Тягар пристрастей людських

113

Філіп узявся до своїх обов’язків у «районі» в останній тиждень серпня. Робота була складна — у середньому доводилося навідуватися до трьох породіль щодня. У шпиталі пацієнтка заздалегідь отримувала «картку», а коли був час народжувати, посильним відправляла її черговому; потім посильний (найчастіше це була маленька дівчинка) біг через дорогу, до будинку, де оселився Філіп. Уночі черговий приходив із власним універсальним ключем і будив Кері самостійно. Дивно було прокидатися в повній темряві й поспішати кудись безлюдними вуличками Саус-сайду. Уночі картку зазвичай приносили чоловіки. Якщо в родині вже було кілька дітей, чоловік здебільшого приносив картку з байдужою впевненістю, а молодята страшенно нервували і частенько намагалися вгамувати свою тривогу оковитою. Подекуди Філіпові доводилося йти милю чи навіть більше, і дорогою він обговорював із посильним умови роботи й ціни на життя. Кері багато дізнався про різноманітні ремесла з цього берега річки. Зустрічаючись із Філіпом, люди одразу починали довіряти йому, тож у довгі години, коли доводилося чекати в задушливих кімнатах, половину простору в яких займали великі ліжка з породіллями, він теревенив із їхніми матерями чи повитухами, так наче завжди був своїм. Скрута, в якій Філіп прожив останні два роки, навчила його кількох речей із життя найбідніших верств населення; людям подобалося, що він це знає, і вражало те, що він не піддається на їхні маленькі хитрощі. Кері був добрим, мав ніжні руки, а терпець йому ніколи не вривався. Людям подобалося те, що лікар не гне кирпу і може випити з ними чаю, а якщо за вікнами зоріло і пологів досі доводилося чекати, вони пропонували йому скибочку хліба зі смальцем; Філіп нічим не гребував і охоче з’їдав усе, що давали. Деякі будинки, до яких Кері навідувався, тулилися один до одного у брудних дворах на засмічених вулицях, де не вистачало ані світла, ані повітря, і були просто жалюгідними; а інші, попри занедбаність, погризені шашелем підлоги і діряві дахи, несподівано зберігали величну атмосферу: тут можна було побачити дерев’яні балюстради з витонченою різьбою і дерев’яні панелі на стінах. У таких місцях жило багато людей — родина в кожній кімнаті. Удень надворі гралися діти і ніколи не стихав їхній галас. У старих стінах роїлися паразити, а тхнуло так, що Філіпові робилося млосно, і доводилося запалювати люльку. Мешканці цих будинків не мали грошей навіть на їжу. Діти тут були небажаними — батько зустрічав новонародженого грубо й непривітно, а мати — із розпачем: ще один голодний рот, а їжі не вистачало на тих, хто вже був. Філіп часто здогадувався про бажання, щоб дитина народилася мертвою або померла невдовзі. В однієї жінки він прийняв двійню (гарний привід для дотепів), та щойно їй це повідомили, від страждань вона зайшлася у довгому пронизливому витті. Її мати нічого не приховувала:

— Не знаю, як вони збираються їх прогодувати.

— Може, Господь знайде можливість забрати їх до себе, — озвалася повитуха.

Філіп подивився на батька, котрий розглядав двох крихітних дітлахів, що лежали поруч: його обличчя спотворила така жорстока похмурість, що Кері аж налякався. Він відчув, як ціла родина об’єдналася в жахливій ненависті до бідолашних крихіток, що з’явилися на світ небажаними, і здогадався: якщо не попередити їх якомога суворіше, може трапитися щось лихе. «Нещасні випадки» траплялися часто; матері «присипали» своїх дітей, а неправильне годування, ймовірно, не завжди було наслідком звичайної неуважності.

— Я приходитиму щодня, — сказав Кері. — Попереджаю, якщо з ними щось станеться, розпочнеться слідство.

Батько не відповів, а тільки похмуро зиркнув на Філіпа. У його душі вже дозрівало вбивство.

