хлопець керувався інстинктами середнього класу, і перспектива побратися з офіціанткою була для нього чимось жахливим. Дружина-простолюдинка завадить йому відкрити пристойну практику. До того ж грошей йому ледве вистачить, щоб утримувати до кінця навчання себе самого; він не в змозі піклуватися ще й про дружину, навіть якщо вони домовляться не мати дітей. Він згадав Кроншоу, котрий прив’язався до шльондри, і здригнувся від огиди. Філіп міг передбачити, якою стане Мілдред зі своєю манірністю і недалеким розумом: побратися з нею просто неможливо. Однак це рішення він приймав розумом, а серце підказувало йому, що необхідно будь-що заволодіти дівчиною; і якщо не вдасться досягнути цього без шлюбу, він одружиться з нею, а далі буде видно. Його не бентежило, що все може скінчитися справжньою катастрофою. Якщо Філіпа захоплювала якась ідея, він уже не міг думати ні про що інше, до того ж володів справжнім талантом переконувати себе у правильності того, чого йому хотілося. Хлопець помітив, що відкинув усі розумні аргументи, які утримували його від шлюбу. Щодня він відчував до Мілдред палкішу пристрасть; і його незадоволені почуття перетворювалися на злість і дратівливість.

«Богом присягаюся, якщо я з нею одружуся, їй доведеться заплатити за всі страждання, що я пережив», — обіцяв він собі.

Зрештою Філіп більше не міг миритися з цими муками. Повечерявши якось у невеличкому ресторанчику в Сохо, де вони вже стали завсідниками, він поцікавився у Мілдред:

— Послухайте, ви тоді серйозно сказали, що не погодитеся, якщо я запропоную вам вийти за мене?

— Так, а що?

— Річ у тім, що я не можу жити без вас. Я хочу, щоб ви завжди були поруч. Я намагався забути вас, але нічого не вдалося. І ніколи не вдасться. Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

Дівчина прочитала чимало бульварних романів і чудово знала, як приймати таку пропозицію:

— Я, безсумнівно, дуже вдячна вам, Філіпе. Ваша пропозиція лестить мені.

— Ох, не верзіть дурниць. Ви ж поберетеся зі мною, правда?

— Гадаєте, ми будемо щасливі?

— Ні. Та хіба це має якесь значення.

Ці слова вирвалися у хлопця проти його волі й здивували Мілдред.

— Ну, ви й смішний хлопчина. Тоді чому ви хочете зі мною побратися? Раніше ви казали, що не маєте на це грошей.

— Здається у мене залишилося десь чотирнадцять сотень фунтів. Жити вдвох не дорожче, ніж самому. Нам вистачить цих грошей, поки я не закінчу навчання в шпиталі й не отримаю десь місце асистента.

— Отже, наступні шість років ви не зможете заробляти. І нам доведеться жити на чотири фунти на тиждень, так?

— Ні, не більше, ніж на три. Я мушу платити за навчання.

— А скільки ви зароблятимете, ставши асистентом?

— Три фунти на тиждень.

— Ви хочете сказати, що мусите стільки вчитися і витратити всі свої заощадження, щоб потім заробляти якихось три фунти на тиждень? Не розумію, чим це для мене буде краще, ніж те, що я маю зараз.

Філіп трохи помовчав.

— Тобто ви хочете сказати, що не підете за мене? — хрипко озвався він. — А моє палке кохання нічого для вас не варте?

— У таких справах слід у першу чергу думати про себе, чи не так? Я не проти шлюбу, але не хочу виходити заміж, якщо потім мені буде житися не краще, ніж зараз. Не бачу в цьому жодного сенсу.

— Якби ви мене любили, то не думали б про таке.

— Може, й ні.

Хлопець мовчав. Він випив келих вина, щоб проковтнути клубок, що стояв у горлі.

— Подивіться на ту дівчину, що виходить, — озвалася Мілдред. — Вона купила це хутро в «Бон Марше» у Брікстоні. Я бачила його у вітрині.

Філіп похмуро посміхнувся.

— Чому ви смієтеся? — поцікавилася дівчина. — Це правда. Я ще тоді сказала тітці, що не купила б нічого з вітрини, аби кожен знав, скільки я заплатила.

— Я вас не розумію. Ви свідомо змушуєте мене страждати, а потім верзете дурниці, які не стосуються теми нашої розмови.

— Не грубіяньте мені, — сказала дівчина ображено. — Я не могла не помітити це хутро, бо ще сказала тоді тітці…

— Дідько забирай, мені начхати, що ви сказали тітці, — нетерпляче перебив її Філіп.

— Філіпе, мені б не хотілося, щоб ви лаялися поруч зі мною. Ви ж знаєте, як мені це не подобається.

Кері легенько всміхнувся, але очі його залишалися божевільними. Він трохи помовчав, похмуро дивлячись на дівчину, яку ненавидів, зневажав і кохав одночасно.

— Якби я мав хоч краплю здорового глузду, то більше ніколи б не бачився з вами, — нарешті промовив він. — Ви навіть уявити не можете, як щиро я ненавиджу себе за те, що кохаю вас.

— Не надто гарно з вашого боку казати мені таке, — зауважила Мілдред, насупившись.

— Ще б пак, — засміявся він. — Ходімо до «Павільйону»[247].

— Ви такий кумедний, завжди смієтеся, коли ніхто цього не чекає. Якщо я змушую вас так страждати, навіщо вам запрошувати мене до «Павільйону»? Я не проти піти додому.

— Просто через те, що з вами я страждаю менше, ніж без вас.

— Мені хотілося б знати, що ви думаєте про мене насправді.

Філіп голосно розреготався.

— Люба, якби ви знали, ви б більше ніколи зі мною не розмовляли.