Тягар пристрастей людських

47

У березні всі навкруги переймалися тим, що прийшов час надсилати картини до Салону. У Клаттона традиційно не було нічого готового, і він знущався з двох портретів, які надіслав Лоусон: було помітно, що це учнівські роботи, просто дві голови натурників, але у них відчувалася якась сила. Клаттон прагнув досконалості й нетерпляче ставився до спроб, у яких помітна була невпевненість. Здвигнувши плечима, він повідомив Лоусону, що демонструвати картини, які ніколи не мали б вийти за стіни студії, — звичайнісіньке нахабство; і не змінив своєї зневажливої думки, коли обидва портрети прийняли. Фланаґан теж спробував ризикнути, але його картини відхилили. Місіс Оттер надіслала бездоганний «Portrait de ma Mère»[197], старанно намальований, але не першокласний, і його повісили на видному місці.

Гейворд, якого Філіп не бачив, відколи покинув Гейдельберг, дуже вдало приїхав до Парижа на кілька днів саме тоді, коли друзі влаштовували у студії вечірку з нагоди того, що в Салоні вивісили Лоусонові картини. Кері не міг дочекатися, коли знову побачиться з другом, але зустрівшись із ним нарешті, трохи засмутився. Гейворд дещо змінився: його пишне волосся порідішало, хлопець, як часто буває з блондинами, швидко вицвів, у нього з’явилися зморшки, очі втратили свій синій колір, а обличчя зробилося якимось розмитим. Проте свідомість Гейворда, схоже, анітрохи не змінилася, і його освіченість, яка так вразила вісімнадцятирічного Філіпа, двадцятиоднорічному здавалася дещо кумедною. Сам Кері неабияк подорослішав і тепер презирливо ставився до своїх колишніх поглядів на мистецтво, життя та листи; тож його дратували люди, котрі продовжували їх дотримуватися. Філіп навіть не помічав, що хоче похизуватися перед другом, але повівши його по галереях, виклав усі революційні ідеї, якими захопився нещодавно. Хлопець привів Гейворда до «Олімпії» Мане і театрально повідомив:

— За одну цю картину я віддав би усіх старих майстрів, окрім Веласкеса, Рембрандта і Вермеєра[198].

— Хто такий Вермеєр? — поцікавився Гейворд.

— Ох, мій любий друже, хіба ви не знаєте Вермеєра? Ви відстали від життя! Вам слід не витрачати більше жодної хвилини й негайно познайомитися з його творчістю. Це єдиний зі старих майстрів, хто писав так, як це роблять сучасні художники.

Філіп витяг друга з Люксембурзького музею і поспіхом кинувся з ним до Лувру.

— Але хіба там немає інших картин? — поцікавився Гейворд із властивою всім туристам допитливістю.

— Нічого вартого уваги. Прийдете потім із путівником Бедекера[199] і подивитеся самі.

Коли вони дісталися до Лувру, Філіп повів друга вздовж Довгої Галереї.

— Мені хотілося б подивитися на «Джоконду», — повідомив Гейворд.

— Ох, мій любий друже, це ж просто літературщина, — озвався Філіп.

Нарешті в невеличкій залі Кері зупинився біля «Мереживниці» Вермеєра Делфтського.

— Це найкраща картина в Луврі. Точнісінько, як Мане.

Філіп супроводжував своє просторікування про красу картини виразним жестом витягнутого великого пальця. Жаргоном студій він користувався з надмірною ефектністю.

— Не знаю, чи бачу я в ній щось таке надзвичайне, — зізнався Гейворд.

— Звичайно, це картина для художників, — погодився Філіп. — Можу повірити, що профан не бачить у ній нічого такого.

— Хто? — перепитав Гейворд.

— Профан.

Як більшість людей, що плекають свою цікавість до мистецтва, Гейворд страшенно хотів завжди мати рацію. Він був догматиком із тими, хто не наважувався наполягати на власній думці, і безхребетним із самовпевненими. Філіпова переконаність його вразила, і хлопець погодився з думкою, що тільки художник може оцінювати картини, хоча казати так було справжнім нахабством.

