Тягар пристрастей людських

108

Минула зима. Філіп час від часу навідувався до шпиталю, прослизаючи всередину о пізній годині, коли шанси зустріти когось знайомого були невеликими, аби перевірити, чи не надійшло йому листів. На Великдень він отримав звістку від дядька і здивувався, адже за ціле життя блекстейблський вікарій написав йому щонайбільше півдюжини листів, і всі вони стосувалися якихось справ.

Лист розлютив Філіпа. Як собі гадає дядько: з чого він живе? Вікарій навіть не завдав собі клопоту поцікавитися. Він міг померти від голоду — старигана це не цікавило. Однак дорогою Філіпові дещо спало на думку: він зупинився під ліхтарем і ще раз перечитав листа. Дядьків почерк утратив характерну офіційну чіткість, літери були більшими, а рядки нерівними: напевно, хвороба підірвала дядькове здоров’я більше, ніж він хотів зізнатися, і в цій офіційній записці чоловік намагався сказати, що сумує за єдиною близькою йому людиною на світі. Філіп відповів, що може навідатися до Блекстейбла на два тижні у липні. Запрошення було дуже доречним, адже він не знав, чим зайняти свою коротку відпустку. У вересні Ательні їхали збирати хміль, але тоді його не могли відпустити з роботи, адже саме готували осінню колекцію. Правила в «Ліннс і Седлі» були такі: кожен, незалежно від свого бажання, мусив узяти двотижневу відпустку; якщо працівник не мав куди податися, можна було залишитися у своїй кімнаті в гуртожитку, але харчуватися на роботі він не мав права. Чимало співробітників не мали друзів поблизу від Лондона, і відпустка перетворювалася для них на скрутні часи, коли вони вимушені були витрачати свою невеличку платню на харчі й не знали, чим займатися цілий день, не маючи зайвих грошей. Філіп не виїжджав за межі Лондона вже два роки, відколи їздив із Мілдред до Брайтона. Він скучив за свіжим повітрям і мовчазним морем. Він так палко мріяв про це цілий травень і червень, що коли нарешті настав час від’їжджати, почувався байдужим.

Доповідаючи завідувачу в останній вечір про кілька завдань, із якими не встиг упоратися, Кері раптом почув від містера Семпсона несподіване запитання:

— Яку платню ви отримуєте?

— Шість шилінгів.

— Гадаю, цього недостатньо. Коли повернетеся, я потурбуюся, щоб ви отримували дванадцять.

— Красно дякую, — усміхнувся Філіп. — Мені страшенно потрібен новий одяг.

— Якщо ви не відволікатиметеся від роботи і не упадатимете за дівчатами, як дехто, я попіклуюся про вас, Кері. Пам’ятайте, ви мусите ще чимало вивчити, але я бачу перспективу; зізнаюся, я бачу перспективу і подбаю про те, щоб ви отримували фунт на тиждень, щойно ви цього заслуговуватимете.

Кері замислився, скільки йому доведеться чекати. Два роки?

Філіпа приголомшило те, як сильно змінився дядько. Коли вони востаннє бачилися, вікарій був струнким кремезним чоловіком із круглим та чуттєвим чисто поголеним обличчям. А тепер його стан страшенно погіршився: шкіра пожовкла, під очима з’явилися велетенські мішки, дядько згорбився і постарішав. Захворівши, він відростив бороду й рухався дуже повільно.

— Сьогодні я не в найкращому стані, — повідомив він, коли після Філіпового приїзду вони сиділи вдвох у їдальні. — Спека на мене погано впливає.

Розпитуючи про парафіяльні справи, Філіп дивився на дядька і розмірковував, скільки той ще протягне. Спекотне літо доб’є його. Він помітив, як тремтять у вікарія руки. Для Філіпа це мало неабияке значення.

Якщо дядько помре влітку, він зможе повернутися до шпиталю на початку зимового семестру; від самої лише думки про те, що повертатися до «Ліннс і Седлі» не доведеться, серце радісно застрибало в грудях. Під час обіду вікарій згорблено сидів у кріслі, а покоївка, що працювала у нього після смерті дружини, поцікавилася:

— Чи може містер Філіп нарізати м’ясо, сер?

Стариган не хотів визнавати свою слабкість і збирався взятися за це власноруч, але радо ухопився за пропозицію.

— У тебе чудовий апетит, — зауважив Філіп.