Найскладніше було втримати матір у ліжку десять днів — на такому мінімальному терміні наполягала лікарня. Доглядати за родиною не вдавалося; ніхто не хоче безкоштовно попіклуватися про дітей, а чоловік, повернувшись додому стомленим і голодним, жаліється, що чай не заварений як слід. Філіп чув, що бідняки допомагають одне одному, проте чимало жінок жалілися, що не можуть знайти нікого, хто безкоштовно поприбирає чи нагодує дітей обідом, а грошей вони не мають. Прислухаючись до жіночих розмов і випадкових зауважень, з яких можна було дізнатися чимало такого, про що не говорили вголос, Філіп зрозумів, як мало спільного у бідняків і тих, хто належить до вищих класів. Люди не заздрили тим, кому велося краще, бо це було геть інше життя; у порівнянні з їхнім власним ідеалом, існування середнього класу здавалося офіційним і заціпенілим; до того ж міщан дещо зневажали за вразливість і небажання працювати власними руками. Гонорові люди хотіли одного — щоб їм не заважали жити; а більшість цікавилася заможними сусідами лише тоді, коли з них був якийсь зиск. Вони знали, що сказати, щоб отримати подарунки від благодійних організацій, і приймали матеріальну допомогу, наче щось, що належало їм по праву, завдяки дурості багатших і власній хитрості. До помічника вікарія бідняки ставилися з презирливою байдужістю, але районного інспектора ненавиділи з чорною люттю. Ця пані приходила і відчиняла вікна, не запитавши дозволу і не перепросивши: «А у мене бронхіт, я могла застудитися й померти»; вона пхала свого носа в усі кутки і, навіть якщо не казала, що тут брудно, це було написано в неї на обличчі: «Добре їм говорити, коли навколо купа батраків, а я би подивилася на неї, як би вона впоралася, якби мала чотирьох шмаркачів і мусила готувати, штопати одяг і мити малих нечупар».

Філіп дізнався, що найбільша трагедія для цих людей не розлучення чи смерть (це було природно, та й горе завжди можна виплакати сльозами), а втрати роботи. Якось він бачив, як один чоловік прийшов додому через три дні після народження дитини і сказав, що його звільнили; він був будівельником, а о цій порі року робота просувалася повільно. Він повідомив цю новину дружині і сів пити чай.

— Ох, Джиме, — сказала жінка.

Чоловік флегматично жував якусь мішанину, що тушкувалася в пательні, чекаючи, поки він піде, і витріщався на тарілку; жінка кілька разів кинула на нього наляканий погляд, а потім безмовно залилася слізьми. Будівельник був незграбним коротуном із грубим завітреним лицем, довгим білим шрамом на чолі і великими шорсткими долонями. Урешті-решт він відштовхнув свою тарілку, наче примушував себе їсти, і втупився поглядом у вікно. Це була затильна кімнатка на горищі, тож побачити з неї не вдавалося нічого, крім хмар. Здавалося, тиша набрякла від розпачу. Філіп відчував, що казати тут нічого і залишається тільки піти. Утомлено поплентавшись геть (цієї ночі він майже не лягав), Кері гнівався на цей жорстокий світ. Він добре знав, що таке відчуття безнадійності під час пошуків роботи і розпач, гірший за голод. Кері радів, що не вірить у Бога, інакше стан речей у цьому світі був би геть нестерпним; змиритися з існуванням можна лише тоді, коли розумієш усю його безглуздість.

Філіпові здавалося, що люди, котрі витрачають свій час, допомагаючи бідним, помиляються, адже вони намагаються уникнути речей, котрі тривожать їх самих, забуваючи про те, що інші вже звикли до них і нітрохи не переймаються. Біднякам не потрібні великі провітрені кімнати: через малопоживну їжу і погану циркуляцію крові вони постійно мерзнуть, тож просторі кімнати здаються їм холодними, а вугілля доводиться заощаджувати; їх не турбує необхідність спати в одній кімнаті з іншими людьми, навпаки так їм подобається значно більше; ці люди ніколи не залишаються наодинці від народження до самої смерті, самотність засмучує їх, а скупченість, у якій вони живуть, — тішить; навіть постійний галас навколо їхні вуха просто фільтрують. Біднякам не потрібно щодня приймати ванну: Філіп частенько чув, як вони обурюються необхідністю митися, коли їх кладуть до шпиталю — це водночас ображає їх і завдає незручностей. Здебільшого людям хочеться, щоб їм просто дали спокій. Якщо у чоловіка є постійна робота, життя минає легко і має свої приємності: вдосталь часу на плітки, непогано було б випити після робочого дня кухоль пива, на вулицях завжди можна на щось повитріщатися; для тих, хто хоче почитати, є «Рейнольдз» чи «Ньюс оф зе Волд» — «тоді ти навіть не помічаєш, як швидко біжить час; так уже повелося: можна любити читати, поки ти незаміжня, а потім все змінюється і часу не залишається навіть на газету».

Зазвичай лікар мав тричі навідати пацієнтку після пологів; якось у неділю після обіду Філіп вирушив до однієї породіллі. Це був перший день, коли жінка встала з ліжка.