За кілька днів Філіп із Лоусоном влаштували свою вечірку. Кроншоу зробив для хлопців виняток і погодився скуштувати їхню їжу; а приготувати її запропонувала міс Челіс. Художницю не цікавили особи жіночої статі, тому від пропозиції запросити інших дівчат їй на допомогу вона відмовилася. Клаттон, Фланаґан, Поттер і ще двоє студентів облаштовували вечірку. Меблів не вистачало, тому столом слугував постамент для натурників, а гості могли сидіти на валізах, якщо заманеться, або просто на підлозі. На вечерю подавали pot-au-feu[200], приготований міс Челіс, та баранячу ногу, засмажену в ресторанчику неподалік, коли її принесли, вона була ще гаряча й божественно пахла (до м’яса міс Челіс зварила картоплю, і студія наповнилася запахом смаженої моркви; смажена морква була коронною стравою місіс Челіс). На десерт пригощали poires flambées[201], грушами в палаючому бренді, які добровільно запропонував приготувати Лоусон. Останнім у меню був велетенський fromage de Brie[202], що стояв біля вікна і додав своїх пахощів до всіх тих, які вже наповнили студію. Кроншоу сидів, підігнувши ноги, наче турецький паша, на почесному місці на валізі Ґледстоуна і доброзичливо всміхався молоді навкруги. Попри те що в невеличкій студії розпалили грубку й було страшенно спекотно, письменник за звичкою не знімав свою шубу з піднятим коміром і котелок. Він задоволено глипав на чотири пузатих fiaschi[203] «К’янті», що рядочком вишикувалися перед ним по обидва боки від пляшки віскі. Чоловік запевняв, що вони нагадують йому юну черкешенку, котру охороняють чотири огрядних євнухи. Не бажаючи завдавати клопоту іншим, Гейворд убрався у твідовий костюм та краватку, яку носять студенти «Трініті-Голла». Він виглядав, як типовий англієць, аж смішно було. Решта гостей поводилися з ним надзвичайно виховано, і за супом розмовляли лише про погоду та політику. Поки всі чекали на баранячу ногу, запала тиша і міс Челіс підпалила цигарку.

— Рапунцель, Рапунцель, розплети свої коси, — сказала вона раптом.

Потім дівчина елегантним рухом розв’язала стрічку, і пасма волосся розсипалися на плечі. Вона змахнула головою.

— Із розпущеним волоссям мені завжди зручніше.

Здавалося, наче міс Челіс зі своїми великими карими очима, тонким аскетичним обличчям, блідою шкірою та високим лобом зійшла з картини Барна-Джонса. Вона мала чарівні видовжені руки, а в її пальці глибоко в’їлися плями від нікотину. Дівчина вдягалася у вільне фіолетово-рожеве та зелене вбрання. Своєю зовнішністю вона нагадувала про романтику Гай-стрит у Кенсінґтоні. Дівчина до безглуздя захоплювалася естетикою, але залишалася досконалим створінням, доброю та з легким характером, а вся її претензійність була поверховою. У двері постукали, і всі відгукнулися радісними вигуками. Міс Челіс підвелася й відчинила. Вона взяла баранячу ногу і тримала її високо над собою, наче несла на тарелі голову Іоана Хрестителя; не випускаючи з рота цигарку, дівчина просувалася вперед урочистими плавними кроками.

— Слава тобі, донько Іродіади[204], — вигукнув Кроншоу.

М’ясо з’їли зі смаком, приємно було спостерігати, з яким здоровим апетитом взялася за нього блідолиця панянка. З обох боків від дівчини сиділи Клаттон і Поттер, та кожному було відомо, що жоден із них не міг назвати її надмірно сором’язливою. Люди здебільшого набридали міс Челіс за шість тижнів, але вона добре знала, як поводитися потім із джентльменами, котрі віддали їй свої серця. Коли кохання минало, вона відмовлялася поводитися з кавалерами недоброзичливо, і ставилася до кожного по-дружньому, хай навіть близькості вже не було. Дівчина весь час кидала на Лоусона меланхолійні погляди. На його poires flambees чекав гучний успіх, частково завдяки бренді, а частково тому, що міс Челіс наполягала, що їх слід їсти з сиром.

— Я навіть не знаю, у них досконалий смак чи мене ось-ось знудить, — оголосила вона, досхочу наївшись.

Незабаром подали каву та коньяк. Поспішаючи, аби запобігти небажаним наслідкам обіду, усі зручно вмостилися і запалили цигарки. Рут Челіс не могла робити нічого, не прибравши аристократичної пози, тому вишукано прилаштувалася біля Кроншоу й поклала свою досконалу голівку йому на плече. Непевним поглядом вона вдивлялася у темні обриси майбутнього й час від часу кидала на Лоусона довгі медитативні погляди та глибоко зітхала.