— О, так, цим я завжди міг похвалитися. Але після нашої останньої зустрічі я схуднув і радію цьому, мені не слід бути таким товстим. Доктор Віґрем вважає, що це мені тільки на користь.

Після вечері покоївка принесла вікарію ліки.

— Покажіть паничеві Філіпу рецепт, — попросив її священик. — Він теж лікар. Я хочу, щоб він подивився, чи все гаразд із цими ліками. Я казав доктору Віґрему, що тепер, коли ти вчишся на лікаря, йому слід робити мені знижку. Мені доводиться платити йому жахливі суми. Протягом двох місяців він приходив щодня і брав п’ять шилінгів за візит. Ціла купа грошей, чи не так? Тепер він приходить двічі на тиждень. Я збираюся сказати йому, що можна більше не приходити. Якщо мені заманеться, я сам його покличу.

Поки Філіп читав рецепт, дядько пожирав його поглядом. Йому виписали наркотики — двоє різних ліків, але одні, як пояснив вікарій, слід було приймати лише під час нестерпних нападів невриту.

— Я дуже обережний, — заспокоїв чоловік. — Не хочу звикати до опіуму.

Про племінникові справи він не згадував. Філіп вирішив, що дядько розпинається про свої витрати, аби йому не спало на думку просити грошей. Він стільки витратив на лікаря і ще більше на ліки в аптекаря; поки він хворів, доводилося щодня розпалювати камін у спальні, а тепер у неділю йому доводиться замовляти карету до церкви вранці і ввечері. Розгнівавшись, Філіп збирався сказати дядькові, що той може не турбуватися — він не позичатиме в нього грошей, але прикусив язика. Здавалося, у старого залишилося дві речі — любов до смачної їжі й жадібність до грошей. Ось така відразлива старість.

По обіді прийшов доктор Віґрем, і після огляду Філіп провів його до хвіртки.

— Як ви оцінюєте його стан? — поцікавився він.

Доктор Віґрем більше схилявся не нашкодити, ніж допомогти; і якщо вдавалося, ніколи не озвучував конкретних думок. Його практика в Блекстейблі тривала вже тридцять п’ять років. Доктор Віґрем мав репутацію надійної людини, а чимало пацієнтів вважали, що надійний лікар кращий за розумного. У Блекстейблі працював також новий лікар (чоловік оселився тут років із десять тому, але досі вважали, наче він зазіхнув на чужу практику); пліткували, що він розумний, але серед забезпечених людей пацієнтів у нього майже не було, адже ніхто про нього нічого не знав.

— Ох, стан у нього не гірший, ніж можна було сподіватися, — відповів на Філіпове запитання доктор Віґрем.

— У нього щось серйозне?

— Ну, Філіпе, ваш дядько вже не юнак, — озвався лікар зі слабенькою обережною посмішкою, яка підказувала, що блекстейблський вікарій, однак, не такий вже старий.

— Здається, його непокоїть серце.

— Я незадоволений його серцем, — наважився зізнатися лікар. — Гадаю, йому слід бути обережним, дуже обережним.

У Філіпа аж язик свербів запитати, скільки ще залишилося дядькові, але він боявся, що лікар обуриться. Правила пристойності вимагали говорити про такі речі натяками, однак ставлячи натомість інше запитання, він раптом збагнув, що лікар, напевно, звик до родичів, які нетерпляче чекають на смерть хворого. Доктор Віґрем наскрізь бачив їхнє співчуття. Посміюючись із власного лицемірства, Філіп опустив погляд.

— Сподіваюся, зараз немає жодної небезпеки?

Такі запитання лікар ненавидів. Скажеш, що пацієнт не проживе навіть місяця, і родичі готуватимуться до втрати. А якщо хворий житиме довше? Щоразу, відвідуючи лікаря, родина обурюватиметься, що він даремно змусив їх страждати. З іншого боку, якщо сказати, що пацієнт проживе ще рік, а він уріже дуба наступного тижня, родичі скажуть, що ти нікчемний лікар, і жалкуватимуть, що недостатньо піклувалися про небіжчика, не підозрюючи, що кінець такий близький. Доктор Віґрем потер руки, наче мив їх.

— Не думаю, що існує якась серйозна небезпека, поки… йому не погіршає, — нарешті ризикнув він. — Утім, з іншого боку, нам не слід забувати, що він уже не юнак, а людський механізм теж зношується. Якщо він переживе спеку, не бачу жодних причин не дожити до зими; а якщо й зима йому не надто нашкодить, тоді, ну… не думаю, що з ним узагалі щось може статися.