— Більше я не могла лежати, чесне слово не могла. Я взагалі не ледача, тож у мене аж руки свербіли зробити хоч щось за цілий день. Тому я й сказала Гербу: «Краще я зараз встану і приготую тобі обід».

Герб сидів за столом, затиснувши в долонях ніж та виделку. Це був молодий чоловік із відкритим обличчям і синіми очима. Він пристойно заробляв, тож парі жилося досить непогано. Вони побралися кілька місяців тому і обоє раділи рожевому немовляті, що лежало в колисці в ногах їхнього ліжка. У кімнаті апетитно пахнуло біфштексом, і Філіпів погляд ковзнув до плити.

— Я саме збиралася за хвилинку забирати його з вогню, — сказала жінка.

— Не зупиняйтеся, — озвався Філіп. — Я лише огляну вашого сина та спадкоємця і забираюся геть.

Чоловік і дружина розреготалися, помітивши лікарів вираз обличчя. Герб підвівся і приєднався до Філіпа біля люльки. Батько з гордістю дивився на дитину.

— Схоже, з ним усе гаразд, чи не так? — поцікавився Кері.

Він узяв свій капелюх, а Гербова дружина саме почала подавати на стіл біфштекс і викладати на тарілки зелений горошок.

— На вас чекає смачний обід, — посміхнувся Філіп.

— Чоловік обідає дома лише в неділю, і мені подобається готувати йому щось смачненьке. Тоді він більше сумуватиме за домом на роботі.

— Гадаю, ви не принизитеся до того, щоб сісти з нами за стіл і повечеряти? — кинув Герб.

— Ох, Гербе, — вражено відгукнулася дружина.

— Якщо ви запропонуєте, я залюбки залишуся, — відповів Кері з приязною усмішкою.

— Оце я називаю дружбою! Я знав, Поллі, що він не образиться. Неси-но на стіл чисту тарілку, моя дівчинко.

Поллі заметушилася і подумала, що Герб справжній дивак, ніколи не знаєш, що ще прийде йому в голову. Однак вона дістала чисту тарілку, нашвидкуруч витерла її фартухом, а потім витягнула з шухляди, де поміж одягом лежали найкращі столові прибори, нові ніж і виделку. На столі стояв глечик зі стаутом[334], і Герб налив гостю склянку. Він хотів віддати йому левову частку їжі, але Філіп наполіг, аби м’ясо поділили порівну. Вони сиділи в сонячній кімнаті з двома вікнами, що починалися від самісінької підлоги. Раніше тут була вітальня якщо не фешенебельного, то принаймні поважного будинку. Років з п’ятдесят тому тут, напевно, жив заможний крамар або відставний офіцер. До весілля Герб грав у футбол, і на стінах висіли фотографії різноманітних команд у самовпевнених позах та з охайно прилизаними чубами, а посередині, гордо тримаючи кубок, сидів капітан. У кімнаті можна було помітити й інші ознаки процвітання: фотографії родичів Герба та Поллі у парадному вбранні; на каміні стояла мініатюрна скеля, вигадливо обрамлена мушлями, а обабіч неї височіли горнятка з написом готичними літерами «Подарунок із Саусенда», та намальованими пірсом і набережною. Герберт мав крутий характер, він виступав проти профспілок і з огидою розповідав про спроби затягнути його туди. Профспілка йому ні до чого: із пошуком роботи він ніколи не мав проблем, а в того, хто має голову на плечах і готовий братися за будь-яку роботу, шанси завжди непогані. Поллі була боязкою. На його місці вона приєдналася б до профспілки; під час останнього страйку вона весь час боялася, що Герберт вийде з дому, а назад його привезуть на швидкій. Жінка повернулася до Філіпа.

— Він такий упертий, і нічого з цим не вдієш.

— А я кажу, що у нас вільна країна, і не хочу, щоб мені диктували, що робити.

— А який зиск із твоїх слів про вільну країну? — поцікавилася Поллі. — Це не зупинить нікого від того, щоб розтрощити тобі голову, щойно випаде така нагода.

Повечерявши, Філіп передав свій кисет Гербові, і вони запалили люльки. Потім Кері піднявся, пояснив, що вдома на нього може чекати «виклик», і потиснув господарям руки. Вони відверто раділи тому, що він не відмовився з ними пообідати, та й Філіп не приховував, що йому все сподобалося.

— Гаразд, на все добре, сер, — сказав Герб. — Сподіваюся, що коли моя пані зганьбиться наступного разу, до нас теж приходитиме такий чудовий лікар.

— Ну тебе до біса, Гербе, — запротестувала Поллі. — Звідки ти знаєш, що буде «наступний раз»?