Потім настало літо, і молодь охопила жага мандрів. Блакитне небо кликало ближче до моря, а приємний вітерець, граючись листям платанів на бульварі, вабив за місто. Геть усі запланували поїхати з Парижа; вони обговорювали, полотна якого розміру зручно буде прихопити з собою; скуповували панно для етюдів; сперечалися про переваги різноманітних місць у Бретані. Фланаґан та Поттер вирушали до Конкарно; місіс Оттер із матір’ю, інстинктивно схиляючись до банальщини, поїхали до Понт-Авена; Філіп із Лоусоном вирішили помандрувати лісом Фонтенбло, а міс Челіс знала чудовий готель поблизу Морé, де можна було багато чого намалювати. Місцина ця була розташована неподалік від Парижа, а хлопці раділи можливості заощадити на квитках на потяг. До того ж там буде Рут Челіс, а Лоусон захопився ідеєю намалювати її портрет під відкритим небом. У Салоні вже тоді виставляли чимало портретів людей у садках під променями сонця, з примруженими очима й зеленими відблисками на обличчі від осяяного сонцем листя. Хлопці кликали Клаттона з собою, але йому хотілося провести літо наодинці. Він щойно познайомився з творчістю Сезана і прагнув побувати в Провансі; мріяв про важкі небеса, з яких, наче краплі поту, сочилася розпечена синява, про широкі білі запилюжені дороги, про бліді дахи, з яких сонце випалило кольори, і про сірі від спеки оливкові дерева.

Напередодні їхнього від’їзду, після ранкових занять, Філіп, складаючи свої речі, звернувся до Фанні Прайс.

— Завтра я від’їжджаю, — радісно повідомив він.

— Куди? — рвучко перепитала вона. — Ви ж не їдете назавжди? — Її обличчя витягнулося.

— Мене не буде до кінця літа. А ви нікуди не їдете?

— Ні, я залишаюся в Парижі. Думала, ви теж плануєте залишитися. Я сподівалася, що… — Дівчина змовкла і здвигнула плечима.

— Але тут буде страшна спека, хіба ні? Погано, що ви залишаєтесь.

— Наче вас дуже обходить, що для мене погано. Куди ви їдете?

— До Морé.

— Челіс теж збиралася туди. Ви їдете разом?

— Ми їдемо з Лоусоном. Вона теж туди збиралася, але я навіть не знаю, чи ми справді їдемо разом.

Міс Прайс низько загарчала, а її широке обличчя залилося темно-червоним рум’янцем.

— Яка гидота! А я вважала вас пристойним хлопцем. Мало не єдиним пристойним серед усіх. Вона була з Клаттоном, і Поттером, і Фланаґаном, і навіть зі стариганом Фоне, — саме тому він так із нею панькається — а тепер ваша черга, ваша і Лоусона. Мене зараз знудить.

— Ох, що за дурниці! Вона порядна дівчина. Ми поводимося з нею так, наче вона свій хлопець.

— Ой, не розмовляйте зі мною, не розмовляйте зі мною.

— А втім, яка вам різниця? — здивувався Філіп. — Вас анітрохи не стосується, де я проводжу літо.

— Я так сподівалася на це, — задихнулася Фанні, бурмочучи собі під ніс. — Я не думала, що у вас достатньо грошей на подорожі. А тут нікого не буде, і ми могли б малювати разом або ходити на різні виставки. — Раптом вона знову згадала про Рут Челіс: — Брудна свиня! — вигукнула дівчина. — Вона навіть не варта згадки про себе.

Філіп дивився на неї, і серце у нього щеміло. Він був не з тих юнаків, котрі вважають, наче в них закохуються всі дівчата; занадто добре пам’ятав про свою ваду й почувався з жінками незграбним та неповоротким. Однак він не знав, про що ще міг свідчити такий вибух почуттів. Перед ним стояла неохайна, заляпана Фанні Прайс у брудній коричневій сукні, її незачесані патли закривали обличчя, а по щоках від злості струменіли сльози. Виглядала вона огидно. Філіп глипнув на двері, інстинктивно сподіваючись, що хтось зайде до кімнати й покладе край цій жахливій сцені.

— Мені страшенно шкода, — озвався він.

— Ви точнісінько такий, як усі інші. Берете все, що тільки можна, і навіть не подякуєте. Я навчила вас усього, що ви вмієте. Більше ніхто не хотів витрачати на вас свій час. Хіба ви цікавите Фоне? Послухайте, що я вам скажу: ви можете вчитися тут тисячу років, і все одно з вас нічого не вийде. У вас немає таланту. Жодної краплі оригінальності. Це не лише моя думка — всі так кажуть. Ви помрете, так і не ставши художником!

