Тягар пристрастей людських

90

Вийшовши від Ательні, Філіп повертався уздовж Ченсері-лейн та Стренду, а потім сідав на автобус у кінці Парламент-стрит. Однієї неділі, коли їхня дружба тривала вже шість тижнів, він пішов звичним маршрутом, але виявив, що автобус до Кенсінґтона вже повний. Надворі був червень, проте цілий день дощило, і ніч видалася вогкою і холодною. Кері дійшов до Піккаділі-Сьоркус, сподіваючись сісти в автобус там, — зупинка була біля фонтана, а в автобусі рідко можна було зустріти більше двох-трьох людей. Транспорт ходив тут щоп’ятнадцять хвилин, тож довелося трошки почекати. Філіп ліниво розглядав натовп. Шинки саме зачинялися, і на вулицях було людно. Він обмірковував ідеї, на які Ательні чарівним чином завжди вдавалося наштовхнути співрозмовника.

Раптом Філіпове серце завмерло. Він побачив Мілдред. Юнак не згадував про неї вже кілька тижнів поспіль. Дівчина переходила дорогу на розі Шафтесбері-авеню й зупинилася, щоби пропустити кілька кебів. Вона уважно слідкувала за транспортом і не помічала більш нічого. Мілдред була вбрана в чорний солом’яний капелюшок, прикрашений цілим оберемком пір’я, і чорну шовкову сукню; серед жінок саме панувала мода на шати зі шлейфом; кеби проїхали, дівчина перейшла дорогу і, замітаючи шлейфом вулицю, рушила вздовж Піккаділі. Серце у Філіпа гупало, мов божевільне, коли він кинувся назирці. Він не збирався розмовляти з Мілдред, але здивувався, куди вона йде о такій годині. Йому хотілося подивитися дівчині в очі. Вона йшла повільно, повернула на Ейр-стрит, а потім вийшла на Реджент-стрит і знову рушила в напрямку Піккаділі-Сьоркус. Філіп збентежився. Він не розумів, що Мілдред робить. Можливо, вона на когось чекає, і йому страшенно захотілося дізнатися, на кого саме. Дівчина обігнала невисокого чоловіка в капелюсі-котелку, котрий повільно шпацирував у тому ж напрямку, що й вона, і подивилася на нього краєм ока. Потім вона пройшла ще кілька кроків та, опинившись біля «Свон і Едґардс», зупинилася і завмерла обличчям до дороги. Коли коротун наблизився до неї, Мілдред усміхнулася. Чоловік на мить витріщився на неї, а потім відвернувся і поспіхом рушив геть. Аж тоді Філіп усе зрозумів.

Жах приголомшив його. На мить юнак відчув таку слабкість, що ледве втримався на ногах; потім він рвучко підійшов до дівчини і торкнувся її руки.

— Мілдред.

Страшенно налякавшись, дівчина обернулася. Кері здалося, що вона почервоніла, але в темряві він погано бачив. Кілька секунд вони мовчки стояли й дивилися одне на одного. Нарешті Мілдред озвалася:

— Не сподівалася побачити вас.

Філіп не знав, що відповісти; він був страшенно вражений; слова в голові бігали наввипередки і здавалися жахливо мелодраматичними.

— Це огидно, — видихнув він майже нечутно.

Мілдред не відповіла; вона відвернулася і дивилася на хідник під ногами. Кері відчув, як страждання спотворюють його лице.

— Ми можемо кудись зайти й поговорити?

— Я не хочу говорити, — похмуро кинула дівчина. — Дайте мені спокій, гаразд?

Філіпові спало на думку, що її вкрай потрібні гроші, тож він не може дозволити собі піти геть о такій порі.

— Якщо ви в скруті, у мене є кілька соверенів, — бовкнув він.

— Не розумію, про що це ви. Я просто прогулювалася, повертаючись додому. Збиралася зустрітися з однією дівчиною з роботи.

— Заради Бога, хоч зараз не брешіть, — попросив Філіп.

Він помітив, що дівчина плаче, і знову перепитав:

— Ми можемо піти кудись поговорити? Можна мені піти до вас?

— Ні, не можна, — схлипнула дівчина. — Мені не дозволяють приводити джентльменів. Якщо хочете, можемо зустрітися завтра.

Філіп був переконаний, що завтра Мілдред не прийде, і не збирався її відпускати.

— Ні. Ви мусите відвести мене кудись просто зараз.

