Тягар пристрастей людських

65

Візит Гейворда неабияк допоміг Філіпові. Думками він усе рідше повертався до Мілдред і озирався на минуле з огидою. Юнак не розумів, як міг опуститися до такого ганебного кохання, а про дівчину згадував із лютою ненавистю, адже вона завдала йому стільки приниження. Тепер уява Кері перебільшувала всі недоліки її характеру та поведінки, і він здригався від самої лише думки про стосунки з офіціанткою.

«Це лише підтверджує мою кляту слабкість», — казав собі хлопець. Уся ця пригода нагадувала жахливу непристойну витівку на вечірці, коли єдине, що залишається, — швидше про неї забути. У цьому йому допомагав страх пережитої ганьби. Філіп нагадував змію, що скинула шкіру й гидливо розглядає свою стару оболонку. Він радів нагоді знову стати самим собою; розумів, скільки втратив можливостей насолоджуватися світом, поринувши в безодню божевілля, яке називали коханням. Із нього досить; якщо це кохання, то він волів більше ніколи не закохуватися. Філіп розповів Гейворду дещо з того, що йому довелося пережити.

— Здається, Софокл[258], — пригадав він, — молився про час, коли звільниться від дикого звіра пристрасті, що розриває струни його серця.

Здавалося, наче Кері справді знову народився. Він вдихав весняне повітря так, як не робив цього ніколи раніше, і по-дитячому радів усьому, що відбувалося на світі. Період свого шаленства хлопець називав «піврічною каторгою».

Минуло кілька днів відтоді, як Гейворд улаштувався в Лондоні, і Філіп отримав надіслану із Блекстейбла листівку із запрошенням відвідати приватну виставку в одній із картинних галерей. Він запросив із собою Гейворда і, гортаючи каталог, помітив Лоусонову картину.

— Гадаю, це він надіслав листівку, — припустив Філіп. — Ходімо пошукаємо його, він напевно стирчить біля картини.

Портрет Рут Челіс у профіль висів у кутку, а Лоусон справді ошивався неподалік. Серед ошатного натовпу, що зібрався на відкриття виставки, юнак у своєму м’якому крислатому капелюсі та просторому одязі пастельних кольорів виглядав трохи розгублено. Він бурхливо привітався з Філіпом і, як завжди, багатослівно пояснив, що переїхав до Лондона, що Рут Челіс — хвойда, що Париж залишився в минулому, що йому замовили портрет, а їм неодмінно слід повечеряти разом і досхочу потеревенити. Філіп нагадав товаришеві, що він уже знайомий із Гейвордом, і захоплено помітив, яке враження справили на юнака його елегантний одяг і вишукані манери. Тут, на виставці, усе це пасувало йому більше, ніж у крихітній зашарпаній студії, яку Філіп ділив із Лоусоном.

За вечерею Лоусон продовжував сипати новинами. Фланаґан повернувся до Америки. Клаттон зник. Він дійшов висновку, що неможливо нічого створити, поки живеш серед митців і мистецтва: єдиний вихід — втекти подалі. Аби полегшити собі завдання, Клаттон посварився з усіма паризькими друзями. Він відкрив у собі хист казати всім правду, і це допомогло друзям примиритися з новиною, що Клаттон пориває з цим містом і вирушає до Жерони, невеличкого містечка на півночі Іспанії, яке привабило його, коли він їхав потягом до Барселони. Там тепер і оселився відлюдник.

— Цікаво, чи вдасться йому колись щось створити? — замислився Філіп.

Його приваблював людський аспект завзятих Клаттонових спроб висловити щось так глибоко заховане, що від цього він зробився похмурим і дратівливим. Кері невиразно відчував, що в ньому коїться щось подібне, але стосується це не мистецтва, а життя, яке його спантеличує. Життя було його способом висловити свої почуття, але що з ним робити, залишалося незрозумілим. Філіпові однаково не вдалося проаналізувати до кінця цю довжелезну думку, оскільки Лоусон почав відверто розповідати про свій роман із Рут Челіс. Вона покинула його заради молодого студента, який щойно приїхав із Англії і поводився просто скандально. Лоусон щиро вірив, що хтось мусить утрутитися і врятувати юнака. Вона його знищить. Філіп збагнув, що найбільше товариш засмучувався через те, що Рут пішла від нього, коли робота над портретом була у розпалі.

— Жінки не розуміються на мистецтві по-справжньому, — просторікував Лоусон. — Вони тільки вдають, наче щось у цьому тямлять, — і філософськи закінчив думку: — Хай там що, я намалював із неї п’ять портретів, і хтозна, чи вдався би шостий.

Філіп заздрив легкості, з якою художник ставився до своїх романів. Він провів вісімнадцять чудових місяців і отримав безкоштовно досконалу натурницю, а коли прийшов час розлучитися, не надто страждав від болю.

— А як там Кроншоу? — поцікавився Філіп.

— Ой, його можна вже списати з рахунків, — вигукнув Лоусон із жорстокою юнацькою легковажністю. — Він помре за півроку. Підхопив минулої зими запалення легень і сім тижнів лежав у англійському шпиталі. Коли Кроншоу звідти вийшов, лікарі сказали, що його єдина надія — кинути пити.

— Бідолашний халамидник, — усміхнувся непитущий Філіп.

— Він навіть протримався якийсь час. Продовжував ходити до Ліли, але пив там гаряче молоко avec de la fleur dòranger[259], і зробився достобіса нудним.

— Закладаюся, ви від нього цього не приховували.

— Ой, він сам це чудово знав і незабаром знову взявся до віскі. Каже, що занадто старий, щоб починати життя спочатку. Він краще проживе півроку щасливо, а потім помре, ніж нудьгуватиме п’ять років. До того ж мені здається, що останнім часом він страшенно злидарює. Розумієте, захворівши, він не заробив жодного пенні, а його хвойда псувала йому життя.

— Пригадую, як обожнював його, щойно ми познайомилися, — озвався Філіп. — Я вважав його надзвичайним. Як огидно, що вульгарна праведність середнього класу перемагає.

— Він, безсумнівно, був мерзотником. Йому так чи інакше судилося померти під парканом, — заперечив Лоусон.

Кері образило те, що його друг не жалів чоловіка. Звичайно, кожна причина має свій наслідок, але неминучість, із якою одне випливає з іншого — найбільша життєва трагедія.

— Ох, я геть забув, — вигукнув Лоусон, — щойно ви поїхали, він надіслав вам подарунок. Я думав, що ви повернетеся, і не завдав собі клопоту пересилати його, до того ж він цього, схоже, не вартий, але приїде до Лондона з моїми речами, тож можете зазирнути якось до моєї студії і забрати його, якщо хочете.

— Але ви так і не сказали, що це.

— Ох, якийсь пошарпаний килимок. Не думаю, що він чогось вартий. Якось я запитав Кроншоу, якого дідька він надіслав цю брудну ганчірку. Він відповів, що побачив її в крамничці на рю де Реннес і купив за п’ятнадцять франків. Виявилося, що це перський килим. Він казав, що ви питали у нього про сенс життя, і це відповідь на ваше запитання. Утім, він був п’яний.

Філіп засміявся.

— О, так, я знаю, про що мова. Килим я заберу. Це його улюблена загадка. Кроншоу казав, що я мушу знайти відповідь на неї самостійно, інакше вона не матиме сенсу.