— Це вас теж не стосується, правда? — шаріючись, відповів Кері.

— Ох, ви думаєте, що річ лише в моєму настрої. Запитайте Клаттона, запитайте Лоусона, запитайте Челіс. Ви не станете, не станете, не станете художником. У вас немає до цього хисту.

Філіп здвигнув плечима й вийшов. Фанні Прайс продовжувала кричати йому в спину:

— Не станете, не станете, не станете!

У ті дні Море було старомодним містечком, що тулилося до лісу Фонтенбло. На єдиній вулиці стояв готель «Ecu d’Or»[205] і всім своїм древнім виглядом нагадував про Ancien Regime[206]. Його вікна виходили на зміїсту річечку Лоінґ, а з невеличкої тераси в кімнаті міс Челіс відкривався чарівний краєвид — старий міст і укріплення воріт. Друзі сиділи там після вечері, пили каву, палили та вели розмови про мистецтво. Неподалік у річку впадав вузький канал, обабіч якого росли тополі, і, завершивши щоденну роботу, молодь часто прогулювалася його берегами. Цілісінькими днями вони малювали. Дослухаючись до смаків свого покоління, молоді художники страшенно боялися мальовничості й поверталися спинами до звичної краси містечка. Вони шукали для своїх картин нових сюжетів, позбавлених ненависної солодкавості. Сіслей та Моне малювали канали з тополями, і мóлоді теж хотілося спробувати зобразити такий типовий для Франції пейзаж, але вони остерігалися його формальної краси і навмисне її уникали. Міс Челіс малювала з майстерністю, яка захоплювала Лоусона, попри його глузування з жіночих картинок, і взялася за пейзаж, на якому намагалася побороти буденність, зобразивши дерева без верхівок. А самому Лоусонові прийшла в голову геніальна ідея — намалювати на тлі велетенську синю рекламу «Chocolat Menier»[207] і підкреслити цим свою зневагу до несмаку на коробках із шоколадними цукерками.

Філіп почав малювати олійними фарбами. Уперше спробувавши цю благодатну техніку, він відчув неабиякий захват. Щоранку він брав свою невеличку скриньку з фарбами, сідав біля Лоусона і працював над своїм етюдом; від задоволення він навіть не помічав, що просто копіює роботу товариша. Філіп настільки потрапив під Лоусонів вплив, що дивився на світ його очима. Лоусон малював приглушеними фарбами, і їм обом смарагдова трава здавалася темним оксамитом, а кришталева синява неба перетворювалася у їхніх руках на тривожний ультрамарин. Липень день у день тішив гарною погодою, було спекотно; розпечене повітря зачаровувало Філіпове серце, сповнюючи його млявістю; хлопець часто не міг працювати, в голові штовхалися тисячі думок. Ранки Кері нерідко проводив біля каналу в затінку тополь, він читав кілька рядків, а потім півгодини дрімав. Іноді він винаймав розхитаний велосипед і їхав вкритим пилюкою шляхом, що вів до лісу, а там лежав на галявині. Романтичні думки переповнювали його уяву. Здавалося, між високими деревами блукають зі своїми кавалерами веселі та безтурботні панянки з картин Ватто, шепочуть одне одному легковажні чарівні дурнички, але відчувають, як тисне якийсь незрозумілий страх.

У готелі не було нікого, крім них та огрядної французької жіночки середніх років, із фігурою, як у героїв Рабле, і гучним непристойним сміхом. Щодня вона сиділа на березі річки, терпеливо чекаючи рибу, яку так і не вдалося впіймати, і часом Філіп спускався до неї і заводив розмову. Виявилося, що жінка займалася тією ж професією, що й славетна місіс Воррен[208], але назбиравши грошенят, тепер зажила спокійним буржуазним життям. Вона розповіла хлопцеві чимало розпусних історій.

— Вам треба їхати до Севільї, — казала вона ламаною англійською. — Найгарніші жінки на світі. — Француженка вишкірилася й похитала головою. Її потрійне підборіддя і велетенський живіт затремтіли від нечутного сміху.