— Ну, я знаю одну кімнату, але там беруть шість шилінгів.

— Байдуже. Де вона?

Дівчина назвала адресу, і Філіп зупинив кеб. Вони доїхали до зашарпаної вулички позаду Британського музею, неподалік від Ґрейс-Інн-роуд, і Мілдред зупинила екіпаж на розі.

— Вони не люблять, коли під’їжджають аж до дверей, — пояснила вона.

Відколи вони сіли у кеб, це були перші промовлені нею слова. Вони пройшли кілька ярдів, і Мілдред тричі різко постукала в двері. Філіп помітив у фрамузі[297] табличку з оголошенням, у якому пропонувалося винайняти квартиру. Двері рвучко розчахнулися, і висока літня жінка пустила їх усередину. Вона глипнула на Філіпа і пошепки сказала щось Мілдред. Дівчина відвела Кері коридором до затильної кімнати. Усередині було досить темно. Мілдред попросила сірник і запалила гасову лампу; скла не було, і полум’я різко розгорілося. Філіп побачив невеличку брудну спальню, захаращену розмальованими під сосну меблями; мереживні фіранки були вкриті плямами, а камінна решітка ховалася за великим паперовим віялом. Мілдред опустилася на стілець біля каміна, а Кері сів на краєчок ліжка. Він почувався присоромлено. Помітив, що обличчя Мілдред щедро розмальоване рум’янами, а брови підведені чорним, але дівчина однаково мала змарнілий і хворий вигляд, і рум’янець лише підкреслював зеленкувату блідість шкіри. Мілдред мовчки витріщалася на паперове віяло. Філіп не міг вигадати, що сказати, — у горлі стояв клубок, наче він збирався розридатися.

— Господи, як це огидно, — прохрипів Кері.

— Не розумію, чому ви взагалі пхаєте у це носа. Мені здавалося, що ви радше мали б зрадіти.

Філіп не відповів, і за мить Мілдред почала схлипувати.

— Ви ж не думаєте, що я займаюся цим заради задоволення. Правда?

— Ох, люба моя, — вигукнув він. — Мені так шкода. Мені страшенно шкода.

— Який мені з цього зиск?

Філіп знову не знаходив слів. Він розпачливо боявся бовкнути щось, що здасться дівчині звинуваченням чи глузуванням.

— Де дитина? — нарешті поцікавився він.

— Я забрала її до Лондона. Не мала грошей, щоби платити за її утримання в Брайтоні, тож довелося забрати. Я винайняла кімнату на Гайбері-вей. Сказала, що працюю в театрі. Щодня витрачаю купу часу на дорогу до Вест-Енда, але нечасто вдається знайти когось, хто здасть квартиру самотній жінці.

— Чому вас не взяли знову на роботу в кафе?

— Я ніде не могла знайти роботу. Стерла ноги у пошуках. Якось раз мені пощастило, але я захворіла й не виходила на роботу цілий тиждень, а коли повернулася, там сказали, що я їм більше не потрібна. Їх теж не можна звинувачувати, еге ж? У таких місцях потрібні здорові дівчата.

— У вас і зараз не надто добрий вигляд, — зауважив Філіп.

— Я нездужала й не мала б виходити сьогодні, але нічого не могла вдіяти, мені потрібні гроші. Я написала Емілю, що не маю жодної копійки, а він навіть не відповів мені.

— Ви могли написати мені.

— Після всього, що сталося, я не хотіла. Не хотіла, щоб ви знали, що я у скруті. Нічого дивного, якби ви сказали, що я цього заслуговую.

— Ви не дуже добре мене знаєте, чи не так?

Раптом він згадав, що вистраждав через неї, і від спогадів про цей біль йому зробилося млосно. Утім, це були просто спогади. Дивлячись на дівчину, Філіп розумів, що більше не кохає її. Він страшенно співчував їй, але радів власній свободі. Похмуро розглядаючи Мілдред, Кері не розумів, чому так п’янів від пристрасті до неї.

— Ви справжній джентльмен у всьому, — узялася за старе Мілдред. — Єдиний з усіх, кого я зустрічала. — На мить дівчина змовкла, а потім зашарілася. — Страшенно не хочеться просити вас, Філіпе, та чи не могли б ви позичити мені трохи грошей?

— На щастя, я маю дещо з собою, але, боюся, тільки два фунти.

Він віддав їй монети.

— Я відплачу вам, Філіпе.