Філіп повернувся до їдальні, де сидів дядько. У своїй скуфійці і в’язаній шалі на плечах виглядав він просто неоковирно. Вікарій прикипів поглядом до дверей, а коли племінник увійшов, увіп’явся очима в його обличчя. Філіп бачив, як нетерпляче дядько чекав на його повернення.

— Ну, що він про мене сказав?

Філіп раптом зрозумів, що старий боїться померти. Йому одразу зробилося соромно, і юнак мимоволі відвів погляд. Людська слабкість завжди його бентежила.

— Сказав, що на його думку, тобі значно краще, — збрехав він.

У дядькових очах промайнуло полегшення.

— У мене відмінне здоров’я, — похвалився він і одразу підозріливо додав: — Що він ще казав?

Філіп посміхнувся:

— Казав, що не бачить причин, щоб ти не дожив до ста років, якщо як слід про себе піклуватимешся.

— Не знаю, чи слід на це сподіватися, але не думаю, що щось завадить мені дожити до вісімдесяти. Моя мати прожила вісімдесят чотири роки.

Біля крісла містера Кері стояв невеличкий столик, на якому лежала Біблія і товстий молитовник, який дядько вже багато років звично читав своїм домочадцям. Зараз чоловік простягнув тремтячу руку і взяв свою Біблію.

— Старі патріархи жили до глибокої старості, чи не так? — запитав він, якось дивно засміявшись, і Філіп почув у його голосі боязке благання.

Стариган чіплявся за життя, попри беззастережну віру в усе, чого його навчила релігія. Він не сумнівався у безсмерті душі, вважав, що поводився досить пристойно (у міру сил), аби потрапити в рай. Скількох небіжчиків розрадив він перед смертю за свою довгу кар’єру! Можливо, вікарій, як лікар, не може допомогти собі власними рецептами. Філіпа приголомшувало й обурювало те, як жадібно дядько чіплявся за земне життя. Цікаво, який безіменний жах причаївся у старого в душі? Філіп хотів зазирнути туди і побачити на власні очі жахливе сум’яття перед невідомим, яке, як йому здавалося, там оселилося.

Два тижні минули швидко, і Філіп повернувся до Лондона. Задушливий серпень він провів за ширмою у відділі костюмів, надягнувши нарукавники і засівши за малюнки. Службовці по черзі брали відпустку. Увечері Філіп зазвичай ішов до Гайд-парку послухати оркестр. Він звик до роботи і тепер менше стомлювався, а мозок, одужуючи після довгого застою, шукав собі нових занять. Тепер усі Філіпові мрії були пов’язані з дядьковою смертю. Йому весь час снився один сон: рано-вранці йому приносять телеграму, де повідомляється про несподівану вікарієву смерть, — і ось свобода у нього в руках. Прокинувшись, Філіп розумів, що це був звичайний сон, і його охоплювала похмура лють. Тепер, коли мрія могла здійснитися будь-якої миті, юнак будував вигадливі плани на майбутнє. Подумки він швиденько проживав рік до отримання диплома, а потім детально уявляв подорож до Іспанії, якої чекав усім серцем. Він брав у безкоштовній бібліотеці книжки про цю країну й зачитувався ними, а з фотографій точно знав, як виглядає кожне місто. Кері мріяв, як прогулюватиметься в Кордові мостом над Ґуадальківір[330]; подумки шпацирував звивистими вуличками Толедо і сидів у церквах, намагаючись розгадати таємницю Ель Ґреко, якою захопив його незбагненний художник. Ательні перейнявся його настроями, і щонеділі по обіді чоловіки розробляли вигадливі маршрути, аби Філіп не проґавив нічого важливого. Намагаючись ошукати свою нетерплячість, він узявся вчити мову і щовечора просиджував цілу годину в безлюдній вітальні на Гаррінґтон-стрит, виконуючи вправи з іспанської і розгадуючи чудові фрази з «Дон Кіхота» з англійським перекладом у руках. Раз на тиждень Ательні давав йому урок, і Філіп вивчав кілька фраз, які могли знадобитися йому під час подорожі. Місіс Ательні кепкувала з них:

— Де ви, а де іспанська! — казала вона. — Чому б вам не зайнятися чимось корисним?

