Тягар пристрастей людських

12

Час минав, і цікавість до Філіпової вади вщухла. До неї звикли, як до рудого волосся одного хлопчика чи надмірної огрядності іншого, але він встиг стати страшенно вразливим. Кері ніколи не бігав, якщо цього можна було уникнути, бо знав, що так його кульгавість більше впадає у вічі, і виробив особливу ходу. Здебільшого хлопчик стояв, заховавши хвору ступню за здорову, аби вона не привертала увагу, і постійно насторожено чекав на чиїсь насмішки. Гратися з іншими дітьми у жваві ігри він не міг, тож здавався чужим у шкільному житті. Філіп міг лише спостерігати за їхніми забавками на подвір’ї й відчував, що між ним та однокласниками виросла стіна. Іноді здавалося, що діти думають, наче він сам винен, що не може грати у футбол, а Кері не міг їм нічого пояснити. Він часто залишався на самоті і, попри свій балакучий характер, скоро став мовчазним і почав замислюватися про те, що відрізняє його від інших школярів.

Найкремезніший у дортуарі хлопчик, на прізвисько Співак, його не любив, тож маленькому, як на свій вік, Філіпу довелося стерпіти чимало знущань. Приблизно посередині семестру в школі розпочалася епідемія гри у «вістря». Двоє гравців грали сталевими перами для ручок на столі або лавиці. Ти мусив підштовхнути нігтем своє перо так, аби його вістря опинилося над кінчиком пера суперника, а він мусив запобігти цьому і встановити своє перо над твоїм; переможець, подихавши на пучку свого великого пальця, сильно притискав до неї обидва пера і, якщо вдавалося втримати їх у повітрі, ставав їхнім власником. Незабаром всі грали тільки в цю гру, а найталановитіші назбирали чимало трофеїв. Однак через деякий час містер Ватсон збагнув, що це різновид азартної гри, заборонив її і забрав у хлопчиків пера. Філіп грав у неї досить вправно і віддавав свій виграш із важким серцем, але пальцям так і кортіло знову взятися до справи, тому за кілька днів дорогою на футбольне поле хлопчик зайшов до крамнички і купив рондо[22] на ціле пенні. Він носив пера в кишені й насолоджувався їхньою вагою, але незабаром Співак довідався про їхнє існування. Він теж віддав усе вигране, але зберіг одне велетенське непереможне перо на прізвисько Джамбо і не міг впоратися зі спокусою виграти все, що мав Філіп. Кері знав, що не має переваг зі своїми маленькими перами, але мав сміливий характер і любив ризикувати, до того ж розумів, що Співак не дасть йому спокою. Він уже не грав цілий тиждень і сідав за стіл, аж сяючи від збудження. Філіп швиденько програв два маленьких пера, і Співак уже тріумфував, але втретє Джамбо чомусь зіслизнуло, тож Кері вдалося накрити його своїм. Від радості хлопчик аж застогнав, і саме тоді зайшов містер Ватсон.

— Що це ви тут робите? — поцікавився він, переводячи погляд із Філіпа на Співака, але діти мовчали. — Хіба ви не знаєте, що я заборонив цю ідіотську гру?

Серце у Кері закалатало. Він знав, що буде далі, і неабияк налякався, але до страху додалася ще й радість. Його ніколи не сікли різками. Буде, звичайно, боляче, зате потім він матиме чим похвалитися.

— У мій кабінет, негайно.

Директор повернувся, і діти потягнулися за ним. Співак прошепотів Філіпу:

— Зараз отримаємо на горіхи.

Містер Ватсон тицьнув у нього пальцем.

— Нахиляйся, — наказав він.

Блідий, мов смерть, Філіп спостерігав, як хлопчик смикається після кожного удару, а після третього почув, як він скрикнув. Різка злітала в повітря й опускалася ще тричі.

— Достатньо. Підводься.

Співак випростався. Сльози струмками текли по обличчю. Філіп зробив крок уперед. Містер Ватсон коротко глипнув на нього.

— Тебе я не битиму. Ти новенький. І я не можу вдарити каліку. Йдіть собі обидва і наступного разу будьте слухняними.

Коли вони повернулися в клас, там уже чекало кілька хлопчиків, які якимось таємничим чином довідалися, що сталося. Вони одразу напосілися на Співака, жадібно розпитуючи. Його обличчя досі було червоним, а на щоках виднілися сліди від сліз. Хлопчик кивнув головою на Філіпа, який тримався трохи позаду.

— Йому все зійшло з рук, тому що він каліка, — кинув розгнівано.

Філіп мовчки почервонів. Він відчував, що хлопчики дивляться на нього зневажливо.

— Скільки отримав? — запитав один із них Співака.

Але той не відповів. Йому зробили боляче, і він розлютився.

— Більше не проси мене знову грати з тобою у «вістря», — звернувся Співак до Філіпа. — Тобі добре — ти нічим не ризикуєш.

— Я тебе не просив.

— Не просив?

Він рвучко смикнув ногою і поставив Філіпу підніжку. Той завжди неміцно тримався на ногах і важко впав на землю.

— Каліка, — крикнув Співак.

До кінця семестру він жорстоко знущався з Філіпа, і попри те, що хлопчик намагався не потрапляти йому на очі, школа була для цього занадто маленькою. Кері спробував бути зі своїм ворогом дружнім і радісним; він принизився настільки, що навіть купив йому ніж. Співак ніж узяв, але не заспокоївся. Раз чи два Філіп уже не міг із цим миритися і силкувався вдарити чи копнути старшого хлопчика, але Співак був настільки сильнішим, що впоратися з ним не вдавалося, а намучившись, доводилося просити вибачення. Саме це й пригнічувало Філіпа: приниження та вибачення, які з нього вибивали нестерпним болем, були жахливими. А найгірше, що цим нещастям кінця-краю не було видно. Співаку було лише одинадцять, і до тринадцяти він залишався у молодшій школі. Філіп розумів, що два роки доведеться жити поруч із мучителем, від якого нема порятунку. Щасливим хлопчик почувався лише на уроках і коли лягав спати. До нього часто поверталося химерне відчуття, що все його нікчемне життя — просто сон, і завтра вранці він прокинеться у своєму маленькому ліжечку в Лондоні.