— Ох, усе гаразд, — усміхнувся він. — Не переймайтеся.

Він не сказав нічого з того, що хотів сказати. Вони розмовляли так, наче все це було абсолютно природним. Схоже, тепер дівчина мусила повернутися до свого жахливого життя, а Філіп не міг нічого з цим вдіяти. Мілдред підвелася, щоб узяти гроші, і вони обоє постояли.

— Я затримую вас? — поцікавилася дівчина. — Гадаю, вам хочеться додому.

— Ні, я не поспішаю, — заспокоїв її Філіп.

— Я рада, що випала нагода трохи посидіти.

Від цих слів і їхнього підтексту у Філіпа мало не розірвалося серце; страшенно боляче було дивитися, як утомлено Мілдред знову опустилася на стілець. Запала така довга тиша, що Філіп знічено запалив цигарку.

— Як чудово, що ви не сварили мене, Філіпе. Я думала, що ви казатимете невідомо що.

Він бачив, що Мілдред знову розридалася. Пригадалося, як вона прийшла до нього і плакала, коли Еміль покинув її. Спогади про її страждання і його власне приниження лише змушували хлопця ще гостріше співчувати їй.

— Якби я тільки могла вирватися, — стогнала дівчина. — Я ненавиджу таке життя. Я для нього не годжуся, я не з таких дівчат. Я б зробила все що завгодно, аби тільки вирватися, навіть пішла б прислужувати, якби могла. Ох, краще б я померла.

Від жалю до себе самої дівчина розридалася ще гірше. Вона істерично схлипувала, і її худеньке тіло здригалося.

— Ох, ви не розумієте, як це. Ніхто не розуміє, доки не спробує.

Філіп не міг дивитися на її страждання. Жахливе становище Мілдред було для нього справжньою мукою.

— Бідолашна дитинко, — прошепотів він. — Бідолашна дитинко.

Кері страшенно розчулився. Несподівано йому дещо спало на думку і сповнило його щастям найвищого ґатунку.

— Послухайте, якщо хочете вирватися звідси, у мене є ідея. Просто зараз мені досить сутужно і доводиться на всьому заощаджувати; але я винаймаю у Кенсінґтоні невеличку квартиру і маю додаткову кімнату. Якщо хочете, можете оселитися там із дитиною. Я плачу одній жінці три шилінги і шість пенсів на тиждень за прибирання і готування їжі. Ви теж можете це робити, а ваше харчування коштуватиме не набагато більше тієї суми, яку я їй плачу. Удвох можна прогодуватися не дорожче, ніж одному, до того ж, гадаю, дитина їсть небагато.

Мілдред припинила плакати і подивилася на нього.

— Хочете сказати, що готові прийняти мене назад після всього, що сталося?

Філіп зашарівся, трохи соромлячись своїх слів.

— Не хочу, щоб ви мене неправильно зрозуміли. Я пропоную вам лише кімнату, яка мені нічого не коштує, і їжу. Від вас я не чекаю нічого, окрім тієї самої роботи, яку раніше для мене виконувала інша жінка. Крім цього, мені від вас узагалі нічого не потрібно. Сподіваюся, ваших умінь на кухні для цього вистачить.

Дівчина підскочила на ноги і мало не кинулася обійматися.

— Ви такий добрий до мене, Філіпе.

— Ні, будь ласка, залишайтеся там, де стоїте, — поспіхом кинув він і випростав руку, наче збирався її відштовхнути.

Філіп сам не розумів чому, але думка про її дотики була йому неприємна.

— Я не хочу бути для вас кимось більшим за друга.

— Ви такий добрий до мене, — повторила дівчина. — Такий добрий до мене.

— Тобто ви погоджуєтеся?

— Ох, так, я робитиму все що завгодно, аби лише вирватися звідси. Ви ніколи не пошкодуєте про свій вчинок, Філіпе, ніколи. Коли мені можна переїхати, Філіпе?

— Краще зробімо це завтра.

Мілдред несподівано знову розридалася.

— Чому, заради Бога, ви знову плачете? — усміхнувся Кері.

— Я така вдячна вам. Навіть не знаю, як зможу вам колись віддячити.

— Ох, усе гаразд. А зараз вам краще повертатися додому.

Він записав адресу і сказав Мілдред, що чекатиме на неї о пів на шосту. Було вже пізно, тож йому довелося йти додому пішки, але дорога не здавалася довгою, адже Філіп сп’янів від щастя і летів, мов на крилах.