Саллі вже була зовсім дорослою і збиралася на Різдво зробити високу зачіску. Часом вона стояла поруч і уважно слухала, як її батько і Філіп перекидаються фразами з мови, якої дівчина не розуміла. Батька вона вважала найкращою людиною з усіх, хто колись жив на землі, а свою думку про Кері висловлювала лише батьковими словами.

— Батько неабияк поважає вашого дядька Філіпа, — казала вона братам і сестрам.

Торп, найстарший у родині син, був уже достатньо дорослим, аби розпочати навчання на лайнері «Аретуса», й Ательні тішив усю родину, чудово описуючи, яким гарним буде хлопець, коли повернеться додому в морській формі. Саллі збиралася навчатися у кравчині, щойно їй виповниться сімнадцять. Ательні зі звичним пишномовством оповідав про пташенят із міцними крилами, що вилетіли з батьківського гнізда, і зі сльозами на очах обіцяв, що гніздо чекатиме на них, якщо вони захочуть повернутися. Тут на них завжди чекатиме обід і постіль, а батьківське серце залишатиметься відкритим до всіх турбот його дітей.

— Ну, ти й балакучий, Ательні, — казала його дружина. — Не думаю, що на них чекають якісь негаразди, якщо вони поводитимуться розсудливо. Людина завжди матиме роботу, якщо поводитиметься чесно і не боятиметься працювати, ось що я думаю. Скажу вам, я анітрохи не засмучуся, коли нарешті побачу, що всі вони самі заробляють собі на життя.

Народження дітей, важка праця і постійні турботи місіс Ательні почали даватися взнаки: часом увечері у неї так боліла спина, що жінці доводилося сідати, щоби трохи перепочити. Найбільшим щастям для неї була можливість найняти служницю для чорної роботи і не вставати раніше сьомої. Ательні махав у відповідь своєю ніжною білою рукою.

— Ох, моя люба Бетті, ми з тобою заслуговуємо, щоб держава попіклувалася про нас. Ми виховали дев’ятьох здорових дітей: хлопці служитимуть королю, а дівчата готуватимуть, шитимуть і теж народжуватимуть здорових дітей. — Чоловік повернувся до Саллі й, щоб не ображати її таким контрастом, бундючно продекламував: «В його ярмі і ті, що стали й ждуть»[331].

Останнім часом до інших теорій, у які Ательні пристрасно вірив, додався соціалізм, і тепер чоловік виголосив:

— У соціалістичній державі, Бетті, нам із тобою платили би пристойну пенсію.

— Ой, чути не хочу про твоїх соціалістів. Терпіти їх не можу, — вигукнула дружина. — Ще одна зграя ледачих жебраків наживеться на робочому люді. Мій девіз: дайте мені спокій; не хочу, щоби хтось втручався у мої справи. Я впораюся з найгіршою роботою, а тих, кому не пощастило, хай вхоплять чорти.

— Ти називаєш найгіршою роботою життя? — перепитав Ательні. — Дурниці! У нас бували зльоти і падіння, кожен із нас боровся, ми завжди були бідними, але життя того було варте, їй-богу, варте сотню разів, кажу я, дивлячись на наших дітей.

— Ну, ти й балакучий, Ательні, — сказала дружина, дивлячись на нього не злостиво, але зі зневажливим спокоєм. — Тобі від дітей дісталося лише приємне. Я їх виношувала і виховувала. Я не кажу, що не люблю їх, якщо вони вже народилися, але якби я могла почати все спочатку, не виходила б заміж. Якби я була незаміжня, могла б уже мати невелику крамничку і чотири чи п’ять сотень фунтів на рахунку, а ще служницю для чорної роботи. О, знову прожити своє життя я б не погодилася в жодному разі!

Філіп подумав про незліченні мільйони людей, для яких життя — це лише праця, що їй не видно ні кінця, ні краю; воно не прекрасне і не потворне, а просто таке ж неминуче, як зміна пір року. Від думки про марність життя юнака опановувала лють. Він не міг примиритися з ідеєю, що життя не має сенсу, однак усе побачене, усе обдумане лише зміцнювало це переконання. Однак ця лють була якоюсь радісною. Якщо життя не має сенсу, виходить, що не таке воно й страшне, і, зустрічаючись із ним сам на сам, Філіп відчував якусь раніше невідому силу.