Спека була така, що вночі неможливо було спати. Здавалося, наче тепло матеріалізувалося і застигло під деревами. Друзям не хотілося прощатися із зоряною ніччю, тож усі троє годинами мовчки сиділи на терасі кімнати Рут Челіс, занадто стомлені для розмов, але сповна насолоджуючись спокоєм. Слухали, як дзюркотить річка. Годинник на церкві вибивав першу, потім другу, а іноді й третю, перш ніж їм вдавалося дотягнутися до ліжка. Якось несподівано Філіп збагнув, що Рут Челіс і Лоусон коханці. Він здогадався, помітивши, як дівчина дивиться на молодого художника, та його поведінку власника; а коли Філіп сидів поруч із ними, він відчував навколо якісь потоки, наче повітря набрякло чимось дивним. Це відкриття збентежило хлопця. Він вважав міс Челіс близьким другом і полюбляв розмовляти з нею, але йому ніколи не спадало на думку, зблизитися з дівчиною. Якось у неділю вони зібрали кошик для пікніка і вирушили до лісу. Знайшовши галявинку, котра здавалася достатньо лісистою, міс Челіс повідомила, що серед такої ідилії неодмінно потрібно зняти черевики й шкарпетки. Це було б чарівно, якби її ступні не виявилися такими велетенськими, а на середніх пальцях не росли чималі мозолі. Через це її поведінка видалася Філіпові дещо кумедною. Однак тепер він дивився на дівчину іншими очима; у її великих очах і оливковій шкірі була якась м’яка жіночність; і Філіп здався собі дурником, адже раніше не звертав уваги на привабливість Рут. Йому здалося, наче дівчина злегка зневажає його, адже він не одразу помітив її принади, а Лоусон не приховував своєї переваги. Філіп заздрив другові та ревнував, але не до коханки, а до кохання. Йому хотілося опинитися на місці Лоусона і відчути те, що відчуває він своїм серцем. Кері непокоївся, він боявся, що не зустріне свого кохання. Йому хотілося захлинутися пристрастю, хотілося, щоб її могутня течія збила з ніг і понесла, закрутивши, невідомо куди.

Тепер міс Челіс і Лоусон здавалися йому якимись іншими, і від їхньої постійної присутності юнак втратив спокій. Філіп був незадоволений собою. Життя не давало йому бажаного, і виникало тривожне відчуття, що він марнує час.

Огрядна француженка швидко здогадалася, які стосунки пов’язують парочку, і повідомила про це Філіпу з грубою прямотою.

— А ви? — поцікавилася вона з посмішкою людини, котра наживалася на хтивості своїх ближніх. — Ви маєте petite amie?[209]

— Ні, — зізнався Філіп, червоніючи.

— А чому ні? C`est de votre age[210].

Юнак здвигнув плечима. У руках він тримав том Верленових віршів і з ним вирушив у мандри. Філіп спробував почитати, але заважала невтамована пристрасть. Він думав про випадкові зв’язки, до яких його схиляв Фланаґан, таємні відвідини будинків у cul-de-sac[211], де у плюшевих вітальнях продавали свої принади розмальовані жінки. Філіп здригнувся. Кинувся на землю, потягнувся, розправляючи кінцівки, наче молода тварина, яка щойно прокинулася, і відчув, що дзюркотлива вода і тополі, що легенько тремтіли від свіжого вітерцю, нестерпно прекрасні. Він закохався в кохання. Хлопець уявляв, як гарячі вуста торкаються його власних, як м’які долоньки обіймають його за шию. Він бачив себе в обіймах Рут Челіс, думав про її темні очі й дивовижно приємну на дотик шкіру; яким дурнем він був, коли дозволив вислизнути з рук такій надзвичайній пригоді. Хіба він не міг спромогтися на те, що зробив Лоусон? Утім, ці думки навідувалися до Філіпа лише тоді, коли він не бачив Рут — коли не міг заснути вночі або ліниво дрімав на березі каналу; побачивши дівчину, він почувався геть інакше — йому не хотілося обіймати її і складно було уявити собі поцілунок. Дивина та й годі. На відстані від Рут Філіп думав про її красу, згадував чарівні очі та вершково-бліде обличчя, а опинившись поруч, помічав лише занадто маленькі груди і трохи попсовані зуби; він не міг відігнати думку про її мозолі. Хлопець не розумів сам себе. Невже він завжди кохатиме лише на відстані, а вада зору, через яку все огидне видається ще гіршим, завадить йому насолоджуватися?

Коли погода змінилася, повідомляючи, що довге літо остаточно закінчилося і всім доведеться повертатися в Париж, Філіп анітрохи не засмутився.